Закарпатська область завжди відзначалась апокаліпсисами: політичними (згадаймо позачергові вибори міського голови в місті Мукачевому), природними (страшний паводок 2001-го, який позбавив даху над головою, а то й життя багатьох мешканців регіону), соціальними... Серед останніх закарпатців найбільше турбують бідність, безробіття, стан житлово-комунального господарства, нелегальні мігранти із країн третього світу та готовність протипаводкових споруд витримати чергове випробування стихією...
БІДНІСТЬ І БЕЗРОБІТТЯ
Сьогодні Закарпаття — найбідніша область в Україні. За статистикою ООН, понад мільйон її жителів живуть в умовах, що підпадають під визначення «безумовна бідність», грошовим еквівалентом якого є один долар на людину в день.
Станом на 1.01.1991 року кількість безробітних у Закарпатській області складала тільки 2,5 тис. людей. Однак від того часу в регіоні все кардинально змінилося, і нині дані офіційної статистики просто жахають. Так, згідно з інформацією Закарпатського обласного управління статистики, за результатами 2005 року середньомісячна чисельність економічно активного населення віком 15 — 70 років становила 592,4 тис. осіб, із них 93,2% були зайняті економічною діяльністю, решта не мали роботи. Середньомісячна кількість безробітних (за методологією Міжнародної організації праці) працездатного віку (особи, що самостійно шукали роботу, та ті, які перебували на обліку в Державній службі зайнятості) становила 40,2 тис. осіб, або 7,3% від чисельності економічно активного населення зазначеного віку.
Певна річ, держава не називає реальних даних безробіття в області, а система підрахунку (за результатами статистичних зведень) дозволяє говорити про спотворення реального стану ринку праці. Офіційна статистика враховує тільки тих безробітних, котрі зареєстровані на даний момент у службі зайнятості, хоча переважна більшість безробітних, втративши роботу й зневірившись у пошуках нової, в службі зайнятості не реєструються, а масово виїжджають як чорнороби й будівельники на сезонні заробітки до Росії, Польщі, Чехії, Угорщини, Португалії тощо. Експерт Валерій Падяк зазначає: «Особливо катастрофічних розмірів безробіття досягло в гірських районах області — Тячівському, Рахівському, Міжгірському, Воловецькому й Великоберезнянському. У світі тільки в Гаїті рівень безробіття вищий, ніж у Закарпатті».
ВТЕЧА В ПОШУКАХ КРАЩОЇ ДОЛІ
На жаль, для дуже багатьох закарпатців єдина можливість утримувати родину — це податися на заробітки. У результаті тисячі дітей виховуються нині в неповних родинах або ж і взагалі лише дідусями-бабусями. Це те підростаюче покоління, яке не знає батьківської турботи, ласки та допомоги через економічні негаразди у власній країні.
«Доки батьки, замість того, щоб бути вдома з дитиною, будуть їхати світами на заробітки, залишати свої родини, свою країну, Батьківщину, поки ми не створимо для батьків усіх умов, щоб вони заможно жили й виховували дітей в Україні, доти матимемо таку ситуацію, як сьогодні, коли в деяких регіонах до 60% дітей залишається без батьківської турботи й опіки», — прокоментував ситуацію соціолог, директор Центру полінгових досліджень, викладач Ужгородського національного університету Федір Шандор.
Прикро, що підтверджує це здебільшого неофіційна статистика, хоча й офіційна далеко не тішить. Так, згідно зі статистичними даними, на заробітки за межі Закарпатської області протягом минулого року виїхало майже три тисячі закарпатців. За неофіційними даними, трудові мігранти як соціальна група становлять чверть усього населення Закарпаття, а це понад 250 тисяч осіб. Дуже показовою є така часто уживана цифра: у 2002 році трудові мігранти Закарпаття заробили понад 450 мільйонів доларів. Це в той час як бюджет області на той рік становив усього 350 млн. грн.
На жаль, говорячи на цю тему, потрібно сказати й таке. Нерідко як із публікацій у пресі, так і з розповідей близьких та знайомих доводиться чути про доволі непривабливі картини приниження наших людей, які перебувають на заробітках за кордоном. Українські громадяни часто беззахисні перед іноземним законодавством та роботодавцем. І при виникненні складної ситуації навіть не знають, куди звертатися. У результаті — каліцтва чи хронічні, невиліковні захворювання. Саме з таким багажем повертаються наші співгромадяни додому, проклинаючи землю, на якій народилися, за те, що не може їм дати гідного життя.
Що вже казати про ті сім’ї, для яких тяжкий хліб заробітчанства перетворюється в страшне горе — втрату годувальника. За даними обласного Управління статистики, лише протягом минулого року за межами області загинули 160 закарпатців, із них майже 40% — за межами України.
У АВАРІЙНОМУ СТАНІ
Не може не турбувати закарпатців і стан справ у житлово- комунальній сфері. Особливо, коли тисячам людей доводиться потерпати через відсутність води, світла, тепла, газу. З приводу останнього, ситуація, загалом, була б комічною, якби не була такою сумною: мова про те, що територією Закарпатської області проходять п’ять потужних магістральних газопроводів, але природним газом користуються всього... 38% населених пунктів.
