Факт захоплення групою молодих людей, які називають себе «Самостійна Україна», приміщення ЦК КПУ на Подолі не лише отримав різні, часом протилежні оцінки, але й із новою гостротою поставив питання про те, якою є і чого прагне студентська молодь.
Як відомо, одинадцять студентів, які 9 березня захопили офіс ЦК КПУ, оприлюднили низку політичних вимог, зокрема, негайної законодавчої заборони діяльності партій та інших організацій з яскраво вираженою антиукраїнською спрямованістю, виходу України з СНД, виведення Чорноморського флоту Російської Федерації з території України тощо. Наступники студентської революції 1990 року не побоялися кинути виклик суспільству, яке вперто не бажає бачити ці проблеми. Легше за все назвати їхній сміливий вчинок «хлопчачою витівкою», а свідоме студентство — «групою навіжених терористів». Але згадаймо, з чого розпочали свій прихід до влади більшовики-комуністи під час жовтневого заколоту 1917 р.: із захоплення приміщень пошти, телеграфу, банку й вокзалу, а також штаб-квартир своїх політичних опонентів. Ці дії сьогоднішні комуністи в Україні вважають своїм спадком, від якого не тільки не збираються відмовлятися, але яким пишаються. Отже, зовсім нелогічною виглядає оцінка дій активної молоді, дана Петром Симоненком: «Це важко піддається здоровому глуздові та осмисленню».
Чи вдасться задум студентів — перетворити кримінальний процес, що здійснюватиметься над ними, в процес проти лівих депутатів ВР, які протягом тривалого часу здійснюють антиконституційну діяльність, гальмуючи реформи й порушуючи встановлений порядок діяльності парламенту? Такі вчинки кваліфікуються статтею 17-1 Закону України «Про статус народних депутатів України». Вважаю, що акт відчаю членів групи «Самостійна Україна» є реакцією на вперте ігнорування органами державної влади звернень з вимогою заборонити діяльність КПУ як такої, що підриває суверенітет України. Відомо, що Конституційний Суд України зволікає з розглядом подання групи народних депутатів Верховної Ради України про заборону партії комуністів. Сьогодні Основний Закон України не може служити гарантом законності просто тому, що він не втілюється в життя. Стаття 37 Конституції України забороняє діяльність політичних і громадських організацій, програмні цілі або дії яких спрямовані на ліквідацію незалежності України, зміну конституційного ладу, порушення суверенітету та територіальної цілісності. Саме такі цілі відверто ставить перед собою Компартія України. Але виявляється, що закон — недостатньо вагома підстава для того, щоб заборонити її функціонування. Кому ж боротися з антиукраїнською діяльністю, здійснюваною Компартією та іншими антиукраїнськими лівими силами? Як виявилося, нікому, крім групи студентів.
Проблема нашого суспільства не в байдужості й пасивності молоді, а в кризі її політичної організації. Саме це штовхнуло молодь на акт відчаю, яким є акція на Подолі. Здавалось би, сьогодні функціонує велика кількість різноманітних політичних партій і громадських організацій, двері яких відчинено для молоді. Проте достатньо трохи ознайомитися з будь-якою з них, і ви неодмінно побачите порожнечу, що ховається за привабливою ширмою: група людей залучає молодь до членства, щоб надалі використовувати її лише як учасників багаточисельних заходів, єдина мета яких — забезпечення популярності й авторитету лідера. Члени таких організацій цікавлять керівництво як масовка або передплатники періодичних видань певної спрямованості. Прикладом може послужити Асоціація молодих українських політологів і політиків (АМУПП). Ця досить багаточисельна, популярна сьогодні організація просякнута духом совкового бюрократизму: вона не являє собою об’єднання однодумців, які прагнуть реалізувати спільні ідеї та цілі, а є механізмом для залучення й використання активної молоді в прагматичних інтересах лідера. Що ж робити молодому поколінню зі скоріше політичними почуттями, ніж переконаннями? Як втілити їх у життя, якщо не існує політичної організації, діяльність якої могла б задовольнити прагнення прогресивного українського студентства?
За фактом захоплення будинку ЦК КПУ порушено кримінальну справу за статтями Кримінального Кодексу України: за статтею 187, частиною п’ятою — «Захоплення державних чи колективних приміщень» (передбачає покарання на строк до 5 років) та статтею 190 — «...нанесення легких тілесних ушкоджень». Таке покарання загрожує молодим громадянам, які проявили занепокоєння майбутнім своєї держави, інтересами українського народу. Висока мета не виправдовує засоби, для досягнення успіху недостатньо керуватися лише почуттями, емоціями та бажанням — необхідно діяти організовано, не порушувати закон, а, навпаки, використовувати можливості, які він надає. Втім, не схвалюючи обрані засоби вирішення проблеми, поставлю питання: як іншим чином розворушити пасивних і байдужих на боротьбу з антиукраїнською підривною організацією, як змусити органи влади відреагувати на багаточисельні звернення з вимогою заборонити діяльність Компартії, як, нарешті, довести те, що для молоді не байдуже майбутнє своєї держави? Не знаю. Знаю достеменно: правда й сила — у вчинку, а не в пустих балачках, подібних до тих, які я щодня звикла чути від бабусь у громадському транспорті: «...сучасна молодь пасивна, безініціативна, байдужа — не така, як була в наші часи». Молодь тут ні до чого — причина в кризі й організації. Проте звідки ж взятися політичній організації молоді, коли в країні взагалі бракує авторитетних політичних партій та громадських об’єднань, яскравих політичних лідерів, які б служили дороговказом для нового покоління.
Але після вчинку групи національно свідомих студентів говорити про аморфність, аполітичність, байдужість всієї української молоді підстав немає. Так, є такі, хто може стати у майбутньому елітою нашої держави, керувати Україною, відповідати за її майбутнє, для цього в них є необхідне — почуття власної гідності. Я не знаю, чи читали учасники нападу на штаб комуністів надрукований у газеті «День» лист Михайла Зубаря «У нашому суспільстві немає традицій поважати молодість...» (4 березня ц.р.). Але їхня акція виглядає як відповідь автору та спроба примусити, хоча б у такий спосіб, сприймати студентство всерйоз. Хотілося б тільки, щоб реакцією не став надто суворий судовий вирок... Цим мають перейнятися інші молоді — ті, хто не брав участі в акції на Подолі, але поділяє їхні цілі.
