Велика політична гра, влучно названа одним з читачів «Дня» «касетболом», продовжується. І, зважаючи на все, до її завершення ще далеко. Хоча б тому, що її ініціатори не виклали головні козирі. Їхній розрахунок на раптовість на першому етапі приніс їм певні дивіденди, оскільки влада, будучи захопленою зненацька, наробила масу помилок. Здавалося б, пройшло вже досить часу, щоб і владі, і її політичним супротивникам проаналізувати «дебют» і витягти перші уроки. Однак обидві сторони, охоплені азартом, схоже, не збираються обтяжувати себе аналізом, продовжуючи діяти в попередньому ключі. Тому, залишивши право робити висновки про винність тієї чи іншої сторони тим, кому воно надано законом, спробуємо незаангажовано поглянути на події, пов’язані з «касетним скандалом», з метою визначити його уроки.
ЩО ДОЗВОЛЕНО ЮПІТЕРОВІ...
Якщо хочеш, щоб стосовно тебе діяли законними методами, сам дотримуйся цього правила стосовно інших. Пам’ятай, що ціпок має два кінці, а фізичний закон — сила дії дорівнює силі протидії — має властивість проявлятися й у політиці. Інакше, рано чи пізно, твої політичні супротивники почнуть діяти проти тебе твоїми ж методами. І в цьому полягає перший урок для влади.
Звикнувши останнім часом діяти іноді поза рамками правового поля, влада аж ніяк не очікувала, що опозиція теж дозволить собі подібну вільність. Занадто велика була впевненість у своїй силі, заснована на адміністративному ресурсі і на ейфорії від торішньої «парламентської революції». Але політичного супротивника явно недооцінили. Як бачимо, опозиція чітко засвоїла уроки попередньої передвиборної кампанії, коли вона наївно покладалася на дотримання владою встановлених правил гри (читай — законів). Тому, згадавши принцип «проти лому немає прийому, крім іншого лому», звільнила себе від обов’язку дотримуватися закону і вирішила боротися з опонентами їхньою ж зброєю. А коли обидві сторони відмовляються дотримуватися правил гри, починається гра без правил.
Ось тут і виявилося, що влада захоплена зненацька, і до такої гри не готова. Зробивши спочатку масу помилкових і непродуманих кроків, вона раптом заговорила про необхідність дій у рамках закону. Однак, як казав останній генсек КПРС, «процес вже пішов», опозиція ставки зробила (зважаючи на все, чималі) і змінювати що-небудь, та й ще на самому початку гри, не збиралася. Для влади теоретично залишався один із трьох варіантів: або продовжувати свою звичну гру; або на першому етапі виграти час для аналізу дій опонентів з метою знайти ефективні контрходи; або спробувати домовитися полюбовно.
Ясно, що третій варіант почав реалізовуватися тільки зараз. Домовитися можна, якщо існує хоча б мінімальний ступінь довіри, а вона вже давно стала близькою до нуля, не в останню чергу через нинішнє ставлення влади до опозиції. Пошук ефективної контргри вимагав залучення не адміністративного, а інтелектуального ресурсу, дефіцит якого став помітним у сформованій ситуації. Причиною тому було не зовсім шанобливе ставлення до інтелекту (можливо, через нерозуміння його ролі) і сформована практика підбирати команду переважно за принципом особистої відданості. Але він саме і не спрацював — перші дні після обнародування аудіозаписів Президенту фактично довелося боротися поодинці, оскільки велика частина соратників, не знаючи, як діяти, зайняла мовчазно-вичікувальну позицію, а силовики, діючи згідно зі службовим обов’язком, що називається на «автоматі», наробили стільки помилок, що у вдумливого спостерігача часом виникала підозра про наявність «свого гравця в чужій команді». Тому, не мудруючи лукаво, вирішили продовжувати грати у свою звичну гру, але при цьому додатково задіяти всі наявні резерви з метою її посилення.
Над методами особливо не замислювалися, благо живий ще в пам’яті досвід недавнього тоталітарного минулого: по-перше — пропаганда, називана тепер «піаром», по-друге — всенародна підтримка влади і настільки ж всенародний осуд її опонентів, і по- третє — силові методи. Колись це дало б стовідсотковий результат, але зараз не спрацювало.
