Проте президентські штаби, що, можливо, вражені тією одностайністю,
з якою у ВР партійні фракції подолали вето на виборчий закон, визнали за
необхідне знайти все ж таки для Л.Кучми партійну «базу». Ймовірно, щоб
не принизити імідж нашої демократії. Або, що реальніше, номенклатурне керівництво
цих партій змушене через силування своїх же структур продемонструвати Президенту
здатність провести для нього хоча б найперший, і далеко не найскладніший
організаційний етап кампанії. Адже якщо ти не можеш примусити декілька
сотень делегатів з'їздів підтримати Президента, то які ж шанси керувати
десятками тисяч «операторів» передвиборного «ринку», на який незабаром
перетворяться місцеві ради, окружні комісії, бригади збиральників підписів,
а вже потім, наприкінці, — таємничі, але також численні особи, покликані
«правильно» полічити результати голосування.
Можливо, саме цими мотивами й керувався прем'єр-міністр
В.Пустовойтенко, коли взяв на себе місію подолати внутрішньопартійну опозицію
в особі офіційного лідера партії А.Матвієнка, й все ж довести НДП, що вона
не даремно їла хліб з рук Президента всі ці п'ять років і зобов'язана хоч
останнього разу принести свою жертву на вівтар «стабільності» влади. У
МЕДВЕДЧУКА СВОЇ РЕЗОНИ
Стосовно заповзяття лідера СДПУ(о) В.Медведчука, то, схоже,
воно виникло не тільки як акт вдячності Президенту за вільну економічну
зону в Закарпатті й передавання в управління відомому кредитному банку
деяких енергетичних об'єктів. Передусім, ні для кого не секрет, що сам
В.Медведчук уже зараз розглядався багатьма, й не тільки своїми однопартійцями,
як реальний кандидат на вибори 2004 року, й, виходячи з найпростішої «маятникової»
моделі зміни влади, повинен бути зацікавлений в істотному полівінні свого
попередника, тобто президента, обраного 1999 року. Крім того, В.Медведчук
давно розмірковує щодо необхідності підготовки соціал-демократів передусім
до виборів до парламенту 2002 року. Ще недавно здавалося, що саме з цією
метою В.Медведчук не тільки вітав створення «Злагоди», але й був не проти
перетягнути на себе її оргструктури (що частково й зроблено шляхом впровадження
в керівництво об'єднання Л.Кравчука). Але все це аж ніяк не означало, що
СДПУ(о) зобов'язана вже зараз узяти на себе вантаж відповідальності за
Л.Кучму, тим більше, що у разі переобрання Президента на другий термін
доля «ракетоносія», як правило, буває сумною (пригадаємо хоча б долю передвиборної
команди Кучми 1994 року).
Тому мотиви, що рухають В.Медведчуком, коли він, здавалося
б, скориставшись «замішанням» у старій президентській партії влади, «перехопив»
ініціативу, — з'ясувалися трохи пізніше. Як не дивно, саме після заяви
лідера соціал-демократів об'єднаних заступник Генерального прокурора О.Колінько
видала «фонтан» карних справ з приводу зловживань на енергоринку, а відносно
термінової необхідності для уряду розірвати договори з Українським кредитним
банком про управління трьома обленерго повідомила так категорично, що про
це не зміг умовчати не те що УТ-1, а навіть телеканал «Інтер»... Саме протягом
приблизно 2—3 днів, коли О.Колінько зі своїми викриттями не сходила з екранів,
В.Медведчук став з такою ж регулярністю з'являтися в ЗМІ й кожного разу
з усе більшою переконаністю доводити народу неминучість і невідворотність
обрання Президента Кучми на другий термін. Хоча, за логікою, ці зусилля
лідер партії мав би поки що тратити не на виборців, а на своїх однопартійців
у регіонах, тим більше, що переможні репортажі про підтримку есдеками Л.Кучми
ще не виходять за рамки того ж Закарпаття. З чого витікає, що в інших регіонах
боротьба між кучмістами й марчуківцями в рамках СДПУ(о) все ще триває,
а тримати лідера СДПУ(о) на дуже короткому поводу Банковій просто необхідно...
