Згідно з Конституцією 2004 року, ми зможемо, в кращому випадку, лише зафіксувати жалюгідний стан, в якому зараз перебуває і суспільство, і держава. За такого Основного Закону ми не матимемо й шансу на стрімкі зміни навіть після повалення нинішнього режиму. Кілька тижнів тому якось дуже раптово до опозиційного дискурсу вдерлася теза про необхідність повернення до Конституції-2004. Навздогін деякі спікери Майдану незмінно додають пояснення, що держава, мовляв, не може залежати від настрою однієї людини спросоння.
Про повернення до попередньої редакції Конституції йдеться і в Програмному маніфесті Майдану. Це означає, що принаймні хтось з-поміж опозиційних лідерів свідомо промотує цю ідею.
Звісно, рішення Конституційного Суду від 30 вересня 2010 року про повернення чинності Конституції-1996 є відвертим свавіллям.
Водночас, заради об’єктивності згадаймо, за яких обставин приймалися зміни до Основного Закону 8 грудня 2004 року. «Конституційний компроміс» був однією з умов проведення третього туру президентських виборів. Поправки подали Медведчук із Симоненком. Зміни до Конституції були спрямовані на звуження повноважень майбутнього президента. Ним, з усією очевидністю, за три тижні мав стати Віктор Ющенко.
«Переваги» політичної реформи від 8 грудня 2004 року ми дуже добре відчули на своїй шкірі впродовж всієї помаранчевої каденції. Міжособистісне дербі Ющенко — Тимошенко лиш підкреслювало вишуканість «грудневої» диверсії. Так, саме диверсії, оскільки її ініціатори свідомо залишали в спадок для своїх наступників розбалансовану систему державного управління. Хоч як би Конституція-1996 цементувала президентські повноваження Кучми, а вона ж ніяк не програмувалася на розхитування конструкції управлінських повноважень. Чого не скажеш про грудневу акцію Медведчука — Симоненка. Зауважимо, що Конституція-1996 здобула свого часу схвальні оцінки й Ради Європи, і Венеціанської Комісії.
Здавалося б, навіщо нині вдихати друге життя в очевидну конституційну капость 2004 року? Однак, якщо поглянути довкола, то мотивованих буде вдосталь і в опозиції, і у владі; і в Україні, і за кордоном. Саме через це ідея так цілеспрямовано просувається як національний компроміс.
Парламентсько-президентська чи парламентська республіки мали б оптимальний сенс лише для закріплення вже сталого суспільного консенсусу, який проявлявся б в зрілому співіснуванні інституцій громадянського суспільства, в самодостатній системі самоврядування, в існуванні дієвого правосуддя, в життєздатному і цивілізованому балансі інтересів економічних й політичних еліт.
Допоки зазначене виглядає мрійництвом і фантазуванням, парламентсько-президентська або парламентська системи державного управління можуть призвести хіба що до замороження в України нинішнього безладу. Колективна відповідальність, а відтак безвідповідальність наших еліт не перетворить їх на ефективного колективного менеджера, але створить їм значно комфортніші умови для хижацького «договорняка». За сьогоднішнього рівня громадянської зрілості й політичної культури, Верховна Нарада на засадах «ти мені — я тобі» не обіцяє нічого хорошого для пересічних громадян. Так буде вигідно лише тим, хто хоч якось інтегрований в систему владного міжсобойчика, незалежно від партійних прапорів і ставлення до влади.
Зі зрозумілих причин повернення до Конституції-2004 цікаве олігархам. Численність їхніх груп депутатів у парламенті обумовлюватиме реальний вплив на розподіл посад і благ. Нині кількість підконтрольних депутатів не є визначальним чинником впливу. Все залежить від лояльності Президента.
Перехід до парламентсько-президентської республіки задовольняє і тих представників опозиційної еліти, яким не світять ні перемога в президентській кампанії наступного року, ні жадані дивіденди від неї. Переміщення ж повноважень до сесійної зали дасть кожному з них шанс залишити собі доступ до розподілу ресурсів, а може, й отримати ключову посаду прем’єра, не обростаючи народною любов’ю.
Повернення до конституційного хаосу 2004 року влаштовує й Москву. Отримавши додаткові впливи на Україну, Кремль зацікавлений в ослабленні нашої еліти виснажливою конкуренцією за ресурси. В таких умовах росіянам буде значно легше грати на жадібності та марнославстві місцевих бояр. В умовах системної кризи та всезагальної безвідповідальності еліт московська дипломатія точно справиться з цим завданням на відмінно.
Врешті-решт, римейк Конституції-2004 — вихід для девальвованого Президента Януковича. Не маючи шансу на перемогу в наступному році, він має можливість повернутися в парламент і поборотися за престол у залаштункових домовленостях еліт, а не перед десятками мільйонів виборців.
