Звичайно, заяву головного податківця і лідера Партії регіонів Миколи Азарова про те, що він не виключає приєднання Ющенка до блоку «Трудової України», НДП, Партії регіонів та Аграрної партії важко розцінити як реальну перспективу створення блоку «Наша Україна — ТУНДРА». Тут, швидше, Азаров подавав сигнали своїм, адже в нетрях «ТУНДРА» достатньо симпатиків екс-прем’єра (зокрема називають Петра Порошенка із нескасованою «Солідарністю», «ендепістів» Івана Плюща та Євгена Кушнарьова). Хоча можливі й узагалі прості пояснення, адже «тундровикам», в яких є достатньо т.зв. «адмінресурсу», явно бракує популярності.
Але передовсім сам Ющенко більше поставив питань, ніж дав відповідей. Перебуваючи у Варшаві, в інтерв’ю Бі Бі-Сі він заявив, що не вважаєсебе лідером опозиції й одночасно засудив опозиційність без позитивної програми дій. Можна здогадатися, що таким чином Ющенко, який на Бі-Бі-Сі також бідкався, що йому протидіють, відхрещується від тих, чия підтримка може створювати йому додаткові проблеми — ФНП Тимошенко та СПУ з «Україною без Кучми» Мороза. Однак напередодні від’їзду в інтерв’ю іншому радіо — «Свобода» — Ющенко заявив, що готовий вести з ФНП переговори. З того ж таки інтерв’ю випливає, що у стосунках з обома Рухами — НРУ та УНР — у нього не все гладко. «Але як мені говорити з моїми колегами з РУХу?.. Що їх відрізняє? Те, як будувати Україну? Ні! Як формувати внутрішній курс — ні. Зовнішній курс — ні. ЕГО… ЕГО… ЕГО… Маленька людина, маленький егоїзм. Це те ядро, яке розриває ідею. Я хочу повернути все навпаки», — каже екс-прем’єр. Врешті, останні виступи навіть більш поміркованої партії «Реформи і порядок» важко розцінити інакше ніж опозиційні, і «прапором» цієї опозиції вони бачать саме екс-прем’єра, який, нагадаємо, від цього відхрещується.
Звичайно, у нас слово «опозиція» сприймається скоріше не як іменник, а як похвала чи вирок. Але ж який сенс створювати новий блок, якщо він не буде опозиційним до структур, які сьогодні перебувають при владі? Складається враження, що Ющенкові чи то бракує хоробрості, чи то й справді чутки про участь адміністрації Президента у створенні нового блоку не такі вже й безпідставні.
Взагалі перепалки навколо Ющенка нагадують полум’яну дискусію кількарічної давності в «Без табу» Миколи Вересня на тему — дозволити чи ні носіння зброї. У кожної сторони були свої аргументи «за» і «проти» (що й зрозуміло, ідеальних же вирішень питання просто бути не може) і кожна з них намагалася так активно довести свою правоту, що, врешті, забулося — суть же не в цьому. Адже ж головне — як найбільш ефективно в нашій країні можна забезпечити безпеку громадян...
Позиція «Нашої України», яка ще в утробі «батька» має найбільшу популярність серед українських громадян, з багатьох поглядів являє більший інтерес, аніж нинішня влада. Очевидно, що жодна країна світу не може уникнути негативних моментів у діяльності владних структур. Те ж саме хабарництво є скрізь. Різниця, причому визначальна, полягає в реакції суспільства на ті чи інші події; в тому, які висновки з цього робить опозиція, щоб, прийшовши до влади, уникати помилок і покращувати урядування. І хоч як би відмовлявся Ющенко від опозиційності, але, не будучи членом нинішньої парламентської більшості, на виборах напровесні наступного року очолюваний ним блок все одно буде опозиційним.
Отже, що нам пропонує Ющенко зі своїми прихильниками. В уже згаданому інтерв’ю «Свободі» Віктор Андрійович наголошував на тому, що лідери партій, котрі мають увійти в блок, повинні відмовитися від власного ЕГО і згуртуються навколо ідеї. Якої саме — він не назвав. Хоча, можливо, саме відсутність її чіткого формулювання змушує так довго гадати, яким же буде склад блоку.
