Генерал Первез Мушарраф ладен правити Пакистаном ще п’ять років. І, як він стверджує, не тому, що він цього хоче, а тому, що ніхто, крім нього, не зможе реформувати Пакистан.
Генерал Мушарраф є третім за останні п’ятдесят років генералом, який здійснив «самопомазання» під приводом потреби у реформах. Кожного разу Сполучені Штати і їх союзники дружно кивали головою. Але Мушарраф — це не Горбачов і не Камаль Ататюрк, які розпочали проводити реформи всередині своїх суспільств, розпізнавши всередині них вогнища гниття.
Кожного разу Мушарраф намагався здійснювати реформи під тиском міжнародної громадськості. Щонайбільше ці спроби можна назвати слабкими, оскільки під час їх здійснення постійно виключалося проведення того типу структурних змін, які так потрібні Пакистану. Якщо йому взагалі колись судилося розірвати ланцюг криз, які постійно повторюються і з кожним разом дедалі гіршають.
Беручи до уваги популярність генерала Мушаррафа, яка йде на спад, дехто боїться, що він протримається при владі недовго. Але реальна загроза «з вулиці», мабуть, менш імовірна. Народ, розчарований клептократичними режимами Беназір Бхутто і Наваза Шарифа, які були при владі до Мушаррафа, перебуває в дуже тяжкому становищі, і в ньому панують надто суперечливі настрої, щоб він міг повстати.
Більше того, озброєні групи не можуть нічого протиставити військовій потужності держави. Поки можливі інтриги і перевороти, Мушарраф може вижити, оскільки він не загрожує необмеженій владі і привілеям сили, яку він очолює, проте ця сила — пакистанські військові — є єдиною групою, що йому серйозно загрожує.
У всіх країн є армії, але в Пакистані — навпаки — у армії є країна. Витрати на оборону становлять від однієї третини до половини бюджету країни. В останні десятиріччя старші воєначальники перетворилися на могутніх землевласників, скориставшись правом вибору сільськогосподарських угідь і нерухомості. Відставні військові очолюють багато, якщо не більшість державних корпорацій. Ця гарнізонна економіка стає дедалі нестійкою, оскільки зростає кількість бідних.
Оскільки армія завжди була найбільш могутньою політичною силою в Пакистані, в ній сталися важливі зміни за ті десятиріччя, що минули з моменту отримання незалежності. За роки холодної війни вона з армії, в якій панували британські колоніальні традиції, поступово перетворювалася на армію американського зразка. Після перевороту 1977 року генерал Зія уль Хак виявив справді месіанське завзяття, щоб зробити Пакистан ісламською державою, що живе за законами Шаріату.
Написи «Іслам, Пакистан, Джихад» було накреслено на транспарантах, установлених біля пакистанських призовних пунктів, серед військових стрімко збільшилася кількість бородатих людей, просування по службі стало залежати від благочестя, і мало хто став пропускати молитви по п’ятницях. Було створено нові ідеали, і це вже була армія не для Пакистану, але для великої перемоги ісламу. Зрештою, це була інша історична епоха. І це вітала глобальна індустрія джихаду, яку фінансують США і Саудівська Аравія.
Але сьогодні філософію армійського джихаду поховано під уламками Всесвітнього торгового центру. Побачивши прагнення США до кривавої помсти, військовий істеблішмент, що володіє гострим почуттям інституційного самозбереження, стрімко приєднався до очолюваної США коаліції і повернув зброю проти створеного ним раніше Талібану.
З погляду фундаменталістів, це була пряма зрада, проти якої, одначе, виступили лише кілька вищих офіцерів, завзятих ісламістів. Але їхнiй виступ швидко інтерпретували як такий, що не стосується справи. Генерал Мушарраф знав, що буде в іншому разі. Ймовірно, американці «переорієнтувалися б з Іраку на Пакистан», як припустив в бесіді зі мною високопоставлений чиновник міністерства закордонних справ через тиждень після подій 11 вересня. Мабуть, він був правий.
Внутрішні суперечності, викликані пакистанським volte face (поворотом на 180 градусів), зараз виявляються у вигляді кривавих сутичок з «Аль- Каїдою», що почастішали, зростаючими втратами і зростаючою ворожою реакцією племен на спільні американо- пакистанські операції з пошуку і знищення, що здійснюються на західному кордоні. Офіцери і солдати запитають: «У чому полягає мета нинішньої кампанії?»
Солдат, що гине в Кашмірі, офіційно вважається «шахидом» (мучеником). Але чи є джихадом участь у війні, що здійснюється Америкою, і чи є мучениками солдати, вбиті «Аль-Каїдою» або іншим колишнім союзником? Оскільки посвідчення мученика, що офіційно видається, пов’язане з правом отримати землю і компенсацію родиною загиблого, то це питання має дуже важливе матеріальне значення.
Неминуче, що гнів — явно або якось інакше — за те, що потрібно битися з «Аль-Каїдою» і Талібаном, сконцентрується на Мушаррафі, людині, що отримала вищу нагороду від Об’єднаної ради джихаду після вторгнення і битв з військами Індії на околицях Каргила в Кашмірі два роки тому. Релігійні групи правого крила тепло вітали успішний державний переворот, який здійснив Мушарраф. Але зараз він живе в смертельній небезпеці, усвідомлюючи, що його мовчазно вистежують сили, що були колись на його боці. За іронією долі його виживання зараз нерозривно пов’язане з Джорджем Бушем, людиною, яка не змогла пригадати ім’я пакистанського лідера під час президентських виборів, що проводилися в США.
Прагнучи закріпити результати свого перевороту, Мушарраф запропонував зробити поправки до конституції Пакистану. Нова Рада безпеки країни оформлятиме політичне домінування армії в пакистанському суспільстві, так щоб вище керівництво збройних сил мало б повноваження знімати прем’єр-міністра і розпустити обраний парламент. І все це, звичайно ж, заради «реформ».
Але якщо Пакистану судилося подолати дві проблеми, що стоять перед ним, і які полягають в тому, щоб уникнути бонапартизму своєї армії і перемогти у війні проти прихильників джихаду, то для цього потрібно реформувати не суспільство, а армію. Зрозуміло, що є обов’язковим: по-перше, армія має визнати той факт, що соціальні і економічні потреби пакистанського народу повинні стояти на першому місці і що вона має бути скорочена до таких розмірів, щоб її утримання було Пакистану по кишені. Друге, армія повинна зосередитися на захисті пакистанських кордонів і визнати, що розв’язання проблеми Кашміру може бути тільки політичним, а не військовим. Безсумнівно, ці умови не мають здаватися надмірними, якщо враховувати все те, що Пакистан може отримати від дійсної реформи.
Проект Синдикат для «Дня»
Первез ХУДБХОЙ, один з лідерів світської опозиції в Пакистані, викладає фізику в університеті ім. Каїд-е-Азама (Quaid-e-Azam) в Ісламабаді.
