Рівно 15 років тому президент Росії Борис Єльцин, президент України Леонід Кравчук і спікер білоруського парламенту Станіслав Шушкевич підписали Біловезьку угоду, якою проголосили припинення існування Радянського Союзу. Www.rkorespondent.net пропонує інтерв’ю першого президента України Леоніда Кравчука, яке він дав власному кореспонденту «Времени новостей» у Києві Світлані Степаненко про те, як виникло це історичне рішення.
— 7 грудня 1991 року розпочалася зустріч у Біловезькій Пущі, що поклала кінець існуванню СРСР. Ви шкодуєте про розвал Союзу?
— Ні. Цей крок не був ініційований ні Єльциним, ні Шушкевичем, ні Кравчуком, а був продиктований складною політичною та економічною ситуацією в країні. Зі складу СРСР вийшли три прибалтійські республіки. Почалася війна між Вірменією й Азербайджаном за Нагірний Карабах. Піднялися шахтарі й металурги, почався безлад в армії. Усе це говорило про те, що СРСР, нашпигований ядерною зброєю, перебуває на межі вибуху. Неконтрольований розпад країни мав би катастрофічні наслідки глобального масштабу й міг призвести до мільйонів жертв.
Керівництво СРСР виявилося нездатним запропонувати рішення, прийнятні для країни. Спроби застосувати репресивні методи — сумнозвісний Державний комітет з надзвичайного стану (ГКЧП) — спричинили зворотний результат. На відміну від китайської Компартії, КПРС була не готова відкрити дорогу ринковим відносинам. Михайло Горбачов пропонував трохи більше демократії й ринку, але дозовано. Однак або демократія є, або її немає. Ухваливши в Біловежжі угоду про створення СНД, ми тим самим вплинули на процес розвалу СРСР, який почався не з нашої ініціативи, щоб він мав цивілізований характер. Нова міжнародна структура принципово відрізнялася від СРСР тим, що надавала кожній республіці суверенний статус.
— Хто був ініціатором зустрічі в Біловежжі?
— Ця ідея з’явилася в Москві в Єльцина й Шушкевича після зустрічі з Горбачовим, де обговорювалося підписання нового союзного договору між радянськими республіками. Погляди на положення договору кардинально відрізнялися, його підписання було нереальним. Єльцин і Шушкевич прийшли до висновку, що нам утрьох потрібно зустрітися без Горбачова для обговорення державного устрою країни. У Москві нам було б некомфортно через присутність союзної влади. Київ не уникнув би звинувачень у спробах перехопити лідерські позиції центру. Зате Білорусь — найменшу з трьох країн — у цьому б не запідозрили. Шушкевич запропонував мені приїхати з напівофіційним візитом до Білорусі під час робочого візиту Єльцина 6 грудня 1991 року.
— Чи не було у вас побоювань, що радянські спецслужби розкриють цілі вашої зустрічі й Горбачов застосує застережні заходи?
— Якщо нас навіть і прослуховували, то мало що зрозуміли. Ми не обговорювали по телефону конкретні теми. Шушкевич зустрів мене в аеропорту. Ніхто з нас не знав, чим може завершитися ця зустріч. Не було навіть переліку запланованих для обговорення питань. Того дня я побачив Єльцина лише ввечері — на вечері, яку Шушкевич влаштував у біловезькій резиденції. Ця будівля загалом-то історична. Там зустрічалися колишні лідери країн Варшавського договору, приїздив відпочивати Брежнєв. Конкретної розмови між нами не вийшло, однак ми домовилися вранці зустрітися вшістьох — лідери трьох країн і три прем’єри (В’ячеслав Кебич від Білорусі, Вітольд Фокін від України; Геннадій Бурбуліс, тоді держсекретар і перший заступник голови уряду Росії під час головування Бориса Єльцина, він підписав Біловезькі угоди як керівник уряду Росії. — Ред. ).
— Ранком ви, Єльцин і Шушкевич нервували?
— Усі були дуже спокійні. Ми пережили путч ГКЧП 19 серпня й знали, що наші прізвища потрапили до чорного списку. На випадок невдачі біловезької зустрічі ми були готові до всього. Ми не мали вибору, країну потрібно було рятувати від неконтрольованого розвалу. Ми діяли оперативно, щоб не спровокувати нові конфлікти. Пам’ятаю як зараз — кімнатка, де ми зібралися, була маленька, метрів 15. Ми були у офіційних костюмах, у краватках. Я сидів навпроти Шушкевича, праворуч від мене Єльцин.
Російський президент на прохання Горбачова звернувся до мене з пропозицією підписати новий союзний договір на умовах надання Україні більшого обсягу повноважень. Я відповів, що раніше міг би це зробити, але тепер не розпоряджаюся собою. 1 грудня на референдумі український народ висловився за державну незалежність, і я не можу ігнорувати його волевиявлення. Єльцин сказав, що розуміє мене.
— Випили по чарці за розвал Союзу?