Однак газифікація — лише один бік справи. По-справжньому схвилювалися жителі області, особливо — великих міст після ситуації в Алчевську. Річ у тім, що технічний стан мереж і споруд, які експлуатуються підприємствами житлово-комунального господарства в області, дійшов критичної межі. Аби не бути голослівними, наведемо останні дані про стан ЖКГ Закарпаття. Так, згідно з аудиторським дослідженням, яке провели працівники Контрольно-ревізійного управління в закарпатській області, «знос основних фондів у цілому по системі в середньому становить 47,1%. В аварійному стані перебуває близько 33% водопровідних, 25% каналізаційних мереж, 29% теплових мереж. Експлуатація ж морально застарілого, малоефективного та зношеного обладнання сприяє понаднормативним втратам теплової енергії, води, призводить до зростання кількості аварій. Постійно погіршується стан житлового фонду: нині в області 376 будинків належать до категорії ветхих та аварійних. Фактично кожний третій будинок потребує капітального або поточного ремонту.
У цьому контексті можна нагадати 2004 рік, протягом якого, за даними підрозділу МНС у Закарпатській області, виникли три надзвичайні ситуації техногенного характеру. Однією з них стала аварія в системах забезпечення населення питною водою (смт Солотвино Тячівського району). Внаслідок виходу з ладу глибинного насоса свердловини водозабору без водопостачання залишилося близько 3,5 тис. мешканців. Або ж 2005 рік: у смт Іршава в комунальній теплоенергетиці сталася аварія, при якій загинула одна людина».
Вочевидь, до проблеми комунального господарства слід віднести й питання забезпечення закарпатців питною водою. Йдеться про практичну відсутність централізованих водопроводів у області загалом. Через це й біда за бідою — остання сколихнула всю країну: спалах черевного тифу в Перечинському районі Закарпаття, який розповсюдився саме через воду (відкритий колодязь).
ПЕРМАНЕНТНЕ СТИХІЙНЕ ЛИХО
Перманентним стихійним лихом називають закарпатці нелегальну міграцію, яка нині практично стала синонімом області у свідомості більшості українців. Практично щотижня в зведеннях УМВС з’являється інформація про затримання однієї, двох, а то й більшої кількості груп нелегалів прикордонниками або міліцією. Загалом впродовж минулого року на Закарпатті за порушення правил перебування в Україні та спробу незаконного перетину кордону було затримано близько 4500 людей. На думку начальника Управління міграційної служби Миколи Товта, затримується лише кожен третій. Закон «ринку» — попит — породжує пропозицію: якщо є бажаючі просочитися крізь «дірку» на кордоні, особливо українсько-словацькому, то є й ті, хто пропонує такі послуги.
Яке значення все це має для пересічного закарпатця? На жаль, дуже велике. І справа не лише в тім, що виникають такі ситуації, як кілька місяців тому зі спалахом черевного тифу явно азійсько-африканського походження. І не лише в криміналізації жителів прикордонних районів, а також — і деяких чиновників. Нелегали, які отримують довідки, що дають можливість вільно ходити вулицями, потребують житла, роботи, засобів для існування. З іншого боку, ми так прагнемо, щоб до нас приходили іноземні інвестори, але й ті з них, що залишилися після скасування пільг для підприємств у СЕЗ та ТПР, надзвичайно потребують кадрів, довозять працівників уже не за десятки, а за сотні кілометрів. Чи не прийдемо ми згодом (зараз це ще категорично відкидають) до необхідності вирішувати кадрові проблеми за рахунок найму саме таких вихідців із країн третього світу?
ЗАКАРПАТСЬКІ ПАВОДКИ
Ще одна біда, яка саме зараз, після закінчення зими, набуває в Закарпатській області особливого значення, — це захист від паводків. Це питання стає актуальнішим із кожним роком, бо чим далі від останніх закарпатських паводків, тим чіткіше стає зрозуміло, що влада практично нічого не робить для того, аби захисти жителів краю від природних катастроф, лише дає порожні обіцянки.
Показовим прикладом цього стала остання інформація Закарпатського облводгоспу. Як повідомив його начальник Володимир Чіпак, Закарпатська область усього на 13,6% захищена від можливих повеней. За його словами, такі цифри виходять із наступного. Як відомо, п’ять років тому, після двох сильних повеней, уряд затвердив «Програму комплексного протипаводкового захисту в басейні річки Тиса в Закарпатській області на 2002 — 2006 роки й прогноз до 2015 року» загальною вартістю 350 млн. 465 тис. грн. На жаль, за п’ять років за програмою регіон отримав усього 46 млн. гривень, що складає приблизно 13%. Із запланованих 500 населених пунктів захистили від повеней близько 50.
Враховуючи такий стан справ, вищезазначена програма була переглянута, 13 лютого 2006 року Кабмін уніс зміни до програми, збільшивши її фінансування до 2 млрд. 472 млн. грн. на 2006 — 2015 роки. За словами пана Чіпака, вже цього року Держбюджетом передбачено виділити на програму 70 млн. грн., що вдесятеро більше, ніж минулого року.
А минулого тижня, перебуваючи в Закарпатті з офіційним візитом, прем’єр-міністр України Юрій Єхануров навіть особисто представив Програму комплексного протипаводкового захисту в басейні річки Тиса на майбутні декілька років. Програма передбачає як оперативні, так і довгострокові заходи, і розрахована на десять років. Прем’єр відзначив, що проект охоплює понад 500 населених пунктів, і «новий план заходів керівництво Кабміну профінансує в повному обсязі». Ось лише чи не стануть і ці слова лише порожніми обіцянками?
