Існують в історії правові й філософські документи особливого роду.. Вони ухвалювались не на догоду новій владній силі, що перемогла у запеклих змаганнях за право стати біля керма держави; їх прийняття проходило аж ніяк не під гуркіт помпезних військових парадів, не в супроводі тріумфальних фанфарів. Якраз навпаки — текст їх просякнутий полиновою гіркотою поразки, важким відчуттям неуспіху (тимчасового!), важливої, історично шляхетної справи — справи свободи Вітчизни. І що цікаво: відданість боротьбі за свободу здатна творити справжні дива — зовнішня, формальна, позірна поразка (така, що забрала безліч кращих людських життів!) долається, над нею здобувається перемога, й, за умови, коли нація готова заплатити за цю перемогу нещадно жорстку ціну, свобода з недосяжної, гарячкової мрії перетворюється на невигадану дійсність. Тоді, й тільки тоді, маніфести свободи, хай навіть складені переможеними вигнанцями, стають справжніми пам’ятниками майбутнього, краще сказати — листами у майбутнє. Саме у наше майбутнє, саме нам адресованими.
Три століття тому, 5 квітня 1710 року, в місті Бендерах (сучасна Республіка Молдова, а тоді — провінційний центр Османської імперії) новообраний гетьман України у вигнанні (в екзилі) Пилип Орлик у присутності представників козацької старшини, кошового отамана Запорізької Січі Костя Гордієнка, а також, як припускають деякі історики, представників шведського короля Карла ХІІ уклав зі своїми виборцями офіційно затверджувану угоду, в котрій було ясно, конкретно, юридично обов’язковим чином викладено умови, на яких новий гетьман публічно наділявся владою. Назва цієї угоди (її текст зберігся у двох варіантах: латиною та староукраїнською мовою): «Pacta et Constitutiones legum Liberatatumgue Exersitus Zaporoviensis», або ж, сучасною мовою, «Пакти і Конституція прав і вольностей Війська Запорізького». Угоду цю ще називають Бендерською Конституцією або ж Конституцією Пилипа Орлика — за іменем її автора і творця. Мова йде, як побачить читач, про унікальний документ української політико-правової думки, що він є актуальним і сьогодні.
Проте спочатку про передісторію Орликової Конституції, адже, не знаючи її бодай в загальних рисах, важко повною мірою уявити собі зміст цієї пам’ятки. Складався та ухвалювався цей документ вигнанцями-мазепинцями, чильними представниками козацької старшини та запорожців, які, після полтавської катастрофи, опинившись у вимушеній еміграції, не зреклися ідеї відновлення суверенної гетьманської держави на споконвічних українських землях.
Постало завдання: створити документ, який визначав би основи політичного, релігійного і майнового устрою цієї омріяної держави (омріяної, майбутньої, бо реальна Гетьманщина без найменшого жалю знищувалась тоді Петром І: прихильників Мазепи, будь то козаки, запорожці, вихідці з міщан, четвертували, вішали, саджали на палю...). І процес розробки першого юридичного системного документа української державності не міг бути швидким та безпроблемним, особливо після смерті гетьмана Івана Степановича Мазепи 22 вересня 1709 року. Адже, окрім непростого завдання: дійти згоди по суті розроблюваної Конституції, треба було розв’язати не менш складну, вже суто прагматичну проблему — обрати наступного гетьмана в екзилі та, налагодивши стосунки з Карлом ХІІ, його оточенням, представниками адміністрації турецького султана, розподілити майно Мазепи. Усі ці перешкоди зумів успішно подолати найближчий соратник покійного гетьмана, 37-річний генеральний писар Війська Запорозького (ця посада фактично поєднувала функції міністра закордонних справ та канцлера Гетьманщини) Пилип Орлик. Заслуга його є тим більшою, що діяти Орликові доводилося у винятково важких умовах: жорсткого тиску з боку Карла ХІІ (втім, із ним автор Бендерської Конституції невдовзі зумів знайти спільну мову), уряду Оттоманської Порти, й, що було найбільш небезпечним — постійних провокацій, замахів та підступів людей Петра І. Отже, доречно буде сказати хоча б декілька слів про життя цієї видатної людини.