— Політичні сили, які ностальгують по СРСР, поширюють компрометуючі чутки: мовляв, Єльцин, Шушкевич і Кравчук під п’яну руку підписали Біловезьку угоду, розваливши величезну країну. По-перше, пити було ніколи, ми доклали всіх зусиль до складання угоди, яка була підписана до 16 — 17-ї години. По-друге, жодні угоди не спроможні розхитати міцну країну. Скажіть, чи розпалися б США, якби три штати оголосили про незалежність? СРСР розвалився не тому, що відбулася зустріч у Біловежжі, а через об’єктивні й суб’єктивні причини. Я вважаю нашою заслугою, що народи СРСР і світу не відчули на собі наслідку неконтрольованого розпаду держави.
— Чи були принципові розбіжності з приводу тексту Біловезької угоди?
— Єльцин вважав, що кордони СНД, армія, інформаційний простір повинні бути спільними. Я дотримувався думки, що штучно розділити громадян ми не можемо, але кожна цивілізована держава повинна мати свої атрибути державності — армію, кордони, інформаційний простір. Ми підписали угоди й вийшли до преси. Єльцин зачитав її перший пункт: «Радянський Союз як суб’єкт міжнародного права, як геополітична система перестав існувати». Журналісти були вражені. Заявити про розпад СРСР, коли країна мала таку могутню армію, службу безпеки, президента, було нечуваною сміливістю.
— Хто повідомив Горбачову про Біловезьку угоду?
— Шушкевич передзвонив Горбачову в Кремль. Паралельно Козирев (на той час голова МЗС Російської Федерації. — Ред. ) телефонував Бушу-старшому, тогочасному президенту США. У Кремлі нам сказали, що Горбачова немає на місці, а Бушу додзвонилися одразу ж. Єльцин проінформував Буша про суть угоди. Буш узагалі-то не був прихильником розпаду СРСР, оскільки боявся «розповзання» ядерної зброї. Коли Шушкевич додзвонився до Горбачова, той образився, що ми поінформували Буша першим. Інформацію про Біловежжя передали по радіо раніше, ніж я повернувся до Києва. Мене зустрічали як президента незалежної України. Другого дня Горбачов просив мене приїхати до Москви. «Ви, — говорить, — напідписували в Біловежжі таке, що налякали весь світ». Я відмовився приїхати через зайнятість.
— Сьогодні низка політиків стверджує, що незалежність України зразка 1991 року була не вповні усвідомлена, оскільки надто легко дісталася.
— Незалежність прийшла в Україну несподівано — прилетів Кравчук і привіз її на тарілочці з блакитною смужечкою. У деяких навіть виникло почуття розчарування, адже не було ні лідера з шашкою наголо, ні гори трупів. «Помаранчеві» події 2004 року полюбляють за видовищність, хоча ніякої революції тоді не було — олігархів Кучми замінили олігархи Ющенка. А от у 1991 році якраз і відбулася справжня революція: змінилася форма управління державою, відкрилися кордони, з’явилася ринкова економіка, багатопартійність. Однак Кравчука не сприймають як революціонера, тому що він не ходив на майдани, як «помаранчеві», а тихенько працював.
До цього дня історичне значення біловезьких подій у демократизації простору колишнього СРСР по-справжньому не оцінили. Рано чи пізно в тому біловезькому особняку відкриється історичний музей. Нині Лукашенко намагається стерти пам’ять про Біловежжя, оскільки не розуміє значення тих подій. Цей будинок докорінно перебудований. У кімнаті, де були підписані історичні документи, змінені й метраж, й інтер’єр. Але президенти приходять і йдуть, а історична пам’ять народу залишається. Залишиться в пам’яті й Біловежжя, яке стало початком нового життя народів. Це, без перебільшення, епохальна подія!
ДО РЕЧІ
Більшість жителів Білорусі, Росії й України вважають нереальним відтворення колишнього Радянського Союзу, хоча, як свідчать дослідження соціологів, жалкують щодо його розпаду. Особливо сильна ностальгія за СРСР у Росії — 68% тих, які жалкують, проти 24% тих, хто не жалкує, дещо слабше — в Україні (59% проти 30%) і Білорусі (52% проти 36%), повідомили Інтерфаксу у ВЦДГД, наводячи результати дослідження соціальних настроїв населення деяких країн пострадянського простору. Якби сьогодні проводився референдум щодо об’єднання колишніх союзних республік у новий союз, то учасники цього референдуму в Росії й Україні проголосували б радше за об’єднання (в Росії 51% проти 22%, в Україні 45% проти 25%). Міркування жителів Білорусі з цього приводу неоднозначні (36% «за» та 32% «проти»). Не стали би брати участі в голосуванні від 11% до 16% опитаних у цих країнах.
Однак відтворення єдиного союзу колишніх республік СРСР сьогодні неможливе, вважає більшість респондентів в кожній із трьох країн: 76% в Білорусі, 71% в Україні та 68% у Росії. Про таку можливість говорять лише 23% росіян, 13% білорусів і 18% українців. Третина респондентів з України й Білорусі (34% і 32%) воліли б жити в об’єднаному союзі Росії, України, Білорусі й Казахстану. На другому місці за чисельністю голосів у Білорусі точка зору, що краще жити у власній країні без об’єднання з іншою країною й без входження до союзу держав (25%); на третьому місці думка, що краще — в Європейському Союзі (18%). В Україні ці дві точки зору поділяє рівна кількість прихильників (по 21%).
ВЦДГД проводив дослідження щодо даної теми спільно з дослідницькими центрами України, Білорусі й Казахстану.
