Наше постгеноцидне суспільство, за визначенням, є спільнотою з деформованою мораллю на всіх його щаблях, починаючи від простих громадян і закінчуючи членами уряду. Перші у своїй абсолютній більшості не уявляють свого життя без хабарів, другі — свої високі посади розглядають виключно як засіб особистого збагачення.
Витоки цих морально-етичних збочень криються у специфічних наслідках нашої національної трагедії — Голодомору. На відміну від Голокосту та різанини вірменів, Голодомор 1932—1932 рр. охопив абсолютну більшість ще не зрусифікованого імперською урбанізацією українського етносу.
Але головна відмінність Голодомору від усіх інших геноцидів в історії людства полягає в тому, що приблизно половина його жертв, відчувши на собі всі жахи та страждання голодної смерті, залишилися живими. Це й було головною метою кремлівських ідеологів Голодомору, які робили ставку саме на тих селян, які вижили, та внаслідок довготривалих тортур голодом повністю втратили свою християнську мораль та національну самоідентифікацію.
Ці люди на все життя зберегли в собі тваринний жах очікування власної голодної смерті. Вони також добре пам’ятали й те, що більшовицькі комісари довели їх до тих пекельних мук саме за їхню порядність, високу моральність та українські душі.
Після Голодомору влада тих комісарів ще більш зміцнилася. Ось чому селяни виховували своїх дітей так, щоб ті вже ніколи не дратували владу своїм націоналізмом, внутрішньою свободою та порядністю. Звісна річ, що діти понівечених голодом людей при вихованні їхніх внуків вже не мали варіантів.
Ті діти та внуки під час радянської індустріалізації заповнили собою міста і стали нашими сучасними бізнесменами, вченими, журналістами, митцями, суддями, політиками, парламентаріями, урядовцями, політологами і навіть президентами. З того суспільства, що всі вони вибудували в незалежній Україні, потайки сміється весь цивілізований світ, що, до речі, не робить йому честі, адже коли б той світ був високоморальним, то він би плакав щирими сльозами, дивлячись на наше спотворене геноцидом суспільство.
Нещодавно в Україні відзначали 89-ту річницю бою під Крутами. Все знов, як і раніше, звелося до оспівування лише героїчного вчинку трьох сотень молодих людей. Деякі з наших ура-патріотів договорилися до того, що порівняли тих юнаків з трьомастами спартанцями. Що це — невігластво чи окозамилювання? Бо ж історичні факти свідчать, м’яко кажучи, дещо про інше. Не було ніякого бою під Крутами, а було побиття українських юнаків російськими моряками під керівництвом більшовика Муравйова. І загинули ті бідолашні хлопці у своїй переважній більшості не в бою, а після нього, коли більшовики спочатку їх, принизливо для чоловічої гордості, покатували, а потім розстріляли.
Цей факт анітрохи не применшує подвигу молодих українців, але він дуже не до вподоби нашим ура-патріотам при владі, які не бажають назвати нашому деморалізованому суспільству імена тих, хто насправді винен у трагедії під Крутами, бо декого з них сьогодні роблять взагалі національними героями. Це очільники УНР соціалісти Михайло Грушевський та Володимир Винниченко, які розпустили українське військо, не вірячи в те, що російські більшовики вороже поставляться до незалежності молодої «братерської» республіки. Це й Павло Скоропадський, який тоді вирішив боротися з більшовизмом не самостійно, а тільки під проводом іноземних армій.
І таке замовчування історичної правди зовсім не випадкове. Бо сьогодні політичні нащадки Грушевського фактично знищили українські Збройні сили, не маючи при цьому жодних гарантій на захист нашої незалежності ані від НАТО, ані від США. То ж Крути-2 вже є тільки справою часу, хоча здається, що цього разу Росія обійдеться і без прямої агресії.
А з національними героями та героїнями в нас взагалі ганебне становище. Тільки тяжко хвора нація може пишатися такою своєю представницею, як Роксолана, приписуючи їй ті чесноти, яких у неї ніколи не було. Історичні факти свідчать про те, що, ставши першою жінкою турецького султана, вона провадила жорстку політику виключно в інтересах Османської імперії, серед яких Україна як така взагалі не значилася. Виходячи з цього, не можна уявити собі, щоб подібна Роксолана була героїнею, наприклад, у поляків або в тих самих росіян. Але в морально понівеченому Голодомором суспільстві це, як бачимо, можливе.
Після цих прикладів стає вже цілком зрозумілим те, чому наша суспільна думка майже одностайно заперечує люстрації, переважною більшістю не визнає право вояків ОУН УПА на ветеранські пільги та не бачить ніякого сенсу в приєднанні України до НАТО. І найстрашніше те, що сьогодні, після смерті Джеймса Мейса, нема вже кому кваліфіковано поставити нашому суспільству точний діагноз, не говорячи вже про його лікування...
