Зустріч Президента з лідерами опозиційних фракцій, що відбулася на минулому тижні, за великим рахунком не прояснила заплутаної ситуації з конституційною реформою. Як і раніше, немає відповідей на багато запитань. Чи вдасться вийти на єдиний законопроект із внесення змін до Основного Закону? Який ступінь готовності учасників конституційного процесу до компромісів, які інструменти та механізми будуть ефективні для вироблення спільної позиції?
Власне, в цьому немає нічого дивного, якщо врахувати які високі ставки розігруються в конституційній грі. Реформа політичної системи вже призвела до фактичного розколу опозиції та посилення кулуарно-апаратної конкуренції серед пропрезидентських сил.
Все це дає підстави говорити про те, що реформа сьогодні перетворилася на особливе поле політичної конкуренції. Цей новий спектр вітчизняного політичного процесу вже зараз продукує нові стратегії політичних сил, а в найближчій перспективі він здатний породити нові коаліції та альянси. Щоб зрозуміти ймовірні виходи «конституційної» конкуренції, важливо зрозуміти й проаналізувати істинні мотивації та інтереси учасників, якими вони керуються в боротьбі за своє політичне виживання.
Мабуть, основним політичним наслідком конституційного реформування на сьогодні стало те, що формат «більшість-опозиція» значною мірою втратив свою актуальність. Традиційне протистояння між більшовиками й опозиціонерами та інтриги всередині обох таборів, що стали вже звичними, доповнилися формуванням міжкоаліційних неформальних альянсів, що виникають на основі спільності довгострокових політичних інтересів і загального бачення шляхів конституційної реформи.
Поступово викристалізувалися дві основні «групи інтересів».
До першої, об’єктивно зацікавленої в переході до парламентсько-президентської форми правління, можна віднести добре організовані партії, що мають у своєму розпорядженні стійку електоральну репутацію. Йдеться про СДПУ(О), Соціалістичну партію і комуністів.
До другої належать впливові бізнес-політичні об’єднання, чиї лідери мають надію на перемогу і які зацікавлені у збереженні сильної президентської вертикалі. Це «Наша Україна» та її лідер Віктор Ющенко, можливо, Блок Юлії Тимошенко, донеччани на чолі з діючим прем’єром Віктором Януковичем.
Глава уряду останнім часом розгорнув надзвичайно активну діяльність, яку багато хто схильний розцінювати як початок виборчої кампанії. Зокрема, помітний резонанс у політичних колах викликав намір прем’єра об’єднати депутатські групи «Регіони України» та «Європейський вибір» у єдину фракцію, а також амбіційні плани донеччан зробити її найбільш численним і впливовим парламентським гравцем.
Очевидно, що подібний крок має практичне значення у випадку, якщо він направлений на досягнення стратегічної мети та покликаний сприяти реалізації політично значущого проекту. Враховуючи рівень амбіцій донеччан, переглядається лише два відповідних за масштабом варіанти:
Перший. Донецька фракція створюється під прийняття змін до Основного Закону, а точніше — для забезпечення проходження президентського законопроекту.
Другий. Фракція необхідна для формування парламентської, а згодом і суспільно-політичної бази під єдиного кандидата від влади на президентських виборах 2004 року. У цьому випадку — прем’єр-міністра Віктора Януковича.
Однак, швидше за все, обидві мети нероздільні та виконання першої є обов’язковою передумовою для внесення до порядку денного другої. Тому, спираючись на статус сьогоднішнього фаворита, прем’єр розраховує закріпити та розвинути успіх. Він розуміє, що прихильність Леоніда Кучми може бути вельми недовговічною і помінятися на більш прохолодні стосунки разом із зміною політичної чи економічної кон’юнктури в країні. До того ж, навряд чи прем’єру дано хоч якісь серйозні гарантії з боку Президента як щодо тривалості перебування на чолі Кабміну, так і щодо його можливих кандидатських перспектив.
У зв’язку з цим можна передбачити, що Янукович дійсно поставив перед собою завдання забезпечити проходження президентського варіанта конституційної реформи в парламенті та піднести Леоніду Кучмі 300 депутатських голосів на осінній сесії Верховної Ради. Це дозволило б прем’єру досягти остаточної легітимації себе в статусі наступника і продемонструвати Президенту, що він справляється з управлінням парламенту ефективніше, ніж «відповідальні» за цю ділянку роботи Віктор Медведчук і Володимир Литвин.
У разі успішної реалізації цього варіанта Янукович може розраховувати стати безальтернативною кандидатурою від влади на президентські вибори 2004 року. А також, незважаючи на те, що зміст президентського (або ж єдиного) законопроекту остаточно поки що невідомий, найiмовiрнiше, інститут президентства залишиться в ньому ключовим в інституційній архітектурі політичної системи, а президент — осереддям основних важелів влади в країні. Звідси прямий інтерес прем’єр-міністра як ймовірного кандидата в просуванні президентської версії реформи.
Зрозуміло, що такий варіант розвитку подій не вигідний ні голові АП Віктору Медведчуку, ні спікеру парламенту Володимиру Литвину. Однак сценарій Януковича більш ніж влаштовує Віктора Ющенка, який внаслідок прихованого протистояння, що розгортається в пропрезидентському таборі, може отримати бажаний формат політичної системи та конфлікт у середовищі своїх найбільш небезпечних конкурентів у боротьбі за найвищий пост у державі. Тому, не виключено, що восени голоси, яких бракуватиме до конституційної більшості, донецькі емісари будуть шукати і знаходити саме в рядах «Нашої України».
