Через події останніх днів — уперше за 9 років — довелося кинути поточні справи й (це жах:) знову почати дивитися не просто телевізор, а й ток-шоу... Щоправда, у вашого автора київські події викликали рефлексію не на європейські, а на партійні теми. Спробуємо сформулювати це у вигляді кількох «листопадових тез».
Теза 1. Криза жанру всіх українських партій, схоже, закономірно підходить до найвищої межі. Людей, які за великі й дуже великі гроші їх консультують, разом з партійними відділами політпропаганди, мабуть, треба просто гнати в заший за неадекватність. Дебільний — вибачите — партійний арсенал на кшталт «з прапором постояти» так і не оновився за 9 років, що минули з 2004 року, хоча вже викликає роздратування в широких мас звичайних громадян.
І коли улюблені українські народні артисти, що пішли з політики або не прийшли в неї, але не припинили бути інтелектуальними, говорять на всю країну про ненависть до партійних прапорів — це вже вирок усім партійним технологам.
Теза 2. Схоже, що намітилася криза знаменитої вертикалі влади — за ситуації, коли не було озвученої позиції Президента України, його однопартійці розгубилися й пішли хто в ліс, хто по дрова. Одні — проводять антиєвропейські мітинги, другі — обережно-проєвропейські, треті — винаходять епідемії грипу, четверті — новорічні ялинки, п’яті — забороняють посадку літаків, шості — штовхають міліцію на демонстрантів з кийками, сьомі — говорять, що люди мають право.
Тобто пропагандистський апарат найбільш організаційно сильної (це правда) партії в Україні поводиться, даруйте, як дитя, що загальмувалося в розвитку 2004-го. І це при тому, що ПР реально зробила для євроінтеграції набагато більше, ніж їхні «папєреднікі» (треба це чесно визнати, хоч би там як комусь це різало слух).
Теза 3. Спостерігається незрозуміла тактика МВС. Десь невиправдана жорсткість, десь — абсолютно нормальна стриманість, чим узагалі славиться українська міліція в кризових ситуаціях. Схоже, що керівництво різних підрозділів у різних областях і навіть у різних регіонах Києва отримує команди з різних центрів.
Теза 4. Президент України був за три дні від гарантованого на 300% свого другого президентства 2015-го — без будь-яких маніпуляцій, та ще й з історичним брендом людини, яка привела Україну до Європи. Цьому вже майже перешкодили його радники й частина однопартійців. Саме вони вже на 99% віддали лаври тим, хто свого часу ледве не про... валив СОТ, Євро-2012 й багато чого іншого. Його уряд цю роботу зробив (хоч би яким парадоксальним це комусь здавалося), а вийшла, як сказала одна розумна людина, — талановито програна партія.
Теза 5. Має місце явна тенденція до радикалізації суспільства (що чітко уловив Олег Тягнибок) — бо з Майдану 2004-го минуло 9 років, в активне життя вступило покоління тих, хто тоді був дитиною. А річ у тому, що у молоді сьогодні немає перспектив у своєму малому бізнесі. Це не 1990-ті, коли можна було позичити 1000 доларів і почати такий бізнес. Сьогодні в них один шлях — безправний найнятий робітник. Це майже єгипетський сценарій. Тих, хто цього не бачить, треба відкомандировувати з політики й політконсалтингу — наприклад, на речовий ринок: постояти кілька тижнів за прилавком, що неабияк вправляє мізки.
Знаменно, що київські Майдани (і більшість українців теж) сприйняли й прийняли за своє, щире — історичне вітання ОУН-УПА: «Слава Україні — Героям слава», а також «Україна понад усе» й т.п. Ще кілька років тому так говорили переважно на Правобережній Україні.
Автор спокійно ставиться до цих речівок, бо — знаючи трагедію своєї сім’ї — усвідомлює реальну природу тривалої боротьби проти радянської влади на Правобережній Україні. Але факт поширення цього дискурсу на Київ вельми цікавий і красномовний.
Теза 6. (зараз мене сваритимуть опозиціонери). У нас у країні — треба це тверезо визнати — є лише одна партія, схожа на партію: це Партія регіонів. У неї є кілька засадничих ознак: а) організаційна структура, що доходить до кожного села; б) центральний і місцевий апарат; в) членська база; г) партійна дисципліна; д) у цілому вельми пристойна програма, в якій, до речі, записана євроінтеграція; г) кадри й принципи кадрової політики.
Усі інші українські партії мітингово-лідерського типу — повний, даруйте, «постмодернізм». Настільки повний, що вони, прийшовши до влади, не вміють навіть стадіон побудувати:)).