Шановні колеги, конституційна дискусія відводить нас у хибні манівці й пропонує шукати вихід там, де його немає. Ми не можемо вважати Конституцію-1996 цілком недосконалою тільки через те, що Янукович узурпує владу. Так само, Основний Закон в цій редакції не може бути гарантією обов’язкових стрімких перетворень в державі, якщо президентом у 2015 році стане хтось інший.
Набагато важливішою є дискусія не про розподіл повноважень, а про якість політичних менеджерів, про їхню готовність до реальних, а не позірних перетворень в Україні.
Одне можна сказати напевно. Якщо у нас з вами і є шанс на стрімкі зміни та швидке системне перезавантаження, то лише в умовах пасіонарної персональної волі та відповідальності. І тут вкотре озирнімося на Грузію. Ми б не говорили нині про кавказьке чудо, якби не людина на прізвище Саакашвілі. Дехто каже, що порівняння з Грузією для нас не є коректним. Мовляв, суттєві культурно-ментальні відмінності, інші масштаби, незрівнянні розміри, зовсім не такий ландшафт... Що ж, тоді огляньмося на Захід, на наших найближчих сусідів. Польська «шокова терапія» розпочалася 1989 року. Процес хоч і тривав в умовах посткомуністичної політичної турбулентності, однак цей період польської історії проходив під зіркою харизматичного президента Валенси. У 1992-му «мала конституція» лише закріпила фактично існуючу на той момент президентсько-парламентську форму державного правління. Парламентсько-президентською республікою Польща стала лише у 1997 році. На той час економіка держави пережила перше п’ятиріччя сталого економічного зростання.
Чотири з половиною сотні «реформаторів» об’єктивно не здатні на безіменний український прорив. Повільного одужання держави також годі чекати. Українська система зіпсована наскрізь, тож наш порятунок настане або дуже швидко і в усьому, або ніде й ніколи.
КОМЕНТАРІ
«В УКРАЇНІ МОЖУТЬ УХВАЛИТИ НОВУ КОНСТИТУЦІЮ. АЛЕ ЗНАЧНО ВАЖЛИВІШЕ КУЛЬТУРА, ЯКА СУПРОВОДЖУЄ ЇХ»
Ендрю ВІЛСОН, старший науковий співробітник Європейської ради із зовнішніх відносин, Лондон:
— Щодо верховенства права чи слідування правилам у нас теж є проблеми, але не такі як в Україні. У нас немає писаної Конституції, але у нас є Основний закон, який не виписаний в одному великому документі. У нас є закони парламенту, писані процедури, чудовим прикладом чого є Європейська Конвенція з прав людини, окрім нашої неформальної Конституції. Так ми не маємо єдиного документу.
Але якщо говорити про верховенство права, то воно розвивалось як загальне законодавство. У законодавчій сфері у нас немає наполеонівської традиції. У нас відбувався повільний розвиток звичаєвого права, яке не визначалось подібно наполеонівській юридичній практиці чи юридичному кодексу. Виключенням з цього правила є Європейська Конвенція з прав людини, яка було прийнято як цілісний документ.
Чому ми підкоряємося чи слідуємо цим законам? Ми підкреслюємо пошану владі і обмеження повноважень влади.
Альберт Венн Дайсі написав, що верховенство права складається з трьох речей: обмежені свавільні дії державної влади щодо людини; встановлені рівності усіх членів суспільства (в тому числі посадових осіб) перед законом; оцінювані права і свободи людини як джерело Конституції, а не навпаки.
У нас немає писаної конституції, але уряд не може використовувати свої повноваження як йому хочеться, наприклад, оголошувати війну чи незаконно застосовувати сили безпеки. У нас найбільша слабкість це закон про наклеп, який є дуже поганий.
Верховенство права це робота в прогресі. І мова, перш за все, йде про культуру шанування правил. В Україні можуть написати гарні закони, чи ухвалити нову Конституцію. Але значно важливіше культура, яка супроводжує їх. В Україні проблема ще в тому, що інституції, які мають захищати верховенство права, часто роблять зовсім протилежне і фактично стають ворогами верховенства права.
«ЩОБ ПОВЕРНУТИСЯ ДО БІЛЬШ ЖИТТЄЗДАТНОЇ СИСТЕМИ, ПОТРІБНО ПРОВОДИТИ КОНСТИТУЦІЙНУ РЕФОРМУ»
Ігор КОЛІУШКО, голова Центру політико-правових реформ:
— На мій погляд, повернення до Конституції 2004 р. було б доцільним, але тільки як тактичний крок, тобто на короткий термін. Жити за Конституцією в тій редакції також неможливо. Проблема редакції 2004 р. полягає в тому, що її писали навмисно для того, щоб унеможливити діяльність Президента. Тоді прогнозували, хто може стати Головою держави, і тому було зроблено цю заготовку — проект, який створювався під керівництвом Віктора Медведчука — куди свідомо закладали речі, що призвели до певного хаосу. Декларативні повноваження Президента залишилися, а інструменти їх реалізації вилучили. Саме це призвело до конфліктів, які були.