ЖЕРТВИ ПОПЕРЕДЖАЮТЬ ВИБОРЦІВ
Отже, НДП і СДПУ(о) як партійні носії імені Президента
вибрані для почесних жертвувань. Спостерігачів майже не дивує, що до запрягу
взяті ці непримиренні, судячи з парламентських контр, антагоністи. З одного
боку, на безриб'ї і рак риба, з іншого боку — в тому й полягає мистецтво
нашого Президента, що він на таких протиріччях завжди будував свою політику.
Принаймні, навіть найзавзятіші «песимісти» все ще не вірять, що репресивна
машина виконавчої влади настільки слабка й некерована, щоб не додавити
кілька сотень народних і соціал-демократів. Хоча, звичайно, сам скандал,
майстерно роздутий лідером НДП А.Матвієнком на знак протесту проти Л.Кучми,
і навіть заява В.Медведчука, що у разі невдачі його ідеї в партійній масі
він залишить свою лідерську посаду, — досить відвертий сигнал для виборців.
Тих виборців, які привели ці партії до парламенту. Сигнал цей дає зрозуміти,
що діючий Президент не користується підтримкою навіть у власної партійної
еліти, та якщо еліті діватися нікуди, то виборцеві — ще є куди...
Проте питання, чи є куди дітися виборцеві, який не є прихильником
ні Президента Кучми, ні лівих кандидатів, організатори президентської кампанії
Кучми також не збираються залишити без уваги. Однак, судячи з розвитку
подій, плани доводиться коригувати на ходу. Так, проста, як ламаний шеляг,
ідея про слабкого правого кандидата, якого повинен був грати Г. Удовенко,
здається, майже повністю провалилася. Провалилася, до речі, ще до загибелі
В.Чорновола, оскільки виниклий вже за його життя й активної участі розкол
партії привів днями до визнання нелегітимності обох частин Руху, внаслідок
чого до середини травня, судячи з усього, буде відсутнім сам суб'єкт висунення
кандидата. Що ж до єдиного правого кандидата від суміші уламків правоцентристських
партій, про що так багато останнім часом говориться, — то, якщо не підводить
пам'ять, легітимне висунення може зробити тільки ПРП, у створення ж блоку
або навіть однієї партії якось слабо віриться внаслідок чисто юридичних
моментів і жорсткого ліміту часу. Так що на правому фланзі залишається
Є.Марчук, і якщо Л.Кучма не хоче, щоб екс-прем'єра підтримували ті ж самі
правоцентристи (а на відміну від висунення, це вони можуть), — то він повинен
«примусити» їх підтримувати кого-небудь з... лівих. НАЩО ТКАЧЕНКО КОМУНІСТАМ?
З лівими, як відомо, все набагато цікавіше, ніж з правими.
Тут процеси носять абсолютно інший характер. Якщо у правих немає своїх
партійних висуванців, то у лівих є, й достатньо. Якщо у правих розколи
замінюються злиттям дрібних структур, то у лівих, з огляду на цілісність
партій, — все цілком нормально, і навіть, як кажуть, у їхньому таборі можливе
поповнення за рахунок «Трудової України». Проте з «Трудовою Україною» може
статися конфуз: якщо вона спробує затесатися до лівого електорату з кандидатурою
Л.Кучми (принаймні, член відповідної новоствореної парламентської фракції
А.Деркач вже присягнув Президентові у вірності на цитаті Б.Березовського
«Кучма — від Бога»), та й ще зробивши це після СДПУ(о), — то йтиметься
про прийняття Президентом-«реформатором» «червоного хрещення». А інакше,
якщо припускати, що всі знають, що йдеться про чергову олігархічну тусовку,
навіщо було їй назву таку красиво-червону складати — «Трудова Україна»?
Бо це розраховане на темного, забитого текучкою «ситуативного» виборця,
за рахунок якого, як стверджують політики, цього часу різко розширяється
ліве електоральне поле. Якщо ж поле з допомогою «ТУ» лише «розпорошуватимуть»,
то й кандидатуру доведеться шукати якусь зовсім не партійну. Ну, можливо,
під прапори «трудовиків» піде висуванець від такої шанованої в народі компанії
управлінців, як мер або губернатор, а може, новітній еліті доведеться вибирати
якогось нового «балашова» з самовисуванців... Чи буде від цього ефект —
покаже час, а поки що цікаво подивитися на вже знайомий лівий табір...