Якщо створення великої депутатської фракції перейде в практичну площину, то це спричинить зміну балансів, що устоялися, і перерозподіл традиційних зон впливу як всередині парламентської більшості, так і у Верховній Раді в цілому. Тактика, якої дотримується Віктор Янукович, може призвести до виникнення неформальних антипрем’єрських альянсів і коаліцій та ускладнити відносини прем’єр-міністра з іншими бізнес-групами, що входять до президентського оточення.
Тим часом принципово різне бачення шляхів і способів конституційної реформи та її кінцевої мети призвело до фактичного розпаду опозиційної «четвірки».
Позиція лідера соціалістів Олександра Мороза, який виступає за найшвидший перехід до парламентсько-президентської форми правління, не знаходить відгуку у партнерів по опозиції.
Так, Юлія Тимошенко заявила, що, найшвидше, її фракція не підтримає жодного законопроекту про конституційну реформу. Це говорить про те, що Тимошенко хоче спочатку вирішити питання про своє політичне майбутнє, і, вже виходячи з цього, просувати прийнятний для неї варіант політичної реформи. Сьогодні для лідера БЮТ більш актуальним питанням є спосіб її участі у виборах глави держави — самостійний чи в межах єдиної кампанії опозиційної коаліції.
Можливий сценарій, коли діюча влада надаватиме Тимошенко закулісної підтримки в президентській кампанії з метою відколоти максимально можливу кількість правого протестного електорату у Віктора Ющенка. При цьому, заявивши про свою готовність брати участь у виборах, якщо не буде висунено єдиного кандидата від опозиції, Юлія Володимирівна тримає в думці теоретичну ймовірність зняття Ющенка з дистанції. Те, що це не виключено, демонструють прецеденти зі зняттям Сергія Клочка на виборах мера Сум і Наталії Вітренко на довиборах по 206 виборчому округу в Чернігові.
У цьому випадку Тимошенко отримує шанс залучити на свій бік значну частину ющенківських симпатиків і поборотися за вихід у другий тур. Навіть якщо цього не вдасться зробити, і третє, і четверте місце залишають непогані можливості поторгуватися між турами з потенційним переможцем і отримати відчутні дивіденди у вигляді високої адміністративної посади або ж гарантій особистої безпеки та недоторканості бізнесу.
Це важливий для Тимошенко аргумент, оскільки сьогодні цивілізованого торгу з Ющенком (тобто формування передвиборної коаліції з розподілом посад у тіньовому уряді) у неї не виходить. Тим більше, що лідер нашеукраїнців у цьому плані має дещо більш обмежені можливості, оскільки він насилу зберігає внутрішній баланс між різними групами «Нашої України» — костенківцями, рухівцями, порошенківцями, радикалами, які в думках вже поділили всі хоч трохи значущі посади в країні.
Однак нещодавно лідер БЮТ озвучила тезу, адресатом якої був, безсумнівно, Віктор Ющенко: «конституційна реформа після президентських виборів 2004 року». Цим Юлія Тимошенко зробила недвозначне запрошення Віктору Андрійовичу до більш тісної співпраці.
У відповідь Ющенко виступив із пропозицією на адресу БЮТ і СПУ про створення передвиборної коаліції, формування якої має пройти за наступною формулою — влітку проходять регіональні форуми, восени — загальнонаціональний форум опозиційних сил.
Схоже, що зусилля Мороза й Тимошенко, які постійно підштовхували володаря найвищого рейтингу до активізації, принесли свої плоди. Головна пропозиція лідера «Нашої України» полягає не в технології спільних дій, а в мораторії на дискусію про єдиного кандидата від опозиції (у варіанті Ющенка — від демократичних сил) щонайменше до жовтня. Це спроба вивести за дужки чинник, який сьогодні лежить в основі протиріч в опозиційному таборі.
Звертає на себе увагу, що серед адресатів пропозицій відсутня Комуністична партія. Фактично це легітимація розпаду опозиційної «четвірки» на тріо НУ-СПУ-БЮТ, яке поки ще зберігає видимість єдності, і КПУ.
Логіка розпаду виникає з того, що комуністи, мабуть, найменше схильні до ризиків, пов’язаних із конституційною реформою. КПУ при будь-якому розвитку подій не понесе непоправних іміджевих, електоральних або політичних втрат.
У разі збереження сильної президентської вертикалі КПУ збереже статус (і привілеї) найбільшої опозиційної сили ще протягом як мінімум кількох виборчих циклів.
Перехід до парламентсько- президентської республіки буде для компартії найбільш прийнятним варіантом, оскільки дасть можливість наростити свою політичну вагу через традиційно сильне представництво в парламенті і, можливо, взяти участь у розподілі посад у виконавчій владі.
Якщо буде реалізовано силовий варіант конституційної реформи у вигляді референдуму і продовження терміну повноважень нинішнього Президента, КПУ здатна стати лідером соціального протесту.
Крім того, необхідно враховувати, що еліту КПУ сьогодні набагато більше хвилюють внутрішні проблеми, неминуча кулуарна боротьба за владу серед партійних важкоатлетів — Петра Симоненка і Леоніда Грача. Тому цілком зрозуміле прагнення комуністів зіграти сольну партію окремо від усього опозиційного оркестру.
