Попри фактичне завершення холодної війни та докорінну зміну балансу сил у світовому масштабі, колишні суперники (Росія та США) продовжують зберігати менталітет минулого. Особливо це стосується США, оскільки Росія, перебуваючи у затяжній економічній та соціально-політичній кризі, була змушена займатися пошуками самої себе і тому на певний час для неї втратила актуальність проблема суперництва з іншими великими державами. Закінчення холодної війни змінило лише певні військово-політичні реалії, проте це не привело до зміни свідомості у політичних еліт по обидва береги Атлантики. Чим, як не інерційністю мислення американських стратегів, можна пояснити таке:
«Під час зустрічі високопоставлений урядовець США [заступник держсекретаря США Марк Гросман] довів до відома російських дипломатів плани Вашингтона розташувати свої війська ближче до російських кордонів, наголосивши при цьому, що цю передислокацію не слід розглядати як агресію»
(Сімон Сараджхян, «Вашингтон повідомляє Москві, що він просувається на схід», Москоу Таймс, 11 грудня 2003, www.themoscowtimes.com).
Попри всі запевнення США про завершення холодної війни та стратегічну важливість дружніх стосунків із Росією, вони продовжують втілювати в життя стратегію обмеження геополітичного простору Росії через розташування на її периферії своїх військових баз. Під час військового конфлікту в Афганістані США створили військові бази в Узбекистані та Киргизстані, які функціонують і надалі після повалення режиму Талібан.
Оскільки для Росії регіон Центральної Азії завжди традиційно був найбільш уразливим місцем її геополітичного простору, немає нічого дивного, що саме там з’явилися перші американські військові бази на території колишнього СРСР. США також тренували спеціальні підрозділи Грузії та висловили побажання надіслати до Придністров’я «дійсно міжнародний контингент».
Якщо не зважати на риторику Білого дому, а розглядати лише конкретні кроки американської адміністрації, то очевидним стає той факт, що США усіма силами прагнуть завадити відродженню могутності Росії, оскільки та в майбутньому може становити загрозу інтересам США. Минуло 12 років після розпаду СРСР, і за цей час США взяли під контроль колишній соціалістичний табір, а зараз вони почали активно просуватися на пострадянський простір. Цим же бажанням зберегти за собою глобальне верховенство пояснюється також і неприязнь та настороженість Вашингтону стосовно ініціатив європейців щодо створення своїх, незалежних від США оборонних військових структур.
«Пауелл повідомив у четвер, що американська адміністрація вітає спроби європейців поліпшити свої військові можливості, які є значно нижчими за американські, проте ці спроби не повинні загрожувати НАТО. Він сказав: «Для США є неприйнятним існування незалежних структур ЄС, які будуть дублювати існуючі можливості НАТО»
(Крістофер Маркіс, «Пауелл просить НАТО відігравати більшу роль», Інтернешнл Херальд Тріб’юн, 5 грудня 2003, www.iht.com).
Щодо Росії, то після розпаду СРСР перед нею постала потреба відповісти на питання: а чим же є Росія? Вже не супердержава, не імперія, може, регіональна сила? І російські політики, і пересічні громадяни були дуже стурбовані тим, що з Росією перестали рахуватись на міжнародному рівні, що її думка вже нікого не цікавить. Це незадоволення та низька самооцінка вилились у підтримку політиків, які обіцяли знову зробити Росію супердержавою. Праві політики ратують за утворення «ліберальної імперії» із всебічним «збільшенням та укріпленням своєї позиції лідера» у країнах СНД, ліві політики традиційно підтримують відновлення Радянського Союзу, а центристські та пропрезидентьські партії наполягають на необхідності перетворення Росії на велику державу із значним впливом як у регіоні, так і у всьому світі. Під час останніх парламентських виборів у Росії дуже успішно була розіграна карта націоналістичних та великодержавницьких настроїв населення країни — передвиборні гасла імперіалістичного штибу супроводжувалися цілком конкретними зовнішньополітичними діями (створення ЄЕП, насипання дамби поблизу Тузли, спроба «остаточно вирішити» придністровську проблему), що дозволило пройти в парламент тим політичним силами, які поділяють цю нинішню ідеологію Кремля. Тому досить висока ймовірність того, що в найближчій перспективі в зовнішній політиці Росії посиляться націоналістичні тенденції:
«Націоналісти, яким він [Путін] допоміг на виборах, вимагатимуть посилення зусиль по встановленню московського домінування над сусідніми державами, такими, як Грузія, Молдова та Україна, використовуючи як економічні, так і військові важелі впливу».
