Українські ліві переживають важкі часи. Після епохи «розкидання каміння» — традиційно масштабних передвиборних обіцянок, відвертого використання ностальгічних і протестних настроїв електорату, експлуатації надій населення на встановлення соціальної справедливості — настав час «збирання каміння» та підбиття проміжних підсумків. І тут навіть на перший погляд очевидно, що за останній час ліві втратили дуже багато: крім того, що вони програли президентські вибори, вони програли в боротьбі з парламентською більшістю, втратили всі пости в керівництві Верховної Ради, її апарату та парламентських комітетів. Але найголовніше навіть не в тому, що вони програли, а в тому, як вони програли? Чи була боротьба, чи була стратегія в цій боротьбі, чи показали вони себе здатними боротися й перемагати?
Бити переможених — справа невдячна й неблагородна. Напевно, треба інше — спробувати зрозуміти, чому все сталося саме так, чи був можливий інший вихід, і, найголовніше, що відбувається зараз в лівому русі та якими є його перспективи.
Об’єктивно можна казати про те, що зараз неструктуроване «болото» лівого табору починає набувати хоч якихось певних рис. Сам по собі цей процес, безумовно, позитивний — він сприятиме тому, що окремі ліві партії займуть належне їм місце в політичній структурі, зокрема, структурі самого лівого табору. При цьому цілком може виявитися, що реальна вага та значення лівих партій зовсім не такі, якими їх уявляють їхні представники. Наприклад, цілком можливо, що ліва ідея в «комуністичному варіанті виконання» зможе розраховувати на підтримку не декількох десятків відсотків електорату, а на ті декілька відсотків, які отримують комуністи в більшості європейських країн. Особливо після того, як населення, яке підтримувало комуністів під час виборів як альтернативу чинній владі, оцінить, чого реально змогла досягти КПУ після виборів. Тому постає запитання: чи можна цей процес розцінювати як кризу, і якщо так, то про яку кризу можна говорити — про ідеологічну, структурну, організаційну, кризу тактики чи стратегії?
Зміни в лівому таборі об’єктивно вже мають місце — в парламенті зникли дві ліві фракції — ПСПУ і СелПУ, колись монолітна фракція Компартії повільно, але неухильно втрачає своїх членів, з’являються нові політичні сили — Всеукраїнське об’єднання лівих сил Івана Чижа, Український комуністичний союз молоді, парламентська група «Солідарність». Питання в тому, з чим підішли до початку процесу змін на лівому політичному фланзі «традиційні» ліві партії, чи готові вони до існування в нових умовах? Мабуть, не зовсім — судячи з усього, вони мали намір спокійно спочивати на досягнутих під час виборів результатах і, використовуючи соціально-економічні умови та «старі пісні про головне», чекати, поки електорат сам принесе їм свої голоси. Більш того, вже програвши всі великі битви, представники лівих партій замість того, щоб розробити стратегію й тактику дій у нових умовах, продовжують ностальгійно згадувати колишні порядки в парламенті й сподіваються, що все «повернеться на круги своя».
Бездіяльність лівих разюча — про що можна казати, якщо над законом про діяльність опозиції працюють представники більшості, а від меншості не надійшло жодного такого законопроекту?! Замість дій ліві вважають за краще критикувати «ворогів», в число яких потрапила й критично налаштована стосовно їхніх дій преса. Зокрема, доводилося чути від представників КПУ звинувачення в тому, що газета «День» «грішить» антикомунізмом. Не хочеться виправдовуватися, досить зазначити лише, що в нашій газеті неодноразово з’являлися матеріали про необхідність захисту прав лівої меншості, як під час парламентської кризи, так і після. До речі, ту ж точку зору висловлює й Президент Кучма. От тільки чи спроможні преса й навіть Президент захистити лівих, якщо вони самі не можуть і не хочуть цього робити? Адже хто не хоче жити — той не жилець.
Очевидно, що ніхто не в змозі вивести лівий рух з того важкого становища, в якому він перебуває, крім самих же лівих. Але допомогти їм розібратися в ситуації, що склалася, й спробувати знайти оптимальний вихід з неї ми цілком можемо. Що ми робимо й будемо робити. З цією метою газета «День» ініціює широке обговорення становища в лівому таборі й запрошує всіх зацікавлених осіб висловити свою позицію на сторінках газети. Першим кроком у цьому напрямку стало проведення в редакції газети круглого столу на тему «Ліва ідея та ліві партії: сучасний стан і перспективи». В його роботі взяли участь член КПУ Віктор Понеділко, лідер депутатської групи «Солідарність» Петро Порошенко і журналісти газети Ірина Чемеріс, Андрій Миселюк, Володимир Панкеєв і Дмитро Скрябін.
Володимир ПАНКЕЄВ: Чи можна говорити про те, що в лівому русі відбувається криза?