КОЛИ «ПІАР» БЕЗСИЛИЙ
Уже незабаром після початку «піаровських» акцій вони показали свою вкрай низьку ефективність. Побудовані за найпростішою схемою ідеологічного протистояння «ліві — праві» PR-технології в нинішніх умовах виявилися непридатними, оскільки в опозиційну коаліцію об’єдналися сили, що представляють практично всю ширину політичного спектру: від соціалістів — до УНА—УНСО. Утворився абсолютно новий політичний конгломерат, що впору називати «новою опозицією». По-перше, це свідчило, що суть конфлікту, який виник, лежить аж ніяк не в ідеологічній площині, а по-друге, показало вузькість наявних у влади PR-технологій. І в цьому полягає другий урок.
«Піарщики» від влади залишилися без своїх козирів, а на розробку нових технологій часу не було. Залишалося тільки або подавати об’єктивну інформацію, якої в умовах невизначеності було вкрай мало, або діяти експромтом. Багато які ЗМІ зволіли обмежитися подачею фактів, деякі — поданням різних точок зору з боязкими спробами аналізу. Робота ж експромтом дала результат, зворотний очікуваному, попутно показавши телеглядачам «професіоналізм» деяких телевізійних аналітиків, які втрачали впевненість, а часом і самовладання, під час дискусій не те що з представниками опозиції, а навіть з незаангажованими політологами. Тож і від цього незабаром довелося відмовитися.
Аналізуючи події, що відбуваються в Україні, дехто знайшов зовнішні аналогії між ними і недавніми подіями в Югославії. Хоча більш цікавою, як відзначається в одному з листів до редакції «Дня», є інша аналогія: між зникненнями Георгія Гонгадзе і співробітника білоруського корпункту ГРТ, телеоператора Дмитра Завадського. Принаймні, події, які сталися після цих зникнень в Україні і Білорусі дуже схожі: ті ж обвинувачення на адресу вищих керівників держав, викриття, що пішли від офіцерів служб безпеки, погрози озвучування компромату. Природно, що і реакція влади була майже ідентичною.
Не дали бажаного ефекту і мітинги на захист Конституції: народ постояв, поговорив, та й розійшовся — всенародного осуду організаторів «касетного скандалу» вистачило рівно на дві години. Для посилення гри залишилися силові методи.
ВЛАДА ПОВИННА ВМІТИ КОРИСТУВАТИСЯ ВЛАДОЮ
Вдавшись до силових методів ліквідації «наметових містечок», начальство на місцях чомусь не задумалося, що тим самим порушує Конституцію, яку воно повинно захищати. Адже відповідно до статті 39 Конституції України ніяких дозволів на проведення акції протесту не потрібно, досить лише вчасно повідомити про неї місцеву владу. І заборонити проведення акції може тільки суд і тільки в чітко визначених випадках, а не місцеві ради, держадміністрації, санітарні та інші станції через новорічні і різдвяні свята, холодну погоду, відсутність туалетів, будівництво, археологічні розкопки тощо (адже тоді центри більшості наших міст ризикують перетворитися на будівельні майданчики). А правоохоронці можуть застосувати силу для припинення акції тільки у разі невиконання її учасниками рішення суду. В іншому разі — це та ж гра без правил. Не подіяло на місцеве начальство навіть попередження міністра внутрішніх справ про неприпустимість несанкціонованого застосування сили і втручання в політику — силові дії проти «наметників» продовжуються. Дуже не хотілося б думати, що аргумент сили став останнім доводом влади. Тим більше, що по мірі розвитку подій виникає підозра: а чи не штовхає опозиція (цілком свідомо) владу на силові методи? Адже перша ж пролита, не дай Боже, крапля крові дасть супротивникам Президента нові козирі.
