ТАШКЕНТСЬКИЙ ПРОЦЕС
У січні 1970 року в Ташкенті відбувся судовий процес Іллі Габая і Мустафи Джемілєва з обвинувачення «в наклепі на радянський державний і суспільний устрій». Суть справи полягала в тому, що 7 травня 1969 року в Ташкенті був заарештований генерал Григоренко — захисник прав кримськотатарського народу. У так званій справі Григоренка 19 травня 1969 року в Москві був заарештований і відправлений етапом у Ташкент історик Ілля Габай. А у вересні 1969 року за тією самою «справою Григоренка» в Ташкенті був заарештований Мустафа Джемілєв. Незабаром каральні органи зрозуміли, що судити трьох мужніх людей в одному процесі дуже небезпечно. Генерала Григоренка оголосили неосудним, а процес Габая й Джемілєва об’єднали в одну справу.
Айше Сейтмуратова розповідає: «Суд над Габаєм і Джемілєвим проходив у Ташкентському міському суді з 12 по 19 січня 1970 року. У той час я жила в Ташкенті. Я особисто була присутня на суді й брала участь у зборі матеріалів судового процесу. Із великими труднощами мені вдавалося потрапити в залу суду. У 1980 році в Нью-Йорку вийшла книга «Шість днів» — про судовий процес Іллі Габая й Мустафи Джемілєва. Судив Габая і Джемілєва суддя Петренко, державним обвинувачем був прокурор Бочаров, адвокатом в Іллі Габая була Діна Ісааківна Камінська. Мустафа Джемілєв від захисника відмовився. В інкримінованих Габаю і Джемілєву документах були листи: депутатам Верховної Ради Союзу РСР, редакціям газет «Известия» і «Советская Россия». Матеріали слідства у справі Габая й Джемілєва становили 20 томів. Ні попереднім слідством, ні в ході судового процесу факти, описані в документах, не розслідувалися.
Мустафа Джемілєв суду прямо заявив: «Оскільки я впевнений в правдивості всіх документів, у складанні й поширенні яких ми обвинувачуємося, а відкриту проти нас кримінальну справу вважаю явно неправосудною, свідчити про обставини їхнього написання й поширення я не вважаю необхідним. І на запитання де, ким, як, коли були складені ті чи інші документи, я відповідати не бажаю. Я прошу перевірити факти, викладені в документах. Для цього необхідно оповістити весь документ і за фактами, що викликають сумнів, викликати свідків і експертів. Я вважаю себе відповідальним за всі документи національного руху кримськотатарського народу, бо я — активний учасник цього руху. Я несу відповідальність і за ті документи демократичного руху, під якими значиться моє прізвище. Тому на запитання, хто й коли підписував і розповсюджував, я відповідати не буду, бо вони не за суттю. Достовірність викладених відомостей і фактів вас не цікавить. Те, що в документах виражені погляди, що не збігаються з офіційними, для вас досить, щоб визнати документ наклепницьким. Ваш вирок мені відомий, і цю комедію я не вважаю судом...». І Габай, і Джемілєв у ході судового розгляду привселюдно заявили суду, що жоден факт, описаний в документах, не перевірений. Отже, документи ці не наклепницькі. На запитання судді: «Чи складали ви, Габаю, «Інформацію №77», Ілля Габай відповів: «Документ складений кримськими татарами на основі фактів. Я співчуваю боротьбі кримськотатарського народу, вважаю його боротьбу правою, а дії радянського уряду щодо цього народу вважаю злочином проти людства й порушенням не тільки радянських законів, але й основ Статуту ООН, міжнародного права». А на запитання судді: «Чи мали ви матеріальну вигоду від послуг татарам?», Габай відповів: «Я працював за совість, керуючись своїми переконаннями, і вважав би образою, якби мені запропонували гроші».
