9 листопада Українська Гельсінкська група (УГГ) відзначила своє тридцятиріччя. Ювілейна конференція присвячена цій події, зібрала не лише легендарних учасників цього об’єднання, але й значну кількість тих, хто небайдужий до теми українського правозахисного руху. А таких виявилося не так уже й мало: конференц- зала видавництва «Смолоскип» була заповнена.
І в цьому немає нічого дивного. Опинитися в одній залі поряд з тими, хто творив історію, вдається далеко не завжди. А історичне значення того, що вдалося зробити учасникам УГГ за тих умов, все ж таки важко переоцінити. Політична ситуація в той період, як зазначив у своїй доповіді учасник УГГ Василь Овсієнко, була зовсім не простою. Ідеологічне протистояння СРСР і країн Заходу, особливо в другій половині 20-го сторіччя, загрожувало перерости в Третю світову війну. Проте небезпека можливого використання в цій новій війні ядерної зброї могла призвести до катастрофічних наслідків для людства. Це змушувало лідерів протилежних політичних таборів постійно шукати шляхи та способи мирного співіснування. У зв’язку з цим 1 серпня 1975 року тридцять три держави Європи (всі, крім Албанії), а також США і Канада підписали в столиці Фінляндії Гельсінкі Заключний акт Наради з безпеки та співпраці в Європі (НБСЄ).
Підписання Гельсінкських угод оцінювалося тоді як безперечний успіх радянської дипломатії. Дані угоди не лише юридично закріпили кордони, що склалися внаслідок Другої світової війни, але й забезпечили Радянському Союзові статус найбільшого сприяння торгівлі з Заходом. В обмін на це СРСР зобов’язався виконувати умови так званого «третього кошика» Заключного Акту, — дотримання прав людини.
З одного боку, підписуючи Гельсінкський пакт, тогочасне радянське керівництво навряд чи мало намір дотримуватися виконання всіх його пунктів у повному обсязі. Але, оскільки ці угоди прирівнювалися до національного законодавства, їх підписання давало формальний привід організаціям, що перебували до цього поза законом, легально й законно боротися за права людини. Цим і вирішили скористатися радянські правозахисники.
Спочатку з ініціативи московського професора Юрія Орлова (з оточення академіка А. Д. Сахарова) 12 травня створюється Московська громадська група сприяння виконанню гельсінкських угод. Пізніше, 9 листопада 1976 року, подібну групу було створено в Україні. Її ініціаторами були письменник і філософ Микола Руденко, московський опальний генерал Петро Григоренко, громадський діяч Оксана Мешко, письменник-фантаст Олесь Бердник і юрист Левко Лук’яненко. Членами-співзасновниками її також стали мікробіолог Ніна Строката — Карванська, інженер Мирослав Маринович, історик Микола Матусевич, вчитель Олекса Тихий, юрист Іван Кандиба. Усього до групи ввійшла 41 особа. Незважаючи на спільність завдань, що об’єднують московську та українську групи в один демократичний рух, різниця між ними все ж була значною.
Так, на думку львівського правозахисника Івана Геля, для московської правозахисної групи Сахарова проблема демократизації Росії була надзвичайно актуальною, «але лише в межах того національного єврейського руху, основним завданням якого було безперешкодне повернення євреїв до Ізраїлю чи створення повноцінної культурної автономії в складі СРСР». Що ж до власне російського крила дисидентства, то, на думку Геля, незважаючи на ненависть до комунізму того ж Олександра Солженіцина, письменникові так і не вдалося подолати в собі великодержавний російський шовінізм.
А оскільки учасники УГГ «з самого початку ставили своїм завданням не лише захист прав людини, але й поновлення української державності» (Раїса Руденко), це викликало бурхливу й негативну реакцію з боку членів МГГ. У цьому контексті в кулуарах конференції прозвучав спогад одного з українських політв’язнів про те, що, навіть перебуваючи в ув’язненні, російські «політзеки» в бесідах зі своїми українськими «колегами» висловлювали свою повну готовність у 24 години знищити український «сепаратистський» рух. Що зайвий раз підтверджує тезу про те, що російська демократія закінчується там, де починається українське питання.
