Суспільство здивоване. Що відбувається? Якщо скандал, який вибухнув, — це лишень передвиборна технологія, то ми маємо справу з надцинізмом. Якщо ж вона має реальну підоснову, то, як кажуть, падати далі нікуди. І те й інше — огидно. Але ще гірше те, що не вірячи нікому (через тиждень після скандалу в справі залишається дуже мало фактів), ми допускаємо: у нашій політиці можливо все, що завгодно. Якість влади така низька (пригадайте нещодавню історію з Лозинським), що здається вже нічого не може повернути до неї довіру.
Політичний підтекст скандалу навколо звинувачень у згвалтуванні малолітніх дітей і можливої причетності до цього народних депутатів України є очевидним. Його ініціатори потрапили, що називається, «в яблучко». Відтепер топ-питанням більшості коментарів з боку колег-журналістів, експертів, юристів стало гадання, кому він вигідний, і як відіб’ється здійнятий інформаційний тайфун на передвиборчій президентській гонці. Про те, що чекає в найближчому і віддаленому майбутньому головних потерпілих, тобто наших маленьких співгромадян, згадується значно менше. Втім, як і про імідж країни взагалі. Серед нечисленних голосів на захист основ права і дітей — розміщене на сайті УНІАН звернення групи авторитетних журналістів, які виступили проти смакування в мас-медіа інтимних подробиць цієї справи і нагадали про такі речі, як права людини, таємниця слідства, презумпція невинності, елементарна порядність і людяність, які, безумовно, мусять бути базовими в суспільстві, що претендує на звання цивілізованого. Незважаючи на кілька спроб, я не зміг приєднатися до нього в он-лайновому режимі. Але пізніше, раз у раз повертаючись до роздумів, що в цій ситуації слід вважати злом, а що добром, відчув надзвичайну складність проблеми. Ось питання, які вже бурхливо обговорюються — хтось скаже, що знає стовідсотково правильні відповіді на них. Проте...
Чи треба було розголошувати цю справу до закінчення слідства?
Чи треба було оприлюднювати прізвища батьків цих дітей, які вказували на самих постраждалих, або видавати інформацію, яка дає можливість дізнатися прізвища дітей?
Чи треба було друкувати фотографії цих дітей?
Чи треба було опубліковувати документи з результатами експертиз дітей?
Чи треба було масово вкидати інформацію щодо її «фігурантів»?
Запитань, і цілком закономірних, можна було б навести значно більше. Але саме ці є найбільш принциповими, і та частина журналістського, експертного і політичного середовища, яка вважає широке тиражування скандалу невиправданим ні з моральної, ні з юридичної точки зору, відповідає на них заперечно. Основний аргумент колег, які дану інформацію публікують, — без скандалу правоохоронці цю справу просто спустили б «на гальмах», у кращому випадку засуджено було б декілька людей з небагатих прошарків. Саме така позиція користується найбільшою підтримкою на інтернет-форумах. Сумно, але слід визнати, що такий розвиток подій був (і є) більш ніж імовірним. Маємо фундаментальну проблему неефективності та корумпованості нашої правоохоронної системи. І більшість громадян схильні вважати, що «розворушити» її можна лише скандалами, в тому числі такими, які виходять за межі закону і моралі. Я особисто не раз писав, що незаконними методами нічого доброго не побудуєш. Але як переконувати людей, які бачать, що поки преса не здійме галас (замовний чи щирий) або ще гірше — поки хтось не дасть «на лапу» правоохоронцям, ні МВС, ні прокуратура, ні СБУ з місця не зрушать, щоб захистити громадян? Зокрема, про це свідчить ігнорування міліцією та іншими структурами перших звернень матері потерпілих дітей. Особливо ганебною слід вважати відписку, що вона отримала з офісу уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. Схоже, що, розпочавши свою діяльність, як порядна людина і захисник громадянських прав, Ніна Карпачова перетворилася на омбудсмана «за викликом» і працює насамперед в інтересах Партії регіонів, за списками якої обиралася до парламенту. І не факт, що розпочате розслідування раптом не почне «провалюватися». Це означатиме, що основні політичні гравці домовилися між собою про перемир’я. За таких умов, вже оприлюднені документи дадуть можливість тим, хто захоче, постійно нагадувати політикам і правоохоронцям про їхні прямі обов’язки. Тобто, якщо вважати, що головною метою, якої у даному випадку слід домагатися суспільству, є покарання винних у згвалтуванні дітей (цей факт теж має бути установлений судом), то широкий розголос необхідний. В яких формах — то інше питання. Я завжди шанував і шаную презумпцію невинності, як один з наріжних принципів прав людини. Просто показую, якою неоднозначною може бути ситуація.
Серед журналістського загалу існує точка зору, згідно якої мас-медіа, громадськість могли взяти під контроль розслідування без роздмухування скандалу, без оприлюднення інформації щодо дітей та прізвищ причетних осіб. Безумовно, якщо думати насамперед про дітей, про те, як жити цим дітям далі, і ставити за мету саме такі пріоритети, то вся особиста інформація щодо них не мала права з’являтися в пресі. Кожен, хто вчиняв по-іншому, робив свій вибір.