Водночас це було б вигідно зараз тому, що там передбачено більш деконцентровану модель державної влади. Однією з головних проблем, з якою стикається наша країна, є надмірна концентрація влади в руках Президента. Від нього залежить усе. В тактичних цілях цей крок був би корисним, але зробити його дуже складно. Поки що це розглядають лише в теорії, тому що для таких змін потрібне або рішення Конституційного Суду, яке роз’яснить чи скасує попередні, або рішення Верховної Ради, хоча б простої більшості. Проблема в тому, що ми маємо справу не тільки з рішенням КС, яке явно було видано з перевищенням повноважень, але після того, в лютому 2011 року, Верховна Рада внесла зміни в Конституцію, де зазначила в пунктах перехідних положень, що Конституція діє в редакції 1996 р. Має бути ухвалений складний політико-правовий акт, який здобуде підтримку простої більшості ВР та Президента або конституційної більшості парламенту, або Конституційного Суду. Тоді можна було б говорити про якусь легітимність цього року.
Звісно, головна проблема у спотвореннях та порушеннях Конституції. Сам текст Основного закону 1996 р. досить непоганий. Було допущено деякі помилки, але вони не були критичними, і їх можна було б легко уникати на практиці, завдяки рішенням того ж КС їх вплив можна було зробити мінімальним. Однак практика пішла іншим шляхом. Навіть хороші й правильні норми було спотворено, узурповано багато президентських повноважень, не передбачених Конституцією. Це розбалансувало систему стримувань і противаг. Для того щоб повернутися до більш життєздатної системи, потрібно проводити широкомасштабну конституційну реформу.
Думаю, що готовності до вироблення суспільного консенсусу не буває апріорі. Для цього потрібні праця, зусилля та час. Необхідні дискусії й розмови щодо цього. Сьогодні ми маємо добру стартову основу — абсолютна більшість громадян, я вважаю, поділяє точку зору, що сформована на сьогодні модель державної влади є неефективною і неправильною. Це означає, що є бажання думати про оптимальний варіант конституційної моделі. Отже, потрібно пропонувати різні варіанти, організовувати круглі столи, дискусії, залучати ЗМІ для донесення інформації, щоб сформувати не те щоб одну, але близькі позиції щодо конституційної реформи. А головне — політики, суспільство мають навчитися жити за законами і правилами. Інакше можна скільки завгодно переписувати Конституцію, все одно краще не стане.
«УКРАЇНЦІ ДОВГО НЕ МАЛИ СВОЄЇ ДЕРЖАВИ, ТОМУ ТРАДИЦІЮ ЖИТИ ЗА ПРАВИЛАМИ ПРИЗАБУТО АБО НЕ ДО КІНЦЯ ВИРОБЛЕНО»
Володимир В’ЯТРОВИЧ, історик, публіцист, громадський активіст:
— Українці довго не мали своєї держави й, відповідно, традицію організації власного життя у власній державі, слідування нормам, правилам, Конституції призабуто, не до кінця вироблено. Те, що відбувається в Україні з 1991 р. — це лише спроба наверстати втрачене за багато століть бездержавного існування. До певної міри це драматичні події, коли закони чи Конституцію переписують під керівника держави, але я переконаний, що все владнається і українці таки стануть нормальним європейським народом, який шанує свої закони.
Конституція 2004 р. теж далеко не ідеальна — вона була результатом політичного компромісу. З моєї точки зору, до неї повертатися потрібно, і це має бути лише перший крок до конституційних змін в Україні. Зміни в Конституцію 2004 року були скасовані чинним Президентом в абсолютно незаконний спосіб, і це дозволило йому здобути всі важелі впливу в державі й перетворити владу на авторитарну, коли всі гілки підпорядковуються одній людині. Це ненормально й неприпустимо для нашої держави. Тож це порушення треба ліквідувати. Далі має відбутися фахова й суспільна дискусія щодо того, якою має бути нова Конституція, згідно з якою й будуть жити українці. Традицію написання Конституції під керівників, а законів про вибори під конкретну політичну силу треба залишати в минулому. Нова Конституція має бути спрямована у майбутнє.
Насправді суспільство значно більш готове до вироблення консенсусу щодо спільних правил життя, ніж представники деяких політичних сил. Останні бояться такого консенсусу, тому що розуміють — він призведе до підконтрольності суспільству політичних сил. Натомість безлад, який панує зараз, дозволяє керувати суспільством.
Підготували Анна ЧЕРЕВКО, Микола СІРУК, «День»