Вiктор ПОНЕДIЛКО: Те, що відбувається зараз у лівому русі, називається «дитячою хворобою становлення», оскільки до 1993 року лівого руху в нашій країні взагалі не було.
Петро ПОРОШЕНКО: На мій погляд, коректніше говорити про кризу тактики дій лівого крила парламенту. Ця криза зумовлена цілою низкою причин — відкидалася можливість своєчасно піти на певні компроміси, не були зроблені відповідні висновки після президентських виборів, невдачею закінчилася політика блокування політичних рішень. Криза виражається в руйнуванні монолітності фракції КПУ, неможливості відстоювати традиційні «ліві питання» — передусім, проблеми соціального забезпечення. Мені хотілося б, щоб лідери лівих партій зробили певні висновки, спрямовані на адекватне сприйняття тих реалій, що склалися і в українському політикумі, і в суспільстві загалом. Вияв конструктивізму та готовність до розумних компромісів, безумовно, додали б нового імпульсу розвитку лівого руху та дозволили б розв’язати об’єктивні проблеми, що стоять перед ним, — наприклад, старіння тієї частини електорату, яка підтримує лівих.
Вiктор ПОНЕДIЛКО: Тоді звідки виникає 46% населення, жорстко орієнтованих на ліву ідею (саме стільки підтримало на останніх виборах ліві партії і їх лідерів)? Нас підтримали ті, хто виступив за соціальну справедливість і патронат держави. Інша річ, що організаційно на нинішньому етапі ліві партії не змогли реалізувати цей потенціал. Сталося це тому, що ліві партії не дуже чітко уявляли собі свою мету — і тому завоювання президентського крісла виявилося самоціллю для кожної політичної структури лівого спектра. У той час як головною метою повинна була бути перемога над тими силами, які узурпували владу в країні. Якби всі представники лівого політичного спектру зрозуміли, що поодинці їм з цим завданням не впоратися й необхідно об’єднатися, результати боротьби були б зовсім іншими. Якщо ж говорити про останні події в нашому парламенті, то доводиться визнати, що в тактичному плані було допущено ряд прорахунків і грубих помилок.
Петро ПОРОШЕНКО: У тактичному плані представниками лівого руху дійсно було допущено цілий ряд помилок, наприклад, у виборі союзників. Від додавання потенціалів організацій і їх лідерів додавання і множення потенціалів не відбулося. На сьогоднішній день, до речі, немає принципових міжособистісних суперечностей між Порошенком, Симоненком, Морозом. І якщо говорити про тактику боротьби за електорат, то ситуативні тактичні союзи між нашою групою «Солідарність» з комуністами і соціалістами цілком можливі і прийматимуться прихильно. Ми вважаємо, що є гостра потреба залучення представників лівих партій до роботи в парламенті. Тому вже найближчим часом ми збираємося представити в парламент свій закон про політичну опозицію.
Вiктор ПОНЕДIЛКО: Повинен бути нормальний закон про опозицію. Але ми біжимо попереду паровоза — в Європі немає жодного закону про опозицію. Я, наприклад, нещодавно читав конституції двох німецьких земель і виявилося, що там опозиція навіть на рівні земель має право контролювати дії уряду.
Андрiй МИСЕЛЮК: А скільки проектів «Закону про опозицію» підготувала фракція Компартії?
Вiктор ПОНЕДIЛКО: Ми вважаємо закон про опозицію абсолютною дурістю. У регламенті була норма, яка забезпечувала права опозиції й давала можливість впливати на прийняття рішень — 1/3 конституційного складу ВР мала можливість проголосувати про невідповідність запропонованого законопроекту Конституції. А зараз для цього потрібно 226 голосів — це формальний диктат ситуативної більшості. Якщо не буде відновлено режим, при якому ліва меншість матиме можливість впливати на знаходження компромісних варіантів законопроектів, то парламент буде схожим на човен з одним веслом, який приречений кружляти по колу. Тому, чим швидше буде відновлено статус лівої меншості з його контролюючими функціями і можливістю меншості впливати на законодавчий процес, тим швидше почнеться нормальна законодавча робота.
Андрiй МИСЕЛЮК: Чи не здається вам, що процеси, які відбуваються зараз в лівому таборі, пов’язані з його переструктуризацією, внаслідок якої та ж Компартія повинна буде посісти місце, належне їй в українському політикумі?
Вiктор ПОНЕДIЛКО: Я відповім гранично стисло: поки Україна перебуватиме в стані «бананового маразмадора», в переструктуризації українського політикуму немає сенсу. Ті страшеннні злидні, в які глибше й глибше вганяють нашу країну, сприяють розширенню соціальної бази комуністів. Що стосується людей умовно «середнього достатку», то вони зорієнтовані трохи правіше — а саме на Соцпартію Мороза. Чим вищим є рівень життя людей, чим багаточисельнішим є середній клас, тим меншою є наша соціальна база — це об’єктивна закономірність. Але поки що це нам не загрожує!