На суді Мустафа Джемілєв виступав двічі. Він заявив: «Згідно зі статутом Міжнародного Нюрнберзького трибуналу, — стаття 3 тя, пункт «у» — виселення в період війни груп мирного населення зі своїх територій за їхньою національною, релігійною й етнічною ознакою кваліфікується як тяжкий злочин — злочин проти людства. Кримськотатарський народ був поголовно виселений з Криму постановою радянського уряду від 18 травня 1944 року, тобто у розпал війни. Основний відсоток висланих складали жінки, діти, люди похилого віку та інваліди. Доросле ж чоловіче населення було на фронтах війни. Тобто, у той час, коли воїни — кримські татари — проливали свою кров за радянську країну, радянські ж солдати, за наказом радянського ж уряду, розправлялися з їхніми дітьми, батьками й матерями... Я вимушений говорити про це, бо обвинувачення не тільки виправдовує нинішнє становище кримських татар, але й намагається виправдати й злочини періоду диктатури Сталіна. Воно дійшло до такого цинізму, що називає наклепом на радянський лад навіть нагадування про те, що кримські татари перебувають у місцях заслання...
Говорити в повний голос правду про становище кримських татар у СРСР я вважаю не тільки найнеобхіднішим засобом у справі порятунку нації від загибелі, але й нашим обов’язком перед іншими народами, обов’язком перед цивілізацією».
Останнє слово Мустафи Джемілєва було коротким і викривальним. Суду Мустафа заявив:
«Прокурор просив для мене три роки позбавлення волі, тобто граничний інкримінований нам статтями термін. Такий термін буде, очевидно, і винесений судом, бо я, як ви бачили, не плазував перед вами, не просив поблажливості. Що ж! Це не дуже суворий для нашої країни вирок, якщо врахувати, що в недалекому минулому в нас за одне необережне слово людей розстрілювали або позбавляли свободи на термін до 25 років. Але я сподіваюся, що прийде час, коли й три роки позбавлення волі за погляди, переконання й критику уряду здасться для всіх дикістю, а судді, які виносили ці вироки, будуть прицвяховані до ганебного стовпа. Я сподіваюся, що уряд зрозуміє безглуздя й безперспективність боротьби з поглядами людей за допомогою судових вироків, зрозуміє, що кримськотатарське питання можна вирішити, лише задовольнивши вимогу народу, а не за допомогою репресій проти учасників національного руху. Але це, очевидно, станеться після того, як молодість і життя багатьох людей будуть занапащені у в’язницях і таборах. На знак протесту проти жорстоких репресій щодо кримськотатарського народу, проти ігнорування його священного права — права на батьківщину, на знак протесту проти волаючих порушень прав людини в нашій країні, я, як учасник національного руху кримських татар і як член Ініціативної групи з захисту прав людини в СРСР, оголошую 30-денне голодування. Батьківщина або смерть!»...
МУСА МАМУТ
23 червня 1978 року в Криму, у селі Беш-Терек (нині Донське), кримський татарин Муса Мамут спалив себе на знак протесту проти гоніння кримських татар у СРСР.
Айше Сейтмуратова розповідає про це так: «Муса Мамут народився 20 лютого 1931 року в Бахчисарайському районі Кримської АРСР. У 1944 році Мамуту було 13 років, коли його разом зі всіма кримськими татарами вислали з Криму. На місцях вислання, в Узбекистані, щоб не померти від голоду, 13 річний Муса повинен бувйти працювати. Попрацювавши до 1975 року в Узбекистані, у квітні того ж року Муса Мамут із сім’єю повернувся на батьківщину, у Крим. 5 вересня 1967 року був виданий Указ Президії Верховної Ради про необґрунтоване виселення в 1944 році всіх кримських татар, а також постанова про те, що «громадяни татарської національності, які раніше проживали в Криму», отримують право жити на всій території СРСР. Негайно після опублікування цих документів у Крим виїхали тисячі сімей. У квітні 1975 року приїхав у Крим і Муса Мамут. У селі Беш-Терек (Донське), недалеко від Сімферополя, на свої трудові заощадження Муса Мамут купив будинок і почав клопотатися про оформлення акту купівлі-продажу будинку, про прописку й працевлаштування. Однак влада в Криму, керуючись секретними інструкціями, продовжувала переслідувати кримських татар. Не уник переслідування й Муса Мамут. Йому в сільраді відмовили оформити акт купівлі-продажу будинку, відмовили в прописці й працевлаштуванні. На всі свої заяви Муса Мамут діставав відмови й погрози. У Криму, точніше в СРСР, щодо кримських татар діють не закони, а інструкції. Через ці інструкції Муса Мамут і не міг прописатися у власному будинку в Криму. За так зване порушення паспортного режиму 13 травня 1976 року Сімферопольський районний суд засудив Мусу Мамута до двох років позбавлення волі у ВТК загального режиму, а дружину його, Зекіє Абдулаєву — до двох років умовно за статтею 196 юКримінального кодексу УРСР за те, що «в квітні 1975 року приїхали з Ташкентської області в село Донське Кримської області, уклали угоду купівлі-продажу будинку № 136 на вулиці Комсомольській».