«РАБИ» РЕВОЛЮЦІЮ НЕ РОБЛЯТЬ
Схоже, що, обнародуючи аудіозаписи, ініціатори «касетного скандалу» розраховували приголомшити суспільство й отримати набагато більшу підтримку. Це відчувалося з виступу О. Мороза на мітингу, що передував походу учасників антипрезидентської акції до Верховної Ради. Тільки цього разу у лідера соціалістів, що не особливо соромиться в роздаванні характеристик, народ з «баранів» перетворився на «рабів». Колишній партійний працівник, який вивчав свого часу теорію наукового комунізму, повинен знати, що раби революцію не роблять, навіть якщо ця революція «оксамитова». Та й революційної ситуації в нашому суспільстві не спостерігається. «Верхи» поки ще можуть керувати по-старому, а народ здебільшого пристосувався до нинішнього життя, і для нього що-небудь змінювати означає крок у невідомість, до якої знову треба буде пристосовуватися. Не слід забувати, що наші громадяни не вірять не тільки владі, але й опозиції, котра нічим особливим, крім голосних викривальних заяв, себе не зарекомендувала. До того ж моральний авторитет деяких її лідерів існує лише на сторінках партійних видань. Та й досить специфічна репутація у лідера соціалістів, що не звик дотримуватися свого слова і схильний до «політичних кульбітів» (досить згадати, хто розвалив «канівську четвірку»). А крилатий вираз, що плодами революції користуються... (самі знаєте, хто) ще не вивітрився з пам’яті мас.
Ще один істотний момент: обнародуючи аудіозаписи, «нова опозиція» очікувала, що інформація про дії влади, які нібито мали місце, шокує народ і викликає загальне обурення. Але реакція виявилася напрочуд слабкою. Обурення можуть викликати дії, яких не очікуєш, а соціологічні опитування показали, що наші громадяни очікують від влади і не такого. Тому «революційного спалаху» не сталося. Але навіть за наявності «революційно-свідомих» мас потрібен лідер — неординарна особистість, а такої, скажімо, поклавши руку на серце, у середовищі опозиції не спостерігається. Та й яка ж революція без комуністів? Однак послідовників «вічно живого вчення» серед «нової опозиції» щось не помітно.
Тож отримати уроки повинна була б і опозиція. Однак її нові ходи — не більш, ніж повторення старих. Так може продовжуватися доти, поки не вичерпається ресурс аудіозаписів, і якщо до цього моменту не будуть пред’явлені незаперечні докази їхньої автентичності, то ініціатори скандалу приречені на поразку. Не допоможуть навіть нові «шокуючі» подробиці бесід, які нібито мали місце. Проте допомогти може сама влада, якщо буде продовжувати незграбні спроби виправдатися, що тільки породжує у свідомості громадян філософське «значить у цьому щось є».
Але як би там не було, вже зараз ясно, що організаторам скандалу досягти бажаного результату в стилі «бліцкригу» не вдалося, тому мимоволі згадалося: «...як далекі вони від народу».
ВИСНОВКИ
Які ж перспективи сторін у політичній грі, що триває? Думаю, що помилково вважати деякий затишок у діях опозиції, викликаний можливим переглядом планів і перегрупуванням сил, свідченням того, що скандал вщухає. Швидше за все, жодна зі сторін ще не «кинула в бій» головні резерви, котрі вирішують результат будь-якої гри, навіть гри без правил. І якщо одна зі сторін спішно шукає ці козирі, то інша або вичікує, або блефує. Розвиток подій за таким сценарієм може сильно затягтися і завдати багато шкоди країні та народу. У сформованій ситуації будь- який різкий рух може призвести до втрати всього досягнутого нами за дев’ять із зайвим років позитиву, і результат може виявитися жалюгідним для всіх нас. Будь-яка зміна влади недемократичним і антиконституційним шляхом неминуче викликає в країні хаос, тим більше, що «нова опозиція», яка рветься до влади, ніякої конструктивної програми виведення України з кризи не має. Це той самий випадок, коли пропоновані суспільству ліки, гірші за хворобу.
Набагато краще, якщо обидві сторони дістануть уроки з подій останніх місяців і, по-перше, негайно повернуться в рамки правового поля, забезпечивши при цьому максимальну прозорість своїх дій, по-друге, відкинуть методи тоталітарного минулого і перестануть розділяти суспільство на «лівих» і «правих», і, по- третє, не будуть провокувати в суспільстві «революційний синдром» і повернуться до нормальних демократичних процедур вирішення конфлікту. Зрозуміло, що для цього потрібно бажання обох сторін, але той, хто почуває впевненість у своїй правоті, першим повинен зробити крок у даному напрямку. Тільки в цьому випадку він може розраховувати на перемогу, більш того, у виграші буде все суспільство.
