Україна намагається усвідомити наслідки парламентського перевороту і пристосуватися до них. Приголомшуюча подія провокує гарячі емоції, а не холоднокровну аналітику. Хтось іронічно називає команду переможців «Ноєвим ковчегом». Переможці, як династія Бурбонів — «нічого не зрозуміли і нічому не навчилися»: лідер біло-блакитних трактує очисний гнів помаранчевої революції як «два довгих роки перманентної політичної кризи» і як зупинку, розрив у розвитку України. Ті, що програли — вустами других, третіх, п’ятих осіб говорять про пошуки виходу, пошуки компромісу...
У довгостроковій шкалі перемога «антикризовиків» несе загрозу втрати громадянських прав та свобод: Україна перестане бути країною, в якій не треба бути героєм, висловлюючи власну думку; Україна швидко перетвориться на країну, де хімічно чиста і по-біблейськи прозора підлість іменується «бездоганною, відвертою та інтелігентною поведінкою».
У короткостроковій шкалі парламентський переворот затверджує у країні найнебезпечніше двовладдя. Можливо, це не та ситуація, коли спрацьовують парламентські методи: рішення слід шукати у більш широкому операційному полі. Президент твердо заявив про неприйнятність для нього конфронтаційних сценаріїв, але суспільство, і обидві сторони політичного конфлікту повинні мати ясне уявлення про розвиток та наслідки таких сценаріїв.
Двовладдя не так уже рідко з’являється в історії. Антична Спарта взагалі вважала за краще мати двох царів одночасно, а Римська республіка — двох консулів. Але в більш пізні часи двовладдя вважалося нетерпимим. «Кругом измена, трусость и обман», — лаконічно написав у щоденнику останній російський імператор перед зреченням. Ми сподіваємося, що Президент Ющенко не веде щоденник — або хоча б не зробить такого запису в ньому, і не обмежиться проповідницькою констатацією: «здивований такою нормою присутності кар’єрних устремлінь».
Приблизно в такій же обстановці, як Микола II у 1917 р. або Віктор Ющенко у 2006 р. — обстановці зради, боягузтва, обману, тотального відступництва, пожадливості та підлості — діяв восени 1993 р. Борис Єльцин. Двовладдя — не задача з підручника з правознавства; воно не вирішується конституційною казуїстикою, але, як гордіїв вузол, розрубується мечем.
Росія Єльцина знаходилася в режимі двовладдя майже рік — з грудня 1992 р. по жовтень 1993 р. Російський президент та його радники мали час і на пошуки парламентського компромісу, і на підготовку непарламентського рішення; ми не знаємо, який час на ці процедури історія відвела Віктору Ющенку, і чи відвела взагалі. Ми не знаємо, чи є в оточенні Президента юрист, рівний помічнику Єльцина Юрію Батуріну, або людина іншої професії, здатна підготувати документ, який не поступається за силою та величчю мови Указу від 21 вересня 1993 р. № 1400 «Про поетапну конституційну реформу в Російській Федерації». Ми не знаємо, чи можна вмістити в українську мову та українську історію важкокарбовані формули цього Указу, які віддають гулом античної латині та гуркотом якобінських декретів Французької Революції:
«Беручи до уваги, що безпека Росії та її народів —вища цінність, ніж формальне дотримання суперечливих норм, створених законодавчою гілкою влади» ; — ось ключова фраза Указу № 1400, ось його опора та історичне виправдання — вкажіть Цінність, більш високу, ніж парламентаризм; Цінність, яка дозволяє переступити його рамки і не допускати торжества «антикризовиків» — бо ці, взявши владу, ніколи її не віддадуть — Партія регіонів, отримавши владу цілком демократично, не довірить надалі свою долю мінливому електорату; вони не повторять помилок «помаранчевої осені»; ці люди навчать країну правильно голосувати — вони показали це під час виборів спікера. Прецеденти такого «неповернення влади» в історії були. Беніто Муссоліні, запрошений королем Італії на посаду прем’єр-міністра у 1922 році, цілком легітимно, в рамках прийнятих на той час у країні процедур, у подальші два десятиріччя свого перебування при владі не дозволяв королю висловлювати будь-які побажання у цій сфері. Націонал-соціалістична робоча партія Німеччини цілком легітимно отримала більшість у Рейхстагу на виборах 1932 року... Цілком можливо, — якщо б відправив маршал Гінденбург у січні 1933 року сотню новообраних депутатів Рейхстагу до концтабору — і Європу було б таким огидним і непарламентським шляхом врятовано від жахів Другої Світової... Особиста бездоганність і незаплямованість маршала Гінденбурга — ось вартість цієї війни та Голокосту на терезах посміхненого диявола...
Перша фраза Указу № 1400 свідчила:
«У Російській Федерації склалася політична ситуація, яка загрожує державній та суспільній безпеці країни».
Чи не є ця формула адекватним описом української ситуації літа 2006 р.? Ще одна формула Указу свідчила, що законодавча гілка влади докладає «систематичних і дедалі активніших зусиль узурпувати не лише виконавчу, але навіть і судову функцію» — чи немає тут знайомих нам рис нинішньої української реальності? Автор Указу констатував, що в законодавчому органі «систематично порушуються його регламент, порядок підготовки та прийняття рішень. Звичайною практикою на сесіях стало голосування за відсутніх депутатів, що фактично ліквідує народне представництво». Чи немає й тут чогось рідного і до болю знайомого? З нашої необізнаної позиції — позиції пересічного, ненавченого представника електорату — вже одного обурливого «голосування за відсутніх» достатньо для розгону парламенту, навіть за допомогою танків: як ще натякнути про законослухняність розхлябаній та корумпованій еліті?