Розправившись із Мусою Мамутом і його дружиною, влада почали переслідувати їхніх дітей. Старшій дочці Ділярі не видали паспорта, коли всім десятикласникам у школі з досягненням 16 років урочисто вручали паспорти. Замість паспорта Ділярі Мамут вручили рішення облвиконкому Криму, де зазначалося: «У зв’язку з тим, що ваші батьки не прописані, вам у документуванні паспортом відмовлено». Під загрозою арешту влада Криму примусила Діляру Мамут покинути будинок батьків.
У 1978 році, відбувши термін, Муса Мамут повернувся в Крим. І з перших же днів знову почав клопотатися про оформлення акту купівлі-продажу будинку, про прописку й працевлаштування. Однак хоч куди звертався Муса Мамут, скрізь він чув самі погрози: «Посадимо, посадимо, виїжджайте!». І поступово влада Криму почала переходити від слів до діла. На початку червня в село Донське приїхав слідчий і оголосив Мусі Мамуту постанову прокурора. На погрози слідчого: «Якщо ви не покинете Крим, то ми зробимо все, щоб згноїти вас у в’язниці», Муса Мамут відповів: «Крим — моя батьківщина! Я повернувся на батьківщину жити й померти!». А за три дні до трагічних подій Муса Мамут заявив начальнику районної міліції: «Живим цього разу ви мене не візьмете: я приготував бензин».
І дійсно, коли 23 червня до будинку Муси Мамута під’їхав на мотоциклі міліціонер, щоб арештувати його, Муса пішов у сарай, облив себе бензином і, прямуючи до міліціонера, підпалив себе. Муса Мамут згорів на очах 13-річного сина, який відчайдушно кричав: «Тату, не треба!». Міліціонер же, замість того, щоб загасити палаючого, покинувши мотоцикл, утік. Жителями села Донське Муса Мамут був доставлений в міську лікарню Сімферополя, де він і помер 28 червня 1978 року. У медичному висновку було вказано: «90% опіків».
Цей документ я читала і зняла копію, коли збирала матеріали про Мамута в Криму. Муса Мамут вважав за краще прийняти страшну смерть на батьківщині, ніж підкоритися беззаконню й покинути свою батьківщину — Крим.
Навіть після смерті Муси сім’ю його не залишали в спокої. Каральні органи часто викликали на допит дружину Мамута, Зекіє Абдулаєву. А через деякий час карателі запропонували їй за прописку в Криму письмово оголосити, що Муса в момент самоспалення був у божевільному стані...».
ГОЛОДУВАННЯ КРИМСЬКИХ ТАТАР У МОСКВІ
Взимку 1978—1979 років усім Кримом прокотилася хвиля репресій проти кримських татар. Обшуки, виселення, знесення будинків і фізичне насильство над кримськими татарами в Криму взимку 1978—1979 років досягли вищої точки. 15 серпня 1978 року Рада Міністрів СРСР видала постанову «Про посилення паспортного режиму в Кримській області». Академік Сахаров у своєму зверненні до членів Президії Верховної Ради СРСР писав: «У Криму, із посиланням на секретну постанову Ради Міністрів СРСР № 700 від 15 серпня 1978 року, здійснюються зараз масові жорстокі акції виселення кримських татар... Діти й люди похилого віку без теплого одягу вивозяться у відкритий степ у сувору зимову погоду. Багато кримських татар осуджено до різних термінів ув’язнення. Ці акції є порушенням людських прав багатьох людей, вони не мають виправдання...».
