«Шлях — це коли досягають того, що думки народу однакові з думками володаря, коли народ готовий разом з ним померти, готовий разом з ним жити, коли він не знає ні страху, ні сумніву»
У новий рік ми увійшли з незмінним Президентом, повернутим прем’єром і цілою чередою нових-старих міністрів. Нинішній січень здається дуже схожим на січень 2005 року. Проте це лише на перший погляд. Тоді панувало піднесення, натхнення і очікування на краще. Всі сподівання почали танути вже навесні і їх залишки остаточно зникли до осені знаменного 2005 го.
Рік 2006-й. Вибори до Верховної Ради. Осінь 2006 року, коли вже на всю тхне достроковими виборами.
Минулий рік... Потужний відкат від демократичних цінностей, сумнівний за легітимністю, але вельми ефективний президентський указ про розпуск Верховної Ради, напівлегітимні державні інституції, протистояння силових структур, два майдани, змови і домовленості. Нова політична карта України, як ганебна поразка Віктора Ющенка і переможна хода Юлії Тимошенко, призначення Раїси Богатирьової главою РНБОУ і вже небезпідставні розмови про початок розколу в Партії регіонів. Бачиться, що країна живе від осені до осені, зрозуміла неспроможність владної і невідповідність політичної еліт, обох називатися елітою.
Влада і опозиція... Навіть за формальними ознаками їх різнити нині важко, не говорячи вже про змістовні відмінності.
Ви скажете, що набридла уся ця вакханалія, що пересічному громадянину потрібні високооплачувана робота і впевненість у завтрашньому дні, здоров’я рідних і сімейне благополуччя... Тоді не слід обурюватися, що вкотре вас і мене ошукали, що політики ігноруватимуть дані нам «щиросердні» передвиборні обіцянки, будуть зухвало ділити владу, посади і національні багатства України (до речі, які належать так само нам з вами, як і їм, проте вирішують їхню долю, а значить нашу — вони). Хай не дивує вас, що серед десятків тисяч питань до Президента в програмі «НАЦІОНАЛЬНІ ПРИОРІТЕТИ» від Віктора Ющенка опиняються старанно відібрані прес-службою такі «стратегічно важливі для держави» питання, як: «Уважаемый Виктор Андреевич, меня зовут Вениамин. В будущем хочу стать Президентом Украины. Что для этого нужно, с чего начать политическую карьеру?» чи «Згадайте своє дитинство, в костюмах яких героїв ви любили бути під ялинкою?». Це називають «олюднення»...
Зрозуміло, що дуже важливо для країни знати, якими іграшками грався той чи інший політик. Подібні питання ставили не тільки Віктору Ющенку, а й іншому політику — Януковичу. Ставили їх і Олександру Морозу, і Наталії Вітренко... Проте у розряді «НАЦІОНАЛЬНИХ ПРИОРІТЕТІВ»... Дрібнішає політика...
Сьогодні доволі складно виступати з короткостроковими прогнозами. Вочевидь, політична карта України потерпатиме від жорстоких трансформаційних змін. Протиріччя між Віктором Ющенком і Юлією Тимошенко будуть лише поглиблюватися, як би не намагалися БЮТ і НУ-НС це приховати. Водночас, значно легше з середньостроковими і довгостроковими. Політична криза набуватиме подальшого розмаху, доки не наступить критичний момент. Тоді на перший план вийдуть стратегування і конкуренція лідерських програм.
Потреба принципових і радикальних підходів означатиме злам старої системи. Часи порожньої балаканини відійдуть на задній план і стануть прерогативою колишнiх політиків. Моментом істини для більшості партій і, в першу чергу, для тієї ж Партії регіонів чи блоку партій НУ-НС буде не набуття нової форми чи ознак щільності рядів, а справжня ідеологія, що формуватиметься не на привнесених — вічних — цінностях, коли історично-культурні і духовно-моральні цінності будуть визначати перспективу народу, нації, країни. Конкуренція лідерських стратегій, посилена через залучення партій, громадських організацій, інших інститутів громадянського суспільства і безпосередньо влади, повинна дати національну стратегію, зорієнтовану на глобальні виклики загроз і переваг.