Пилип Орлик народився за межами України і, формально кажучи, його не можна було назвати, використовуючи вживаний тоді вислів, «справжнім сином Вітчизни». Батьківщиною цього вихідця з чеських (богемських) дворян була історична Литва (тобто землі колишнього Великого Князівства Литовського) — він був народжений 11 жовтня 1672 року у селі Косуті Ошмянського повіту (сучасна Республіка Білорусь). А втім, попри всі здогади щодо родоводу, походження, віросповідання Орлика (часом спекулятивні), слід відзначити, що внесок творця першої української Конституції у справу захисту нашої державності є, безперечно, на порядок більшим, аніж у багатьох патентованих етнічно «чистих» патріотів.
Систематичне навчання майбутній гетьман у вигнанні розпочав у єзуїтській колегії у Вільно, де особливо ретельно студіював філософію та право. Продовжував освіту Орлик у православній Києво-Могилянській академії, де його блискучий розум, широка ерудиція, непересічні здібності привернули увагу провідного професора цього закладу, видатного вченого й богослова Стефана Яворського (до речі, аж до самої смерті (1742 рік) Орлик згадуватиме про Яворського як про «дорогого вчителя, повірника і патрона»). Подальшу кар’єру юнак робив уже в Києві: з 1693 року він — секретар у консисторії Київського митрополита, невдовзі — співробітник гетьманської канцелярії, а на зламі століть його було призначено на посаду старшого писаря у гетьманській резиденції у Батурині. І, нарешті, найдивовижніший кар’єрний зліт Орлика відбувся у 1706 році: він стає генеральним писарем Війська Запорізького, посівши одну з ключових посад у Гетьманщині, котра охоплювала внутрішнє й зовнішнє листування гетьмана, писання його універсалів і нагляд за архівами Війська. Зрозуміло, що це було можливим лише за підтримки чинного гетьмана Мазепи; слід додати, що Орлик, людина не тільки високої освіченості (знав 9 іноземних мов), але й високої порядності та шляхетності, залишився вірним пам’яті Мазепи, свого «політичного батька», до кінця. І — залишився вірним Україні, її свободі, куди б його не закидала доля: в Туреччині, Італії, Німеччині, Швеції, прагнучи всіма можливими засобами: політико-дипломатичними, військово-коаліційними, пропагандистськими протистояти новопосталій імперії Петра І.
А тепер звернемося безпосередньо до тексту Орликової Конституції. Починається вона з преамбули — короткого огляду історії «народу бойового стародавнього козацького».
У давні часи Київської Русі народ цей перебував на вершині могутності, загрожував навіть «Східній державі», себто Візантії, проте, «за гріхи свої» потрапив під панування Польщі. Задля захисту пригнобленої віри «славної пам’яті Богдан Хмельницький» розпочав повстання проти поляків, прийняв протекцію православної Москви, що, проте, призвело до спроб царя знищити традиційні права та вольності козаків — і Мазепа, «поставши правдою та ревністю за цілість Вітчизни», порвав із Москвою та уклав союз зі Швецією. Щоб завершити його справу, Військо Запорізьке й обрало своїм гетьманом Пилипа Орлика, підсумовується в преамбулі.
Стаття 1. Православ’я, заради якого Хмельницький прийняв московське заступництво, має бути в Україні панівною релігією, «щоб на Україні була утверджена вічно єдина віра православна східного сповідання під послушенством святішого апостольського трону Константинопольського».
Стаття 2. «Як кожна держава складається і стверджується непорушною цілістю кордонів, так і Мала Росія, Вітчизна наша, щоб у своїх кордонах, стверджених пактами від Речі Посполитої і від Московської держави, була відступлена, вічно віддана й пактами укріплена від Речі Посполитої у гетьманську область, щоб не були насильно змінені й порушені її кордони».
Стаття 3. «Має ясновельможний гетьман із найяскравішим ханом кримським дбати через послів про відновлення давнього з Кримською державою братерства, військової колегації та потвердження постійної приязні, на яку оглядаючись, довколишні держави не наважувалися б бажати уярмлення собі України і її будь-чому присилування».
Стаття 4. «При трактуванні найяснішого його милості короля шведського з Московською державою про мир об тім дбати, щоб Дніпро від городків та фортець московських, так і грунти військові було очищено від московської посесії і до первісної області Війська Запорізького повернено».