Тому — ой як же мене зараз лаятимуть — успіх розвитку України та її євроінтеграції зокрема, визначається тим, чи зуміє Партія регіонів стати сучасною партією, позбавившись найгірших рецидивів КПРС і набувши кращого досвіду партійного будівництва європейських парламентських партій. Логіка вимагає сказати: «Свідомі українці, вступайте до Партії регіонів:))»
Теза 7. Велика проблема для Президента України — автор, до речі, завжди принципово пише це слово з великої літери, незалежно від прізвищ — почнеться не з Майданів і не зі студентів, не з гіпотетичного дефолту, не з того, що наші російські брати — або, як зараз заведено говорити, партнери — однозначно продовжуватимуть свої неоімперські вправи. Проблема почнеться, коли десятки професіоналів високого класу: а) європереговорників з найближчого оточення, б) дипломатів, які витратили не просто роки праці, а роки свого ОСОБИСТОГО авторитету на переговори з ЄС, в) переговорників мінекономіки, мінагро і т.п. подадуть у відставку.
Автор особисто знає багатьох з них. І пишається ними. Бо вони не просто профі, а й пристойні люди й патріоти країни. Їм буде дуже прикро й за державу, й за те, що їм плюнули в душу як професіоналам. Ці люди, які працюють зараз на країну й авторитет Президента, підуть через професійну образу. Це треба країні?
Теза 8. (зараз мене знову лаятимуть). Як економічний експерт я допускаю, що президент і уряд мали підстави для горезвісної «європаузи». Судячи з того, про що НЕ повідомляють центральні інформагентства, — Східна Україна стала. У сенсі заводів.
Можна нарікати: чого ж власники-олігархи заздалегідь не думали? Ну, не думали. Бо олігархи пострадянського розливу.
А що б ви, друзі, робили в ролі не олігарха й не оратора на мітингу, а глави обладміністрації або мера міста, коли у вас — тут і зараз — величезні заводи зупиняються? Коли — наслідок — податки із зарплати, основа місцевих бюджетів, припиняють до цих бюджетів надходити? Коли тисячі нормальних, працелюбних українських роботяг — з розумними очима й розумними руками — залишаються на хлібі й воді. Східна Україна — це, зокрема, справжній робочий клас. Це класні люди — знаю з робітників-налагоджувальників 6 розряду з Південмашу. Нам треба, щоб їх вивели на вулицю?
Як «технар», що колись працював у цеху, автор не відразу знайшов би, що сказати в такій ситуації людям у промасленій робі, в яких руки пахнуть металом. Логічно сказати так: ви на якийсь час втратите роботу, але ми платитимемо вам зарплату. Зрозуміли мою думку?
Теза 9. У всіх українських партій спостерігається спільна хвороба — до речі, та, якої не було навіть у КПРС останніх, горбачовських, років її перебудовного життя. Страх вийти до людей — по-простому, без пафосу, без охорони, в натовп, на двір, у цех, в під’їзд житлового будинку.
Нинішнім партійним функціонерам (це стосується й опозиції, й партії влади) треба знімати бріоні, змивати косметику й — у чоботях або дешевих кросівках — щодня йти на базари, в магазини, на ферми, на будівництво, в шахту, в метро, в маршрутку і т.п. Нюхати реальне життя. Без коштовностей, айподов, айфонов і іншого. Без телекамер і прес-секретарів. Пити з робочими людьми чай і їсти з ними бутерброди з вареною ковбасою — «тормозок» називається:). Палити з ними на перекурах. І матом лаятися, коли треба:) Тобто свідомо йти до людей, без «понтів», за ідеями й настроями.
До речі, дуже добре уявляю в такій ситуації, наприклад, того ж Віктора Януковича: директор автопідприємства — це серйозна школа. І не уявляю абсолютну більшість гламурних політиків — що з влади, що з опозиції. Висновок уже не просто в тому, що будь-яка партія зобов’язана йти до людей, хоч як це банально... Йти треба без гламуру. Узагалі, відмова від гламуру в кризові часи — це хороший глобальний тренд. Зокрема, в партійній діяльності.
Теза 10. Якщо українські партії хочуть вижити, а часу їм на це залишилося небагато, якщо вони не захочуть мінятися — їм потрібне перезавантаження.
У ідеалі вони мають перейти до фінансування через членські внески. Для цього треба мати живі первинні організації. Тобто людей, які раз на місяць проводять збори, приймають рішення, обговорюють, сперечаються, діють, — не за вказівкою, а як вирішили. І сплачують свої 10 гривень на місяць у партійну касу. Якщо партія фінансується ззовні, це не партія. І той же, наприклад, знаменитий і любимий усіма Віталій Кличко при цьому — непомітно для себе — стане заручником негідників... Не кажучи вже про інших.
І, до речі, це — одночасно просте й складне — рішення прибере з політичної сцени таке ганебне й принизливе явище українського партійного життя, як учасники мітингів за гроші.
* * *
Не впевнений, що ці думки будуть сприйняті гламурною українською партійною елітою. Хоча, якщо про це не говорити, то тоді вже точно не будуть сприйняті.
І ще про одне. Важко міркувати й робити остаточні висновки про процеси, пов’язані з Вільнюсом, не маючи повної інформації, але здогадуючись, що досі йдуть серйозні закриті консультації й на сході, й на заході. Але треба було б зробити зараз — то це покласти на чашу терезів і міжнародної, і партійної політики реальний європейський настрій більшості суспільства. Разом з реалістичними прогнозами — що буде, якщо...