Щодо прихильників Ющенка, то вони (звичайно, у спрощеному варіанті) формулюють її таким чином: Ющенко — і, як наслідок, зміна влади. Яка, звичайно, відразу ж після перемоги очолюваного ним блоку стане кращою, повернеться до людей і подібне. Інколи складається враження, що Віктор Андрійович став для його прибічників метою, і якщо її досягти (створити нарешті блок і провести його до Верховної Ради), то все відразу ж зміниться на краще. Напевно, цим можна пояснити і гостроту реакції рухівського керівництва на позицію Сергія Конєва, який вважає, що досягнути мети можна, використовуючи інші засоби, зокрема, піти на вибори єдиним Рухом.
Схоже, некомуністична опозиція занадто захоплюється особистісними моментами. Згадайте акцію «Україна без Кучми!». Можливо, саме через це вона не отримала широкої підтримки. Адже для будь-якої тверезомислячої людини очевидно, що проблеми України полягають не в тому, як звучить прізвище Президента, чи хто в нас сьогодні в олігархах. На зміну одним прізвищам обов’язково прийдуть інші. Формальна різниця буде, але суті це не змінить. І навіть якщо Ющенкові вдасться «вбити дракона», то де гарантія, що, осліплений «золотом влади», він сам не стане новим «драконом»? Що, залишається сподіватися лише на особисті риси вдачі Віктора Андрійовича?
«Найбільше зло нашого часу, — написав якось консерватор Квентін Гог, — іде від людей, які знерозумлюють та використовують бідних, вводячи їх в оману, що добрий уряд — тобто добрий відповідно до їхнього розуміння, — може здійснити утопію». Проповідування опозицією віри в «доброго Віктора Андрійовича» лише консервує патерналізм та інфантильність наших громадян. Щось схоже вже було з незалежністю, коли виявилося, що однієї її замало для того, щоб покращити життя... Адже очевидно, що, не відкидаючи «людський чинник», треба не лише шукати провину «олігархів» чи ще когось особисто (реально вони просто виявилися більш успішними в тому, щоб скористатися ситуацією, що склалася в Україні), але й усувати — хоча б поволі — системні причини, які призвели до нинішнього стану.
Видається доцільнішим робити ставку не на політика, а на створення принципово іншої системи, яка зменшувала б вплив особистісного чинника і була б розрахована на те, що коли до влади прийдуть найгірші, вони зможуть завдати найменше шкоди суспільству (влада, як і техніка, повинна бути дурнестійкою). Системи, в якій держава буде, скажімо, як ФІФА у футболі: визначати не переможців, а правила і слідкувати за їхнім дотриманням. Системи, в якій буде забезпечено не лише економічну свободу бізнесу, але й у якій громадяни будуть убезпечені від зловживань цією свободою. Системи, в якій влада залежатиме від суспільства (якщо хочете, як в иробник від покупця). І тут не має значення, якою буде наша республіка — парламентською, президентською, змішаною, на якій основі буде проведено вибори, це все — лише інструменти. Головне — аби суспільство мало змогу через вибори впливати на вертикаль виконавчої влади (що, звичайно, передбачає зміну записаної в нашій Конституції системи повної безвідповідальності). Як писав майже 70 років тому ідеолог відкритого суспільства Карл Поппер, «право народу оцінювати і розпускати свій уряд є єдиним відомим засобом, за допомогою якого можна захистити себе від зловживань політичної влади... Без демократичного контролю уряд не матиме жодної причини відмовлятися від використання своєї політичної й економічної влади для досягнення намірів, надто далеких від захисту свободи своїх громадян». Якщо цей вплив не буде забезпечено, «хата» українця, незважаючи, хто сьогодні при владі, буде «скраю», і прихована війна країни з державою (одним із виявів якої є, наприклад, уникнення від сплати податків) буде тривати й надалі.
... Прикро, коли позиція опозиції зводиться до однієї персони. Видається, що більше сенсу є в словах Поппера: «Одвічне запитання: «Хто буде правителем?» давно слід замінити на більш реальне — «Як ми можемо його приборкати?»