У статті 5 мова йде про передачу під контроль запорожців міста Трахтемирів (Терехтемирів), яке віддавна слугувало їм за шпиталь та місце для старих й недужих. Запорожці були сповнені рішучості втримати пониззя Дніпра як свою одвічну територію, одержати кілька ключових міст регіону і, по суті, здобути автономію. Статті 4 та 5 Конституції закріплювали це.
Особливе значення для історії мають статті 6 — 10, де йдеться (вперше в світі!) про розподіл влади на виконавчу, законодавчу та судову. Стаття 6, зокрема, проголошувала, що «коли деякі Війська Запорізького гетьмани, привласнивши собі неслушно й безправно самодержавну владу, узаконили самовладно таке право: «Так хочу, так повеліваю» — то через те самодержавство, невластиве гетьманському урядуванню, виросли численні в запорізькому війську незлагоди, розорення прав та вольностей, посполите утяження, легке насильне і купне розкладення урядів військових: генеральної старшини, полковників та значного товариства. Отож ми, генеральна старшина, кошовий отаман і все Військо Запорізьке домовилися і постановили з ясновельможним гетьманом таке право, яке має бути збережено постійно в Запорозькому Війську: щоб у Вітчизні нашій першими радниками була генеральна старшина... За ними за звичайним порядком слідують городові полковники, нехай вони будуть пошановані як публічні радники. Крім того, з кожного полку до загальної Ради мають бути обрані за гетьманською угодою генеральні радники — по одній значній старовинній, добророзумній та заслуженій особі. І з тими всіма генеральними особами, полковниками й генеральними радниками мають радитися ясновельможний гетьман та його наступники про цілісність Вітчизни, її загальне добро і всілякі публічні справи, нічого без їхнього дозволу й поради не зачинаючи приватною своєю владою, не встановлюючи і до завершення не приводячи». Стаття 7, у свою чергу, встановлювала, що гетьманам забороняється особистою владою карати тих, хто ображав їхню честь: ці справи мав розглядати спеціальний трибунал старшини.
Із метою розподілу влади затверджувалось, що «у гетьманській резиденції тричі на рік має обиратися генеральна Рада: на Різдво, Великдень і Покрову. На ній, окрім названих вище представників, мають бути посли Запорізького Низового війська, тобто Січі». Далі уточнювалось, що «між Радами Україною правитиме гетьман із генеральною старшиною. Листи з інших держав гетьман повинен зачитувати старшині, так само й відповіді». І, нарешті, давалися гарантії проти зловживання владою: «А коли б щось було б помічено у ясновельможного гетьмана супротивного, негаційного, шкідливого правам та вольностям військовим, тоді ж таки генеральна старшина, полковники й генеральні радники матимуть силу вільними голосами чи то приватно, чи публічно на Раді його вельможності виказати і з’явити про порушення прав та вольностей вітчизняних без найменшого ушкодження високого рейментарського гонору. На такі викази не має ясновельможний гетьман вражатися і чинити помсти, а дбатиме такі недолади справити».
І, нарешті, дуже важливими (хоча історики зазвичай, на жаль, приділяють їм менше уваги) є «соціальні» статті Бендерської Конституції (з 11 по 16). Тут йдеться про застереження старшині: не використовувати своїх посад задля визиску козаків, селян і ремісників. Заборонялася практика купівлі посад, бо «всілякі утиски та здирства бідним людям походять здебільшого від владолюбних покупців посад». Тому гетьман зобов’язувався стежити за тим, щоб всі посади, особливо полковницькі, були виборними. Обмежувалися обтяжливі для незаможних людей повинності та податки; особливо вказувалося, щоб «столичне місто Київ та інші українські городи» зберегли своє самоврядування згідно з магдебурзьким правом. Можна стверджувати, що саме цей розділ Конституції Орлика є зараз особливо актуальним.
Дещо архаїчна мова, величезна часова відстань, зовсім інші політичні обставини й реалії життя не повинні закривати сучасному читачеві цього документа головне: перед нами — пам’ятник гуманістичної, ліберальної політичної думки України, котрим нація має підстави пишатися. Бо то була важлива віха на довгому шляху до свободи.