Тут давно задумана інтрига з висуненням О.Ткаченка як основного
суперника О.Мороза, у якого можна нібито відібрати селянський електорат,
отримала досить несподіваний розвиток. Справа, звичайно, не в тому, що
селяни «раптом» заговорили про його висунення. Справа в тому, що спікер
зараз зіткнувся не з амбіціями Мороза, а з амбіціями лідера комуністів
Симоненка. Причому спровокував ситуацію останній — саме КПУ розробила свою
знамениту «декларацію» щодо єдиних дій лівих, відразу після появи якої
втягнуті до процесу селяни розхрабрилися настільки, що зажадали від Симоненка
добровільного здавання ним могутньої КПУ. Проте, чи такої вже й могутньої?
Взагалі, є щось дивне в тому, що комуністи, які за своєю чисельністю, що
декларується, й міццю ні з ким могли б не те що не змагатися, а й не узгоджувати
дій, всіляко шукають підтримки. Але, якщо вірити КПУ, — електорат тільки
й чекає, щоб кинутися до урн за «найправильнішу» в світі комуністичну ідею
та за відновлення СРСР. Тоді ці всі дрібні попутники — до чого вони? А
може, КПУ ні на ідею, ні на реальну чисельність своїх рядів усе ж таки
не сподівається? Може, їй, як і іншим, потрібні саме ті огидні «ресурси»,
які й зосереджено в руках офіційних посадових осіб на кшталт О.Ткаченка?
Тоді взагалі виникає питання: чи правильно наші політологи рахують свої
знамениті відсотки, намагаючись заздалегідь назвати учасників другого туру
кампанії?
А тепер про О.Ткаченка. Надто симптоматичним потрібно вважати
той факт, що відразу ж після спікеріади ніхто взагалі не згадував посаду
голови парламенту як «трамплін» у президентській гонці. Так, оргможливості,
так, особисті бізнесресурси, ну, можливо, уподобання голiв місцевих рад...
Але якось не помітно, щоб апологети О.Ткаченка відносили до його плюса
повсякденний доступ до мікрофона. Мабуть, не кожному спікеру цей інструмент
дає можливість розширити свою популярність... А тут і друзі-комуністи щось
надто настирливо стали демонструвати свої м'язи в парламенті, блокуючи
засідання. Приводи найблагородніші, i можна на всі лади поговорити протягом
цілого тижня про те, як Президент не дозволяє підвищити пенсії цілої третини
електорату (половині лівого електорату, зазначте). Так, але при цьому лівий
же спікер не може домогтися від парламенту подолання вето на пенсійний
закон. І це коли вето долалося за багатьма менш животрепетними для співгромадян
питаннями. Крім того, спікер протягом цілого тижня не може зсунути з місця
жодного економічного закону, які пачками носить до ВР уряд. Парламент,
окрім питання по НАТО й по інформпростору, взагалі на грані недієздатності,
про що з таким жаданням говорить Президент, вже не роблячи навіть відстрочки
на період після виборів! Нарешті, сам О.Ткаченко промовляє сакраментальну
фразу: нехай ці кандидати в президенти йдуть собі робити свою кампанію,
а я з таким парламентом працювати не бажаю. Даєш перерву до жовтня!
Ну, з перервою О.Ткаченко явно погарячкував, на це у Президента
в один момент буде готовий розпуск парламенту, а воно, передусім, означає
позбавлення імунітету. Отже, принаймні до моменту реєстрації кандидатом
у президенти (якщо опустити тут усі інші проблеми розпуску ВР) про це й
говорити не варто. Але щодо реєстрації, як чітко показують комуністи, у
О.Ткаченка, коли він все ж «рвоне» сам, може не скластися. Хто йому підписи
збиратиме, якщо не комуністи й не держструктури. Адже зараз у нього з Л.Кучмою,
м'яко кажучи, не зовсім теплі стосунки, особливо після спрямованої в спину
Президента до Вашингтона постанови по НАТО. Отже, золоті слова С.Довганя
відносно небажаності ризикувати посадою голови ВР сказано навіть не про
те, що О.Ткаченко може не вийти до другого туру i комуністи у випадку,
коли здадуть йому голоси, після цього його просто зженуть з посади спікера.