Серед представників кримськотатарського народу, які прибули в ЦК КПРС зі всенародним запитом щодо трагічних подій, були комуністи й учасники Другої світової війни, як наприклад, Асан Коссе — учасник двох воєн, Сулейман Аблаєв — учасник війни, член КПРС із 1944 року, Нурі Усеїнов — член КПРС із 1954 року, Сеїтнафе Борсеїтов — член КПРС із 1962 року, Ленур Меметов — член КПРС із 1970 року, Сабрі Мамутов — інвалід війни другої групи та інші. І 15 березня 1979 року понад 200 представників кримськотатарського народу в Москві в приймальній Верховної Ради СРСР оголосили дводенну голодовку на знак протесту проти насильства й терору над кримськими татарами.
Айше Сейтмуратова розповідає: «У той самий день, тобто 15 березня 1979 року, о 16 годині 30 хвилин представники кримськотатарського народу в кількості понад 200 осіб насильно були виведені з приймальної Верховної Ради СРСР і доставлені у відділення міліції міста Москви. Пізніше всі вони були відправлені потягом, під охороною в Узбекистан, хоч жоден із них не жив в Узбекистані. Голодування представники продовжували і в дорозі.
Перелік жертв свавілля влади Криму взимку 1978 — 1979 років можна було б продовжити, однак досить сказати, що кількість висланих сімей склала тоді понад 150. У відповідь на свавілля влади в Криму в 1979 році тримали голодування Сейдамет Меметов, Рідван Усеїнов, Діляра Сеїтвелієва (сестра Мустафи Джемілєва) і багато інших. А в Узбекистані проти незаконного арешту в 1979 році оголосив голодовку Мустафа Джемілєв...».
МОСКВА, ЛИПЕНЬ—СЕРПЕНЬ 1987 РОКУ
— У ході бесіди, як повідомляють представники кримських татар, Громико неодноразово підкреслив участь кримських татар у співробітництві з німцями, — розповідає Айше Сейтмуратова. — Природно, це викликало обурення й сумнів у кримських татар в об’єктивності Громико. У «Зверненні до голів урядів країн світу» представники кримськотатарського народу пишуть: «Дезiнформація населення СРСР про справжнє становище кримських татар, що триває, розпалювання шляхом засобів масової інформації антитатарських настроїв, неодноразові спроби вирішити проблему народу половинчасто, всупереч його бажанням і правам, породили великі сумніви в щирості бажання нашого уряду справедливо вирішити національну проблему кримськотатарського народу. Зі справжнім листом звертаємося за допомогою до голосу розуму. Допоможіть нашому народу відновити те, що було знищено рішенням Державного комітету оборони СРСР в травні 1944 року, всупереч соціалістичній моралі й Конституції СРСР».
Крім того, викликало обурення представників, та й у всього кримськотатарського народу, повідомлення ТАРС про «зраду батьківщині» кримських татар у роки війни. Навіть горбачовська «гласність і демократизація» не поклали кінець брехні та фальсифікації в радянській пресі. Насправді в роки війни в Криму поблизу лісових масивів були випалені німцями 80 сіл і притому всі ці села були населені кримськими татарами. Фашистами частина населення цих сіл була винищена, частина переселена у віддалені райони, а частина пішла в партизани.
Ось що писав щодо цього секретар Кримського обкому партії з пропаганди Чурсiн у газеті «Красный Крым» від 18 лютого 1944 року, тобто до виселення кримських татар із Криму: «Тепер усі пересвідчилися в тому, що десятки татарських сіл знесені з лиця землі, а сотні й тисячі кримських татар страчені. Німці прийшли в Крим як поневолювачі й грабіжники татарського народу».
Повідомлення ТАРС викликало обурення не тільки в кримських татар, але і в радянських правозахисників. У листі, адресованому уряду СРСР і ТАРС, за підписом москвичів — Лариси Богораз, Олександра Даніеля, Олексія Смирнова-Костеріна, рижан — Яніса й Кунти Рожкалнс, киянина Олега Шевченка та Олександра Подрабинека з Володимирської області зазначається: «Ми, громадяни СРСР, приєднуємося до вимоги про найшвидше відновлення всіх конституційних прав кримськотатарського народу не на словах, а на ділі, про відновлення кримськотатарської автономії на території Криму».