Члени УГГ, чудово розуміючи той факт, що номінальна державність УРСР є повним міфом, постійно нагадували світові про існування поневоленої України й домагалися від світової спільноти визнання за українською делегацією незалежного статусу. «Поставити український національний інтерес на міжнародну правову основу», використовуючи суперечності між Заходом і СРСР, і було тією «геніальною здогадкою» (Василь Овсієнко), яка дозволила наповнити міф про Україну реальним змістом. І через півтора десятки років вона стала незалежною державою. І нехай, на думку Раїси Руденко (вдови Миколи Руденка), «наша держава ще не зовсім незалежна, але те, що цю незалежність уже проголошено, дає нам шанс відродити її повністю».
І для цього, на думку ряду виступаючих (Григорій Приходько, Михайло Горинь та інші), необхідно завершити незавершене. Характеризуючи ситуацію, яка склалася в сучасній Україні, виступаючі звертали увагу на те, що причини роз’єднаності українського демократичного руху потрібно шукати в подіях кінця 80-х — початку 90- х років. Саме в той момент, коли радянська система фактично розпадалася, владі вдалося дезорієнтувати дисидентів. Одним із таких чинників став перехід частини з них на бік радянської влади. Партійній номенклатурі вдалося домогтися підтримки з боку західних країн, переконати суспільство у власній незамінності в справі побудови демократичної української держави і, завдяки цьому, зберегти тотальний контроль над демократичним рухом. Це дозволило їй не лише нейтралізувати радикальне крило дисидентства, але за допомогою нового законодавства зберегти себе при владі. Яскравим прикладом цього є закон про реабілітацію.
Дезорієнтовані правозахисники не змогли втримати ініціативу і не наполягли на розслідуванні справ проти колишніх членів того ж УКДБ. Більше того, з вуст багатьох шанованих демократів стали звучати заклики до прощення, що дозволило колишній номенклатурі перейти до активного контрнаступу.
Чи можливе оздоровлення дисидентства в сучасній Україні? Більшість присутніх відповіли на це запитання позитивно. В умовах відкритої громадської діяльності, на думку учасників конференції, необхідно культивувати такий принцип: непокараний владний злочинець, залишається носієм владного зла. При цьому виступаючі акцентували увагу на тому, що необхідність кримінального переслідування колишніх високопоставлених радянських злочинців повинна здійснюється не заради помсти. Прощення, на їхню думку, повинно стосуватися виключно морального, а не правового аспекту. В умовах тоталітарного реваншу, який народжується, юридична безкарність влади матиме особливо згубні наслідки. І у зв’язку з цим необхідність у вихованні нового покоління правозахисників стає особливо гостро.
Але для того, щоб молоді правозахисники не припустили помилок своїх попередників, їм необхідні знання всіх тих механізмів, за допомогою яких відбувається придушення волі індивідуумів. Цю просвітницьку місію має взяти на себе стара гвардія дисидентів. Гвардія, яка набиралася політичного досвіду в той період, коли в правозахисників не було ілюзій щодо того, що влада дозволить їм відкрито відстоювати права людини. Вони чудово розуміли, що ризикують не лише свободою, але й життям. І, очевидно, невипадково в емоційному виступі філософа та дисидента Євгена Сверстюка виникло словосполучення «лицарі абсурду». І дійсно: легко бути героєм, коли знаєш, що будеш цим героєм. Але тоді, тридцять років тому, коли на одному із приватних московських помешкань письменник і вчений Микола Руденко нагадав світові про існування України, він навряд чи замислювався над цим.
І насамперед тому, що правозахисник — це не професія. Правозахисник — це стан душі, що не залишає нас байдужими до чужого горя. І якщо ви по-справжньому відгукнетеся на заклик свого духу, будьте готові піти на жертву. Саме в цьому, за словами Мирослава Мариновича, «полягає сутність «гранту Небесної Фундації», який на відміну від грантів міжнародних правозахисних фундацій, несе в собі не гроші, а страждання».
