Екс-голова Верховної ради Криму, лідер кримської організації КПУ Леонід Грач без особливого ентузіазму став депутатом Верховної Ради — в спікерському кріслі парламенту автономії він почував себе, мабуть, більш комфортно і звично. Головний кримський комуніст відомий у політичному бомонді як фігура неоднозначна, досить амбіційна, але й наділена неабиякими організаторськими здібностями. Любителі політичних чуток уже давно мітять його в наступники лідеру КПУ Петру Симоненку. Заради справедливості треба зазначити, що керівництво Компартії можливість подібної рокіровки наполегливо заперечує.
У часи поділу парламентських портфелів Леонід Грач був, мабуть, єдиним комуністом, який відкрито закликав своїх однопартійців до співпраці з «Єдиною Україною». Колеги закликів не послухали — і чим закінчилося голосування із спікерських «пакетів» «нашоукраїнців» і комуністів, усім відомо: взаємними обвинуваченнями. Про втрачену в результаті комуністами так звану «золоту акцію» Леонід Іванович жалкує, судячи з усього, й досі. З цієї теми він і почав бесіду з кореспондентом «Дня».
— Будь-якою цінністю, в тому числі і так званою «золотою карткою», треба вміти скористатися вчасно. У даному випадку «золота картка» комуністів у плані отримання політичних дивідендів залишилася нереалізованою. І це питання, передусім, тактичне. Я і сьогодні дотримуюся тієї думки, яку тоді декларував. Аналогію можна провести із сюжетом російської народної казки, коли колобок, який пішов і від бабусі, і від дідуся, потрапив — відомо, куди... Так ось, ми нікуди не пішли. У нас був вибір — або залишитися із «золотою акцією», використовуючи її як золотий запас, ніде не беручи участь і маючи право на чисту опозиційність тощо. Що, по суті, зробила Юлія Тимошенко, обігравши всіх чоловіків начисто в тактичному розумінні. Або ж треба було усвідомлювати, що курс «золотої акції» може різко впасти, як воно і трапилося. На той момент для комуністів найбільш вигідним був розклад, який пропонувався «Єдиною Україною», — згідно з ним до фракції КПУ відходили обидві віце-спікерські посади і п’ять—шість комітетів, у тому числі й стратегічні. Можна було б навіть говорити про декілька посад в уряді. Але ми відмовили у співпраці «Єдиній Україні», віддавши перевагу «четвірці», з якої в результаті нічого не вийшло. Зате Юлія Тимошенко, потрібно віддати їй належне, видавила із «четвірки» все можливе, не заплямувавши при цьому своєї опозиційності і залишивши за собою право змагатися за лідерство в опозиційному таборі з Віктором Ющенком.
Ось логіка, і від неї нікуди не підеш. Більше в цьому скликанні такого шансу стати володарем «золотої картки» і вигідно використати її, на жаль, у нас не буде.
— Чи вважаєте ви розпад «Єдиної України» свідченням підвищення рівня структурованості парламенту?
— Я погано собі уявляю, як можна керувати фракцією, до складу якої входять 180 чоловік. У розпаді «Єдиної України», яка, в принципі, не була фракцією, а залишалася блоком, з точки зору управління і мобілізації сил, є свої плюси. Рано чи пізно в «ЄУ» все одно взяла б верх партійна складова. Мінус же в тому, що сьогодні керівникам фракцій, які входили до блоку влади, треба набагато більше часу витрачати на пошуки спільної мови. З іншого боку, це ніяк не відіб’ється на їх пропрезидентських і проспікерських позиціях, оскільки «заєдинщики», незважаючи на фракційну фрагментарність, як і раніше, у єдності і згуртованості. Проблем там не буде. Було б наївним навіть на це сподіватися.
— Чи актуально на даному етапі говорити про зміну уряду?
— Зараз уряд — це «козел відпущення», хто б його не очолював і яким би ефективним він не був. Доти, доки вплив на економічні важелі і складові не призведе до реальних серйозних змін у соціальній сфері, звичайно, не буде політичного спокою «під куполом», а отже, уряд будуть перетворювати на «розмінну монету». Відверто кажучи, зміна складів урядів — це сьогодні один із найпопулярніших політичних жанрів.
— Як би ви охарактеризували ту парламентську більшість, яка утворилася в момент затвердження нового Генерального прокурора?
— 347 голосів — це дійсно рекорд і приголомшуюча подія, гідна занесення до українського політичного літопису. На думку депутатів вплинуло те, що сам Святослав Піскун виявився, на здивування багатьох, досить політично грамотною людиною. Він блискуче провів раунд зустрічей iз фракціями. Традиційно прокурор сприймається як щось зле, караюче тощо, а тут — інтелігентний молодий чоловік, політично дуже підготовлений. Такий карт-бланш від парламенту і Президента багато до чого зобов’язує новоспеченого Генпрокурора. До того ж, з парламентською любов’ю, як і з усякою іншою, поряд стоїть підступність. Недаремно говорять, що від любові до ненависті — один крок.
— Як ви ставитеся до офіційно задекларованих намірів керівництва країни дотримуватися курсу на євроінтеграцію?