Автор Указу № 1400 констатував, що якість роботи законодавчих органів Росії «не задовольняє парламентських стандартів» — а чи можна інше сказати про нинішній парламент України? — і після всіх констатацій в операційній частині Указу рішуче наказав: «Припинити здійснення законодавчої, розпорядчої та контрольної функцій З’їздом народних депутатів Російської Федерації та Верховною Радою Російської Федерації... керуватися указами Президента і постановами Уряду Російської Федерації».
Однак Борис Єльцин не просто розпустив російський парламент та оголосив нові вибори: він змінив модель державного управління. Вибори, що відбулися через два з половиною місяці, не були достроковими виборами до того ж самого органу влади (вони б призвели неминуче знову до двовладдя та паралічу влади) — обирався новий парламент, за новими правилами, з новою схемою взаємовідносин виконавчої та законодавчої влади, з новими функціями Конституційного суду. Указ № 1400 вводив у дію Положення про федеральні органи влади на перехідний період та надто докладне Положення про вибори депутатів Державної Думи, що містить навіть зразок підписного листа та методику розподілу депутатських мандатів між загальнофедеральними списками кандидатів (!). Нова Конституція, яка виправляє всі нагромадження та протиріччя, внесені бунтуючими законодавцями радянського гарту, вводилася замість старої всенародним голосуванням одночасно з виборами депутатів Держдуми — чи не є це єдино можливий шлях і для виправлення потворних наростів в українській Конституції, всаджених у неї, як яйце динозавра в інкубатор, людьми, які програли виборну компанію 2004 року? Україні потрібна нова парламентська модель — можливо, двопалатний парламент з Палатою Регіонів та Палатою народних представників, для відображення регіонального різноманіття країни без згубної для неї федералізації; потрібна нова модель повноважень місцевих громад (з розпуском чинних місцевих представницьких органів та виборів нових). Чи є у України історичний час на такі дії? Чи є єльцинська рішучість? Чи є інтелектуальне забезпечення?
Указ 1400 негайно, в той самий день, отримав відсіч Конституційного суду Російської Федерації, який у своєму Висновку визнав, що Указ № 1400 та звернення Президента до громадян Росії 21 вересня 1993 року не відповідають багатьом статтям Конституції Російської Федерації і «служать підставою для усунення Президента Російської Федерації Б.М. Єльцина від посади або приведення в дію інших спеціальних механізмів його відповідальності».
Цей Висновок було прийнято вночі, дев’ятьма голосами проти чотирьох, з порушенням встановлених для Конституційного суду процедур. «Суд став на формальний шлях, — сказав прес- секретар Б.М. Єльцина В’ячеслав Костіков, — відстоюючи Конституцію, спотворену Верховною Радою». Коментатори пізніше говорили, що Головою Конституційного суду керували особисті мотиви, острах вмить втратити майже безмежні, справді царські привілеї, царський спосіб життя, встановлені для нього і парламентом, і президентською командою... Негативною була й реакція більшості регіонів Росії на Указ 1400. Але зворотного шляху не було.
Велична рішучість, яка античною міддю звучала в Указі, не мала на увазі обов’язкового застосування танків. На момент підписання Указу Єльцин і сам не допускав можливості введення військ до Москви. Передбачалось, що відключення зв’язку, світла, води та каналізації змусить керівництво Верховної Ради та самопроголошеного президента Олександра Руцького піти на мирні переговори. Силу застосував не Президент, а Верховний Головнокомандуючий. На щастя, у нього були офіцери, які виконують накази Верховного без обговорень, бо без цієї умови збройні сили просто не існують, як холодно відзначив потім один із таких офіцерів Олександр Коржаков у книзі «Борис Ельцин: от рассвета до заката».
І тут найвразливіше місце у технології перекладу Указу 1400 українською мовою: повноваження Верховного Головнокомандуючого Віктора Ющенка, на відміну від повноважень Президента Віктора Ющенка, не обмежені жодним відкритим документом — та чи є в українській армії офіцери, які беззаперечно виконують накази Головнокомандуючого? Офіцери, які знають при цьому, що Президент потім відсторониться від них, бо не може вчинити інакше?
Утім, у довгостроковій історичній шкалі Указ 1400 не дуже допоміг Росії. Тимчасово відсунувши загрозу червоного реваншу, Указ 1400 не зміг запобігти реваншу полковників. Тільки замість непередбачуваного, вусатого і темпераментного полковника авіації Руцького всього шість років потому прийшов передбачуваний, гладковиголений і холоднокровний, як рептилія, полковник КДБ...
Як не допомогло і генералу Войцеху Ярузельському інтернування діячів польської «Солідарності» у 1981 році... Історію — прекрасна вона чи осоружна для сучасників — зупинити не можна, можна лише дещо пригальмувати... Сьогоднішні політичні переможці не повинні відчувати сп’яніння від перемоги: вони не в підкореній країні — і не повинні провокувати конфронтаційних сценаріїв.