Це сказано про поразку ще до реєстрації...
Отже, складно зрозуміти, навіщо взагалі селяни засвітили
Ткаченка як можливого кандидата. Ймовірно, треба було якось розв'язатися
з давніми домовленостями з Л.Кучмою. Ну, не виходить. Зате вийде щось цікаве
на іншому напрямку. Коли навколо ліворадикальної «Декларації» КПУ групуються
селяни й комуністи, а Н.Вітренко погоджується вести з ними тактичні консультації
лише за відсутності О.Мороза, — складається враження, що лідер соціалістів
взагалі до лівого табору не має відношення. Тобто має, але перебуває на
самому крайньому його правому фланзі. Правіше знаходяться тільки СДПУ(о)
й СДП. А десь між ними — привид «Трудової України» з привидом свого кандидата
— чи то Кучми, чи то його «тіні», призначеної на подальше здавання йому
голосів.
Приблизно за таких умов до жовтня має сформуватися «національний
лідер». Які шанси на цю роль у Президента Кучми, і чи може він продовжувати
триматися за роль реформатора- ліберала? Якщо врахувати повний розвал правого
табору, що не висуває єдиної альтернативи, такого завдання у Президента
більш немає, і йому саме час подумати про популярність серед народу. Яким
чином? ЛІВІШИЙ ЗА ВСІХ ЛІВИХ
Є підстави вважати, що блокада пенсійного закону — це поки
що так, через інерцію, й головним чином — для саміту у Вашингтоні, для
МВФ. Зате вдома Кучма має підписати указ про взаємозалік соціальних і комунальних
боргів — і піде працювати машина добродіяння народу за безготівковими схемами.
Й пенсії, й комунальні платежі можуть підвищуватися до нескінченності,
задовольняючи і МВФ, і пенсіонерів. Але бартер, перекладений на цей справжнiсiнький
споживчий ринок, нічим не гірший за емісію й інфляцію. І не менш вигідний
тим, хто ним керує. Так що боротьба номенклатурних партійних верхівок відбувається
не тільки за славу, а й за ганебний метал. А народ, якщо він так любить
червоних, отримає ще одного, й, мабуть, не «рожевого», а «пурпурного» кандидата.
Судячи з усього, Кучма збирається цілком задовольнити й потреби сталіністів,
а саме — продемонструвати на наочних прикладах експропріацію експропріаторів.
Судячи з завзяття Генпрокуратури, одного П.Лазаренка для цих цілей буде
замало, та й експропріація, мабуть, має бути не показовою, а справжньою
— бо грошей треба набагато більше, ніж дадуть МВФ і Світовий банк (якщо
ще дадуть, коли ВР відмовляється ратифікувати договір з ними і вже «підвісила»
Нацбанк, через який ці гроші ходять). Отже, пані Вітренко, яка ще тільки
обіцяє резервації й рудники, може відпочивати... Також через Ощадбанк будуть
запущені в «інвестиції» грошенята «дрібнобуржуазних» вкладників, і це також
повинно підняти дух тих, хто ні про які внески взагалі не подумував. Ну,
й так далі, за коротким курсом КПРС...
Тому у нашого народу є широкий вибір ліворадикальних «національних
лідерів» — Л.Кучма, Н.Вітренко і П.Симоненко. Відкинути їх — це означає
дійсно покінчити з більшовистським минулим, зберегти когось з них — дійсно
реставрувати «червону загрозу». Може, дивлячись на цю картину, Л.Кучма
й обмовився в останньому виступі: не хочу, мовляв, у разі чого залишити
після себе пустелю. Чи не прозрів Леонід Данилович і чи не знайде ще спосіб
повернути собі останнього моменту вдячність нащадків? Адже передвиборні
з'їзди ще не відбулися, й усе ще можна переграти?