Нині Україна перетворена на прохідний двір. Транснаціональні корпорації годують нашу економіку, забезпечують зайнятість нашого населення, що живе за рахунок перепродажу їх товарів. Наші можновладці — під опікою цих же корпорацій безпосередньо або опосередковано через владні структури чи неурядові організації іноземного походження. Питання економічної безпеки зокрема, і національної загалом, стоїть як ніколи гостро. Цьому сприяли: зневага до геополітичних особливостей, ігнорування національних інтересів, нехтування геостратегією і прогностикою. До того ж, ніхто не говорить про унікальність країни, про історичну місію нації та її історичні можливості.
Сьогодні з усього, що декларується у політиці, випала основна системоутворююча ланка — національні цінності. Україна погодилася відігравати роль пасивного об’єкта політики, добровільно позбавивши себе ролі і регіонального, і глобального актора. Україна відмовилася від ядерного потенціалу. Ми можемо вести мову про те, як пом’якшити ударну хвилю глобалізації на непідготовлену, внутрішньо дезорієнтовану і в своїй більшості неконкурентну економіку, а можемо чітко визначити свій національний український шлях, протиставити зовнішніми і внутрішнім викликам свої конкурентні переваги.
По-перше, Україна завдяки своїм родючим чорноземам (ми маємо 30% усіх світових запасів чорноземів), скажімо, разом з Росію, Казахстаном може створити, наприклад, територіально в Україні, в місті Одеса, щось на зразок Організації країн-експортерів нафти — OПEK (з англ. OPEK — Organization of Petroleum Exporting Countries), тільки зернову — Організацію країн-експортерів зерна. За таких умов і держава, і селяни опиняються «на одному боці барикад» — обидва зацікавлені у високих цінах на сільгосппродукцію на світових ринках. Країна стає світовим гравцем, адже не має різниці — торгувати чи вуглеводнями, чи нанотехнологіями, за однією різницею — їсти хочеться завжди, а з порожнім шлунком — не до високих технологій. А без багатого села не наповнити продовольчого кошика, якщо не розмінятися на дешеві, неякісні чи геномодифіковані продукти. Водночас, перш ніж вести мову про такого рівня національні і наднаціональні проекти, слід говорити про відродження села, про повернення статусу робітника на землі, про молодь і село, про створення інфраструктури на селі, про фермера і колективні господарства.
По-друге, Україна має вигідне територіальне положення, високий транспортний потенціал й абсолютну незахищеність транспортних магістралей і трубопроводів від можливих терористичних атак. Захист транспортних коридорів і розбудова транспортної інфраструктури, створення системи логістики світового рівня робить країну воротами схід—захід, північ—південь.
По-третє, державі вдалося зберегти космічні технології (до її честі, майже вдвічі планується збільшення космічних — морських і наземних — запусків, наміри побудувати в Бразилії українсько-бразильський «Байконур»), літакобудування. Але навряд додає честі знищення наукового потенціалу і зниження рівня загальної освіченості населення в країні, що за науковим і технічним персоналом іще донедавна випереджала ряд європейських країн.
Отже, четверте, — інтелект, духовність і фізичне здоров’я нації визначають потенціал нації. Попри давню історію і культуру, історична спадщина здебільшого поза увагою держави, а та частина культури, яка ще не канула у безвість, швидко «економізується».
Сьогодні достатньо підстав для песимізму. Починаючи від проблем легітимації владних інституцій, безвідповідальності політиків і рівня корупції, до визнання більшістю населення себе об’єктом по відношенню до суспільства і держави, які, у свою чергу, опинилися враженими цією хворобою по відношенню до всього світу.
Виписувати стратегію — величезний шмат роботи, підсумки якій надає лише історія. Стратегічна визначеність — це розбудова цілого суспільного інституту, це лідерська технологія і мережа сигнальних механізмів. Вона вписується у соціально-політичне середовище, але вписує її лідер, лідер національного масштабу...
Україна — багатонаціональна і поліконфесійна країна. У нас, українців, на історичному шляху були злети і падіння — саме вони нас об’єднують. Ми ставимо собі у провину гріхи. Нас звинувачують у хибних думках. У нас складна історія, проте вона почалася не з 1991 року. Русі—Україні — тисячі років. Нас роз’єднують символи минулого, але ми повинні об’єднатися довкола завдань майбутнього. Стратегічна мета — велич України. Шлях же нації не переривається, доки в національній свідомості жива гордість за націю, коли є лідер національного масштабу чи жива пам’ять про нього. У кожного з нинішніх політиків, хто претендує на лідерство, по-різному однаковий шанс. Чи знайдеться той, хто ним скористається?
