На нашу думку, в самій людській природі є певні моменти, які постійно продукуватимуть комуністичний уклад, підживлюватимуть комуністичні структури навіть у цілком благополучних суспільствах, оскільки завжди знаходитимуться люди, спокушувані простими відповідями на складні питання. Сила комунізму як ідеології і породженого нею способу інформаційного впливу — в його дуже глибоких коренях, що сягають ще доби становлення людського суспільства. Тодішнє людське стадо, з його так званим «первісним комунізмом», мало фактично єдину колективну свідомість і підсвідомість, не диференційовану на окремі індивідуальні психіки. Явища сугестії (навіювання), колективної індукції психічних процесів, гіпнотичного підкорення колективу волі вожака — всі ці пережитки давно минулого дитинства людства назавжди стали невід’ємними складниками комунізму як психологічного феномена. Тому комунізм має не лише соціально-економічні причини, котрі вивчені відносно повно, а й досі загадкові (для когось навіть містичні) соціально-психологічні джерела.
Комунізм — це стан громади, в якій рядові члени цілком зрівняні у правах, а вожаки, навпаки, піднесені на недосяжно високу вершину. Комунізму не буває там, де немає аморфного натовпу. Тому він існував упродовж усієї первіснообщинної доби, але в античному і феодальному суспільствах цей спосіб політичної організації мінімалізується, зводиться до поодиноких общин, монастирів, але й там швидко зникає. Зате з появою індустріального суспільства, з появою великих робітничих колективів він знову знаходить своє природне середовище. Комуністи досягають набагато вагоміших результатів, коли працюють із великими масами, ніж тоді, коли ведуть індивідуальну роботу. Комуністичній пропаганді набагато краще вдаються образи революційного народу («залізний потік», «конармія», «150000000»), аніж індивідуальні позитивні персонажі, які виходять надто ходульними. У цій боязні індивідуальності, в цій орієнтації на масу — і сила, і слабкість комунізму. Комунізм неможливо уявити без таких його традиційних атрибутів, як черги, демонстрації, гігантські контори, які нічим не займаються, піонерські та інші табори, армії та інші воєнізовані структури. Комунізм породжується натовпом і сам породжує натовпи — різноманітні за формою, єдині за змістом. Бо чим більша маса, тим легше нею керувати, там діє ефект усереднення, все специфічне згладжується, примітивізується. У натовпі приглушується все, що заважало б зовні нав’язаній волі. Тому неможливо перевершити комуністів у тій сфері, де вони органічні, як риба у воді. Наприклад, ідея альтернативних комуністам демонстрацій і мітингів не є надто вдалою.
Комунізм є ідеєю патерналістською, покровительською за самою своєю природою. Вона може успішно функціонувати лише в суспільстві принижених та знедолених, але аж ніяк не в суспільстві вільних господарів, із його індивідуальними цінностями. Звідси — особливе несприйняття комуністами прошарку так званої дрібної буржуазії й особливо дрібнобуржуазної інтелігенції (чи по-сучасному — середнього класу) та його автентичної ідеології — соціал-демократії. Опозиція між цими двома ідеологіями ще гостріша, ніж загалом глобальніша опозиція між комунізмом і лібералізмом великої буржуазії. Це пояснює, чому українські ліві легко блокуються з ліберальною «Громадою», але протистоять соціал-демократам. Великий, нічим не стримуваний капітал постійно продукує прошарок малозабезпечених, тому він об’єктивно допомагає комунізмові. А соціал-демократія, з її орієнтацією на середній клас, залишає комунізм без його соціальної опори.
Комунізмові сприяє і те, що суспільство розвивається за циклічними законами. Постійно відбувається коливання суспільної свідомості, що схиляється то до індивідуальних цінностей, то до общинних. Воювати проти самої цієї тенденції означало б уподібнюватися Дону Кіхоту. Держава мала би дбати лише, щоб ці коливання політичного маятника не виходили за певну цивілізаційну межу (різну в різних країнах), коли високоорганізоване суспільство перетворюється на легко керований натовп. Іще важливіше, щоб об’єднуючим фактором зростаючого лівого електорату не став пошук ворогів. Найбільше турбує, що комуністи України поки що всіляко культивують традиції соціально-класової ненависті, яку досить легко перевести й у площину міжетнічного конфлікту, яскравий приклад чого продемонстрували Балкани. Певну надію вселяє те, що серед комуністичних лідерів є ряд інтелектуалів із докторськими дипломами, талановиті журналісти та діячі мистецтв. Що переважатиме в майбутній стратегії і тактиці українських комуністів: начало емоційно-вольове, ірраціональне чи начало інтелектуальне? Як надалі уживатимуться всередині єдиної партії носії різних начал? Приклад їхніх російських колег доводить, що таке співжиття не може бути надто тривалим. Доки партія перебуває в опозиції, доти самі обставини працюють на її консолідацію. Але після першої ж суттєвої перемоги має початися неминучий розкол, розмежування на ідейній, а ще більше — на клановій основі.
Тому сьогодні комуністи уникають лобових зіткнень із владою. До пори до часу вони змушені вичікувати, аби не розколоти передчасно свою партію, аби не розпорошити електорат.
№224 21.11.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»