Петро ПОРОШЕНКО: Якщо почнуться реальні зміни на краще, то найбільш широкою соціальна підтримка буде в партій соціал-демократичного спектру, що дійсно відображає інтереси нашого середнього класу. На мій погляд, нас підтримуватиме близько півтора десятка мільйонів виборців.
Дмитро СКРЯБIН: Тобто, якщо чисельність середнього класу почне збільшуватися, то соціальна база комуністів почне звужуватися, а «Солідарність» — навпаки зростати? Виходить, ваші структури спочатку зацікавлені в прямо протилежних речах, ваші соціальні бази і пов’язані з ними стратегічні завдання та цілі також вельми протилежні. На якій підставі тоді ви маєте намір провести спільні дії?
Петро ПОРОШЕНКО: Я говорив про можливість ситуативних союзів для проведення конкретних законопроектів. Говорити сьогодні про можливість виборчого блоку «Солідарності» з комуністами не можна. У нас різні завдання і різний електоральний спектр. Навіть якщо погодитися з тим, що і в комуністів, і в «Солідарності» одна загальна мета — процвітання України, то шляхи і тактика досягнення цієї мети в нас різні. Крім того, можливо говорити і про якісь непримиренні суперечності, оскільки комуністична та соціал- демократична ідеології істотно відрізняються одна від одної. Обидві вони існують у лівому спектрі, однак мають ряд істотних відмінностей.
Дмитро СКРЯБIН: Але коли почнуться парламентські вибори, їх логіка невблаганно зіштовхне «Солідарність» в боротьбі за електорат з Компартією, з одного боку, і з партіями, що претендують на лідерство в лівому центрі — СПУ і СДПУ(о), з іншого.
Петро ПОРОШЕНКО: Я вважаю, що у нас є свій електорат — нижня частина середнього класу, а в комуністів — свій. Ні в якій мірі не можна розглядати «Солідарність» як якогось троянського коня, який хоче потоптатися на лівому електоральному полі. У нас є програма, за якою стоять конкретні справи, а не популізм і не демагогія. Наприклад, якщо ми говоримо про соціальний захист, то це не популістські вимоги підняття мінімальної заробітної платні, а адресна соціальна допомога. Одночасно для тих, хто може працювати, треба створювати робочі місця. Іншими словами, ми — партія реалістів, які діють у лівому (ближче до центру) політичному спектрі, оскільки однією з наших пріоритетних ідей є соціальна справедливість і соціальний захист трудящих.
Дмитро СКРЯБIН: У такому випадкові, мабуть, «Солідарність» можна розглядати як одну з найбільших загроз для Компартії — якщо це буде партія, яка ставить питання соціальної справедливості, але наповнює їх реальним змістом.
Вiктор ПОНЕДIЛКО: Передусім, подібна сила неминуче повинна була виникнути у вільній лівоцентристській ніші. І якщо вона буде відбирати голоси, скажімо, в об’єднаних соціал-демократів, ми їй у цьому тільки допоможемо. По- друге, ніякої загрози для Компартії тут немає. Я згодний з паном Порошенком, що в нас різний електорат, різна соціальна база, які не перетинаються один з одним. Так що, за великим рахунком, ми не конкуренти й цілком можемо співпрацювати для здійснення якихось загальних цілей.
ДО РЕЧI
Остання з великих європейських компартій — Французька комуністична партія, очевидно, визнає на цьому тижні, що її філософія була помилковою. Як пише британська газета «Дейлі Телеграф», з’їзд ФКП збирається обговорити формальне визнання партією політичних помилок, здійснених за її майже сторічну історію.
Делегатам, що прибудуть на з’їзд буде запропоновано проголосувати за проект резолюції, озаголовленої: «Чи став комунізм помилкою ХХ сторіччя?» Причому, як зазначає газета, тональність запитання така, що має на увазі позитивну відповідь. Зокрема, в документі говориться, що французькі комуністи були винні в тому, що «вважали за краще мовчати про придушення свобод у різних комуністичних країнах». На думку його авторів, післявоєнні вожді французьких комуністів були «сліпі, помилялися і йшли позаду часу». Крім того, «комунізм загалом «не зміг звільнити людство», однак призвів до «придушення особистості, до тенденції вважати інші думки відхиленням або зрадою, а також до дій,котрі дуже часто межували зі злочинами».
Французькі комуністи збираються «повністю відійти від застарілого способу мислення». Очевидно, вони збираються наслідувати приклад більшості європейських компартій, що змінили свої назви й визнали цінність ринкової ідеології, повідомляє Інтерфакс-Україна.