«Мета виправдовує засоби» — цю сентенцію, щоправда стосовно державної політики, приписують видатному (незважаючи на парадоксальні погляди) італійському мислителю і політикові кінця ХV — початку XVI століття Нікколо Маккіавеллі. Щоправда, знавці античної драматургії стверджують, що подібна думка вперше з’явилася в трагедії Софокла «Електра». Якщо ж уважати поняття «мета» і «наміри» однопорядковими, а такі підстави є, то можемо отримати варіант ще одного відомого афоризму, який виголошуватиме, що блага мета може вести і до... Думається, зрозуміло куди. У випадку із секс-політскандалом це, безумовно, саме той випадок.
P.S. Упереджуючи можливі закиди в підіграванні Блоку Юлії Тимошенко, автор заявляє — ні в «Батьківщині», ні в інших партіях, які входять до цього політичного блоку, він ніколи не перебував, ніколи не голосував за БЮТ. У «Дні» опубліковано низку статей, в яких я критично оцінюю різні аспекти діяльності Ю.Тимошенко та її соратників.
I тоді доводь, що ти не педофіл
Здається, зараз політики відчули себе в ролі простих громадян, яких легко можна звинуватити у чому завгодно і навіть засадити за грати. Їхні імена гуляють у засобах масової інформації, на них поставили тавро педофілів. Вони мусять виправдовуватися. Сергій Терьохін пропонує всім фігурантам «артеківської справи» пройти детектор брехні в прямому ефірі. Віктор Уколов подався кудись у село і звідти пише у свій блог на «Українській правді», де пояснює, як усе сталося, і доводить свою непричетність. Руслан Богдан присилає на телебачення свою дружину, яка розповідає, що подібні звинувачення — нісенітниця.
Свого часу Віктор Уколов працював зі мною в прес-службі Народного Руху України. Я собі важко уявляю його в ролі педофіла. Симпатичний, романтичний хлопець, який щиро брав участь у студентському демократичному русі та прагнув змін у суспільстві, прагнув побудувати демократію в Україні. Мені слушно заперечать, що в людині багато чого намішано, і зовні найблагородніший громадянин у своєму таємному житті може бути повним покидьком. Мені також цілком справедливо зауважать, що з часом люди змінюються, і хтозна, яким Уколов став сьогодні. Отож можна припустити, що він із компанією справді став любителем неповнолітних дівчаток і хлопчиків. Навіть якщо це й так, то, у всякому разі, подібні речі повинні спершу доводитися у гласному та відкритому суді, а вже потім вихлюпуватися на загальну аудиторію.
Мені ще раз заперечать, що суди в нас куплені, тож тільки оприлюднення імен підозрюваних, тільки ѓвалт у засобах масової інформації змусить проводити процеси гласно та відкрито, щоб преса, а з нею і суспільство, могли зіставити всі «за» та «проти» й не дозволити сфальсифікувати справу. А якщо ці люди не винні? Навіть виправдання судом залишить на їхній репутації пляму, бо, знову ж таки, багато хто не повірить судовим рішенням, оскільки суди в нас самі знаєте, які.
А хто ж створив таку ситуацію? Хто купує наші суди? Чи не політики до цього причетні? Може, ця історія хоч трохи змінить їхні уявлення про становище в країні, й вони замисляться, що жити за правилами безпечніше, дешевше і вигідніше, ніж «по бєспредєлу»? Я наївно вважаю, що навіть найбагатші олігархи не застраховані від сваволі. Приклад Михаїла Ходорковського із сусідньої Росії про це свідчить. Наша влада, звісно, не така жорстока, як у Москві, але де гарантія, що ситуація не зміниться? Крім того, на одну силу й гроші може знайтися інша сила й гроші — й у нашій ситуації не обов’язково переможе той, хто правий, — а той, хто діє більш нахабно та цинічно.
ОСОБЛИВА ДУМКА
Мирослав ПОПОВИЧ, філософ, член-кореспондент НАНУ, директор Інституту філософії:
— Поки в цій справі ясно лише одне — «Артек» до цієї справи ніякого стосунку не має. Якщо навіть факт розбещування мав місце, то це не «артеківська» справа, а якихось кримінальних груп. А чи були там замішані депутати, хай вирішує слідство. Особисто мене, лякає навіть не сам факт скандалу з приводу педофілії (такі скандали в усьому світі бувають), скільки так звані «викриття», які з’явилися в ЗМІ. Ще нічого не відомо, а вже звучать звинувачення. Вже депутат Омельченко заявляє, що нічого не хоче мати спільного з «фракцією вбивць і педофілів». Готовність стріляти без суду і слідства — ось вам картина цього обговорення. Готовність стріляти ще до того, як хтось відкрив рот на своє виправдання. Лякає та легкість, з якою звинувачують людей у таких важких злочинах. Мені також здається вкрай показовим, що всі «педофіли» зібралися в одній фракції. Але це моя особиста думка. Я особисто знайомий лише з одним із них — Терьохіним. Що завгодно міг би про нього подумати, але тільки не це. А що стосується обговорення у Верховній Раді, то зараз нічого обговорювати. Нехай створюють комісію, нехай комісія спостерігає. Але слідство ж вестиме не комісія, вона ж некомпетентна. Компетентні органи — це прокуратура, Міністерство внутрішніх справ, суд. Можна, звичайно, не довіряти нікому в світі, але тоді потрібно стрілятися.
P.S. Кримінальну справу про розтління неповнолітніх передано до Генеральної прокуратури України, повідомив учора голова Служби безпеки Валентин Наливайченко.