Далі у своєму листі правозахисники пишуть: «Як мотивування сталінських рішень про депортацію, ТАРС приводить дані про зрадників і колаборантів із кримських татар. Однак усім відомо, що не було жодного народу, в якому не знайшлося б колаборантів, зрадників, катів: ціла армія — армія Власова — співробітничала з фашистським командуванням... ТАРС мимовільно або навмисно чинить тиск на урядову комісію, вносить в її роботу упередженість, націоналістичний антагонізм, а в самих кримських татар відроджує почуття ображеної національної гідності. Найнебезпечніше — збуджує низовинні інстинкти, національну ворожнечу до кримських татар, провокує ексцеси проти них із боку їхніх нинішніх і майбутніх сусідів інших національностей».
У результаті кримські татари знову були виселені з Москви, що викликало обурення у всього кримськотатарського народу в Узбекистані та в інших районах Радянського Союзу. В Узбекистані були проведені масові демонстрації кримських татар. Спираючись на архівні матеріали і публікації у пресі, кримські татари підготували документ під назвою «Спростування». Відповідальним редактором цього документа є житель Феодосії, професор Рефік Музафаров. «Восени 1943 року в Криму дислокувалося близько 30 тисяч так званих добровольців, у тому числі 12 власовських батальйонів, полк «Бергман» (сформований з військовополонених закавказців), козачий полк, туркестанський, вірменський, грузинський, кавказько-магометанин легіони, а також кілька поліцейських батальйонів, набраних із татар, болгар, греків, росіян, українців та інших кримчан і некримських військовополонених та інших осіб, — цитує архівний документ професор Музафаров. — Усіх їх ТАРС у своєму повідомленні іменує «кримськотатарськими батальйонами». Зрадники були серед кожного народу, були вони й серед кримських татар. Однак жоден «великий народ» не був покараний через своїх зрадників, як це було вчинено з малими народами...».
КРИМСЬКІ ТАТАРИ ЗА НЕЗАЛЕЖНІСТЬ УКРАЇНИ
Дуже важливо, що результатом масових акцій кримських татар у Москві в 1987 році стали «Висновки й пропозиції Комісії Верховної Ради СРСР із проблем кримськотатарського народу», прийнятий в листопаді 1989 року. П’ятий пункт пропозицій Комісії свідчить: «Відновлення прав кримськотатарського народу може бути здійснене тільки з відновленням автономії Криму у вигляді Кримської АРСР у складі Української РСР як багатонаціональної республіки».
У квітні 1991 року Російська Федерація ухвалила Закон за підписом Б. Єльцина «Про реабілітацію репресованих народів». У цьому законі немає ні слова про відновлення державності ні німців Поволжя, ні кримських татар, які раніше входили до складу РСФРР. Одним словом, не кримськотатарський народ відкинув Росію, а Росія відкинула кримських татар двічі: захопивши й знищивши Кримське ханство в 1783 році й проводячи політику «Крим без кримських татар», і в 1944 році, здійснивши цю політику, ліквідувала Кримську АРСР. І коли ВР СРСР у 1954 році Крим передала Україні, ніхто й не запитав згоди у кримськотатарського народу: у складі якої республіки він хоче бути.
Айше Сейтмуратова зазначає: «Якщо ж підходити до проблеми кримськотатарського народу з погляду історії, то ми можемо сказати таке. Кримське Ханство — держава кримськотатарського народу, було захоплено Росією в період правління Катерини II у 1783 році, і з того часу Крим входив до складу Російської імперії, кримські татари вважалися підданими Росії. І після Жовтневої революції відновлена держава кримськотатарського народу — Кримська АРСР — також входила до складу РСФРР. А після варварського акту виселення кримськотатарського народу й ліквідації Кримської АРСР, Крим у 1954 році був переданий Україні. Природно, кримськотатарський народ, який бореться за повернення і відновлення своєї державності на батьківщині, у Криму, не міг не поважати прагнення українського народу до свободи й незалежності на своїй національній території. Ось чому кримські татари, які проживають нині в Криму, одностайно підтримали Референдум за незалежність України. У свою чергу й кримські татари чекають від правителів України розуміння їхнього сподівання — жити в себе на батьківщині і відновлення національної державності. Закон же ВР України від 12 лютого 1991 р. «Про відновлення Кримської АРСР» не відповідає національним інтересам кримських татар».
Редакція газети «День» висловлює щиру вдячність ветерану Національного руху кримських татар Айше Сейтмуратовій за надання історичних матеріалів.