— Коли мене кличуть до Європи, я ставлю собі запитання: «А де ж я знаходжуся? « Ми давним-давно географічно й історично знаходимося в Європі, і нас туди кликати не треба. Що ж до інтегрування в європейські інститути, структурування економіки і взаємозв’язків, то це величезний шлях, і він далеко не безперечний. Тому що він охоплює відразу декілька напрямів інтеграції — політичний, економічний і воєнний. І величезна проблема полягає в тому, яким чином синхронізувати ці три напрями поглиблення взаємовідносин з одного боку — з Росією, а з іншого — з Європою та Америкою.
— Тобто ви прихильник просування «до Європи разом iз Росією»?
— Однозначно.
— А вам не здається, що зближення Росії з Заходом негативно відобразилося на міжнародній вазі і значущості України? Зокрема, після створення «двадцятки» НАТО — Росія багато хто песимістично висловлювався про перспективи вступу нашої держави до Північноатлантичного альянсу. Крім того, існують ще й імперські, які склалися історично, амбіції Росії стосовно нас.
— Не лише амбіції, а й можливості у них, скажiмо так, більші, ніж у нас. Якщо ми будемо віддалятися від Росії, то будемо віддалятися і від Європи. Гарантом нашої інтеграції до Європи виступає саме Росія. Безсумнівно, Росія набирає обороти на міжнародній політичній арені: набула статусу країни з ринковою економікою, практично стала членом НАТО, увійшла до «великої вісімки», не сьогодні — завтра вступить до СОТ. Нам потрібен справжній стратегічний партнер, який буде нас підтримувати. Сама Україна не проб’ється, до того ж одна вона там не потрібна. З українцями просто будуть грати в «кішки-мишки».
— Як ви оцінюєте процес регіоналізації України? Вибори показали, що політичні переваги західної і східної частин країни істотно відрізняються. Та й недавні призначення в Адміністрації Президента зроблені, на думку багатьох аналітиків, відповідно до системи стримувань і противаг... — Мені здається, чутки про можливості донецької, київської і дніпропетровської груп впливати на Президента надто перебільшені. Я б розглядав недавні кадрові призначення в АП, швидше, як розумний зважений хід з боку Президента, який дає впливовим регіональним силам шанс реалізуватися, виходячи із загальнодержавних завдань. Сьогодні ми занадто захопилися, дискутуючи про те, хто сильніший — Донецьк чи Київ. Це змагання вже перетворюється на хворобливе.
Що стосується стану справ у регіонах загалом, то я думаю, що ми навряд чи утримаємо Україну під жорстким адміністративним контролем, у системі призначенців. Так ми не дамо їй розкритися, оскільки відмінності між регіонами необхідно використати за принципом калейдоскопу, де із різнокольорових шматочків скла складається дуже красивий візерунок.
Ми повинні також іти по шляху введення виборності губернаторів. Наприклад, Володимир Путін півтора року тому привів російську регіональну еліту до тями. У нас, слава Богу, немає національних республік. Але, якщо ми дійсно прагнемо укріпити владу і хочемо, щоб вона спиралася на думку людей на місцях, іти до цього необхідно через вибори губернаторів. Противники цієї ідеї говорили, наводячи приклад iз Росією, що там, мовляв, утворився так званий «червоний пояс». Але скажіть мені, хто в Росії, ставши губернатором, працював на руйнування держави? Всі працювали на зміцнення. Ці губернатори першої хвилі нічого не змогли зробити — такі, як Олександр Руцкой.
Губернаторські вибори можна було б провести в 2006 році, разом із парламентськими.
— Ваша думка відносно змін, що стосуються Нацради з питань телебачення та радіомовлення?
— Ситуація навколо Нацради і механізми призначення його членів, по-моєму, йдуть врозріз із хором, повторюваним всіма нами постулатом про те, що ЗМІ повинні бути незалежними і вільними. Треба прийняти закон, яким дати Нацраді можливість формуватися поза стінами парламенту і за рамками президентського указу. І запитувати з неї згідно із законом. А то ми політизуємо цю проблему донезмоги, заганяючи її до «прокрустового ложа» політичних і економічних інтересів. Так і виходить недосконалий, сурогатний продукт. Ось цього разу: поборолися, щось сформували, когось затвердили, а через півроку знову почнеться метушня.
— Наскільки висока, по- вашому, ймовірність того, що будуть імплементовані результати референдуму квітня 2002 року? А взагалі якісь зміни до Конституції цей парламент може внести?
— Думаю, нинішній парламент до Конституції якісь зміни внести зможе, однак, не пов’язані з імплементацією. На імплементацію у парламенту сил у триста голосів не вистачить, які б форми і методи переконання депутатів не використовувалися. Але Верховна Рада — це той орган, який досить серйозно весь час присутній на політичному ринку, і політичний торг при певних якихось зигзагах долі парламенту я допускаю.
— Чи підтверджуєте ви свій намір брати участь у президентській гонці? Адже ви, мабуть, перший, хто зробив подібну публічну заяву...
— І перший, хто сповна за це отримав. Я — людина послідовна, і якщо вже я свої наміри зробив надбанням громадськості, то від них не відступлюся. А своєю заявою я хотів стимулювати зростання політичної культури як у політиці, так і в суспільстві.