(«Парламент містера Путіна», Вашингтон Пост, 9 грудня 2003, www.washingtonpost.com)
Росія, здається, вже проминула найнижчу точку кризи, спричиненої занепадом та розпадом СРСР та спробами зберегти та розбудувати Росію вже на нових, не комуністичних засадах. Наразі в Росії є сильна, консолідована влада, готова взятися за повернення держави на вершини світової політики. З погляду російських політичних еліт, першою необхідною сходинкою на цьому шляху є досягнення Москвою абсолютного домінування на пострадянському просторі. За такої ситуації стає зрозумілим, що конфлікт між США та Росією за контроль над пострадянським простором є неминучим. Аналіз повідомлень на тему врегулювання придністровського конфлікту, а також останніх суспільно-політичних змін у Грузії як у західних, так і в російських джерелах масової інформації вказує на те, що невдала спроба Росії вирішити територіальні та політичні проблеми Молдови шляхом створення там «асиметричної федерації» і збереження присутності російських військ в регіоні є свідченням початку безкомпромісної боротьби між Росією та Заходом (США та ЄС) за вплив на пострадянському просторі.
«Росія... робить рішучі кроки для відновлення свого впливу в Центральній Азії та на Кавказі, де США зміцнює свої позиції та заповнює вакуум. На кону — республіки колишнього СРСР, які зараз працюють і з Росією, і з США… Події в Грузії можуть стати каталізатором для більшого американо-російського суперництва»
(«Чи обійде Росія США?», Джейнс Форін Ріпорт, 4 грудня 2003).
«Порушення під час виборів в Росії продовжать випробовувати відносини Росії та США, де високі посадові особи стривожені тим, що вони вважають експансією Росії у республіки колишнього Радянського Союзу. Минулого тижня Колін Пауел, державний секретар, та Дональд Рамсфельд, міністр оборони, висловили незадоволення тим, що Росія продовжує утримувати своїх військових у Грузії та Молдові»
(Андрю Джек та Гай Дінмор «Вибори в Росії вважаються фальсифікованими», Файненшал Таймс, 8 грудня 2003).
Створення (а точніше, відновлення) військово-повітряної бази в Киргизстані, підписання угоди про Єдиний економічний простір, рішення побудувати дамбу у Керченській затоці, що створило напруженість у стосунках між Росією та Україною, ініціативи по врегулюванню ситуації навколо Нагорного Карабаху, непряма протидія процесам перетворення в Грузії, які були ініційовані не Росією і виявилися неприємним сюрпризом для неї, представлення свого плану вирішення проблеми Придністров’я, у разі прийняття якого позиції Росії в регіоні значно посилювалися б — є елементами стратегії Росії. Ця стратегія спрямована, по-перше, на зміцнення домінуючої ролі Росії на пострадянських просторах та, по-друге, недопущення встановлення надмірного впливу інших країн (насамперед США) в цьому регіоні.
«Ніде зіткнення інтересів не є таким вираженим, як у Грузії та Азербайджані, де нафта, бідність, корупція та сепаратизм створюють потенційно вибухову ситуацію. Ще більше ускладнюють ситуацію вимоги Вашингтона щодо Молдови, яку Росія вважає стратегічною через російську меншину і її спільний кордон з Україною, республікою, надзвичайно важливою для Росії через свої ресурси»
(Джон Далі, «США необхідна Realpolitik», Вашингтон Таймс, 6 грудня 2003, www.washtimes.com).
Політика Заходу зводилася до того, аби якнайбільше перешкодити зміцненню Росії, яка останнім часом все частіше розходиться у поглядах із західними демократіями і у зростанні міжнародного впливу якої не зацікавлені її геополітичні суперники. Тому немає нічого дивного, що Захід починає все активніше протидіяти політиці Москви на теренах СНД.
Побіжний аналіз грузинських та азербайджанських виборів та їхній абсолютно відмінних результатів вказує на те, що провідні міжнародні гравці керуються прагматичними інтересами, а не якимись ідеалами. Для США одним із пріоритетів у їх зовнішній політиці є забезпечення доступу до каспійської нафти та її безперешкодного транспортування. Якщо подивитись, в яких країнах США бере участь у військових конфліктах, то це або нафтодобувна країна (Ірак), або потенційна транзитна країна для транспортування нафти (існують плани використовувати Афганістан для побудови трубопроводу, який з’єднав би нафтові родовища Каспію з Індійським океаном). Західні демократії публічно заплющили очі на те, як проходили президентські вибори в Азербайджані, — контрольованість та прогнозованість ситуації у країні, багатій на нафту, важить більше, аніж дотримання принципів демократії. А ось у випадку з Шеварднадзе, який все менше задовольняв Захід, ніщо не завадило західним демократіям продемонструвати«принциповість». При цьому слід пам’ятати про важливість Грузії, як коридору для транспортування каспійської нафти до Туреччини і далі до Америки.
Оскільки США не могли допустити, аби якісь важливі зміни на пострадянському просторі відбувалися без контролю з їхнього боку, тим більше такі, які тягнуть за собою зміцнення позицій Росії, то немає нічого дивного у тому, що в зону особливої уваги Білого дому потрапила Молдова. При цьому США розглядають конфлікт американо-російських інтересів в цьому регіоні достатньо серйозним, аби піти на конфронтацію з Росією:
«Наступний залп по Кремлю зробив Пауел. Він нагадав про те, що на Стамбульському саміті 1999 року було прийняте рішення про вивід російських військ з територій Грузії та Придністров’я до 31 грудня 2003 року. При цьому була зроблена досить несподівана заява: США пропонують свої послуги для мирного врегулювання придністровської проблеми. При цьому не було конкретизовано, які це можуть бути послуги: дипломатичні, миротворчі або ж окупаційні. Настільки далеко Вашингтон ще не забирався на територію колишнього Радянського Союзу, компактно населену російськомовним населенням... вивід військ суперечить геополітичним інтересам Росії. Як і їхня присутність у Грузії суперечить тим же інтересам США»
(Володимир Тучков, «Дипломатична битва за Придністров’я», Центр політичних технологій, 3 грудня 2003, www.politcom.ru).
Заклики західних політиків про створення«дійсно міжнародного миротворчого контингенту» для врегулювання проблеми Придністров’я виглядають досить-таки безвідповідально через можливі труднощі, з якими доведеться зустрітися іноземним миротворцям. Насамперед, це проблема недовіри та настороженості з боку населення та керівництва Придністров’я. Новий миротворчий контингент навряд чи поліпшить ситуацію, а от присутність іноземних військ може спровокувати відновлення збройного конфлікту. Показовим є те, що навіть західні аналітики переконані у безперспективності та навіть певній небезпеці заміни російських та українських миротворців у Придністров’ї на міжнародні сили з числа країн НАТО та ЄС:
«Московські та тираспольські лідери виступають проти планів замінити миротворців ОБСЄ на миротворців ЄС. Придністров’я, за підтримки Росії, вимагає, щоб миротворці були лише з Росії та України. Така миротворча операція ЄС може виявитися ще більш провальною у порівнянні з тією, яку виконують миротворчі сили СНД (а фактично Росії), які лише заморозили конфлікт після того, як у 1992 році припинилися бойові дії»
(«Придністров’я: блокування рішення», Джейнс Інтелідженс Дайджест, 5 грудня 2003).
Оскільки і Росія, і США своїми останніми діями чітко дали зрозуміти, що вони не надто переймаються інтересами населення тих країн, політичною ситуацією в яких вони жонглюють із метою з’ясування стосунків між собою, керівництву України варто виробити стратегію поведінки з обома своїми стратегічними партнерами, оскільки воно запросто може виявитися жертвою маніпуляцій як зі сторони Москви, так і зі сторони Вашингтону. Україна зараз уразлива як ніколи — попереду політична реформа та президентські вибори, а напруженість протистояння між опозицією та провладними політичними силами поступово зростає. Тому можливостей для дестабілізації внутрішньої ситуації в країні буде більше ніж достатньо як для Кремля, так і для Білого дому. Враховуючи стратегічну важливість України як для однієї, так і для іншої сторони, в України є всі шанси перетворитися на поле найзапеклішої «битви» між США та Росією.
Перед Україною стоїть завдання трансформувати ту шахову дошку, на якій розігрують свої партії США та Росія. Вона має позбутися статусу фігури (навіть дуже важливої) і спробувати набути статусу гравця. Об’єктність України стосовно зовнішнього світу пояснюється тим, що і суспільство, і політична еліта країни продовжують бачити себе виключно в системах координат, вихідними точками в яких є або Росія, або Захід (США та ЄС). Тобто апріорі Україна бачить себе нібито збоку, під кутом зору або Москви, або Вашингтона, або Брюсселя. Проте відсутня позиція Києва. За усі роки незалежності Україна не спромоглася створити свою систему координат, в основі якої лежали б свої національні інтереси. Грати на протиріччях національних інтересів Росії та західних демократій виглядає дуже спокусливим. Але якщо це єдине, що держава може робити у своїй зовнішній політиці, то це є проявом політичної короткозорості, оскільки така держава завжди буде змушена реагувати на події, а не ініціювати їх.
Для того, аби створити українську систему координат для проведення ефективної зовнішньої політики, перш за все потрібно визначити національні інтереси держави, до яких буде прив’язана ця система. А у визначенні національних інтересів необхідною складовою є наявність так званої національної ідеї, тобто суспільно-політичного обґрунтування існування нації як держави. З жалем потрібно констатувати той факт, що в Україні провідні політичні сили фактично припинили пошук, для держави досі головною проблемою залишається проблема самоідентифікації, проблема знаходження свого місця в цьому світі. Якщо ця проблема так і залишиться невирішеною, Україна приречена і надалі виконувати роль такої собі розмінної монети, номінал якої варіюватиметься залежно від обставин та стосунків між провідними світовими державами — незалежно від того, яка політична сила перебуватиме при владі в Києві.
