Байдужість до соціальної політики, що викликала недовіру населення до політиків- центристів, та втрата контролю над симпатіями населення центру України — все це можна розглядати як прямі історичні наслідки цілковитого розриву центристів з лівою ідеологією та потужною партійною базою
Переговори між провладними силами в особі В.Медведчука та лівою опозицією на чолі з О.Морозом і П.Симоненком навколо проекту конституційної реформи не на жарт розбурхали емоції в середовищі українського політикуму. Інтрига підтримується тим, що досі невідомі остаточні параметри компромісного законопроекту, який має стати головним продуктом взаємодії в рамках нового центролівого політичного «трикутника»: центристи — комуністи — соціалісти.
Водночас впадає у вічі обережна, але аж ніяк не негативна реакція Заходу на зміни в українській внутрішній політиці. Очевидно, що часи беззастережної критики позиції офіційного Києва з боку західних столиць минули. Слова Х.Солани, Генерального секретаря ЄС, а в недалекому минулому одного з керівників Іспанської соціалістичної робітничої партії («…я буду продовжувати стежити за розвитком подій і міг би висловитися з цього приводу пізніше. Будь- які зусилля, спрямовані на зміцнення української демократії, на її ефективність, я підтримуватиму. Протилежні зусилля я не підтримаю») видаються доволі симптоматичними. Європейське керівництво надсилає сигнал про можливість докорінної позитивної ревізії свого ставлення до України в разі, якщо київські можновладці все ж таки наважаться на демонтаж авторитарно- номенклатурних та архаїчних підвалин вітчизняної політичної системи. «З нагоди дванадцятих роковин незалежності Президент України Л.Кучма попередив про швидке запровадження політичної реформи: рішуче обмеження влади президента на користь укріплення парламенту», — зазначає варшавська «Жеч посполита».
Українські коментарі різняться від енергійної емоційної підтримки до роздратування з боку розгублених прибічників В.Ющенка, які побоюються залишитися без перспективи свого оселення в давно омріяних затишних кабінетах на Банковій. Компроміс Медведчука, Мороза та Симоненка дає Україні шанс, політреформа нарешті зрушила з місця — радо вигукують перші. Влада, яка останніми роками не може вийти без гучного скандалу з будь-якої із своїх оборудок, тепер заходилася проектувати черговий благородний проект глобальної перебудови суспільства і держави — не приховують свого обурення останні.
Однак оцінки як перших, так і других українських коментаторів у дивний спосіб збігаються, оскільки переговори в центролівому трикутнику обидві сторони розглядають виключно в контексті очікуваних змін до Конституції. Але їх значення все ж таки виходить за межі майбутнього однієї лише політичної реформи, незважаючи на все її значення. Було б напрочуд недалекоглядним і наївним сприймати цей переговорний процес суто як наслідок випадкового збігу тактичних інтересів лівих та центристів. Принаймні не можна не помітити того, що домовленості в рамках центролівого трикутника торують шлях до значних зрушень у політичному житті країни.
Протягом останніх 12 років політичне життя України формувалося під визначальним впливом «центристських сил» — поміркованої верхівки посткомуністичної прагматичної бюрократії та «господарників», під опікою яких створилося сучасне бізнес- середовище. У серпні 1991 року «центристи» внаслідок заборони КПУ розлучилися з лівою ідеологією, базовою цінністю якої є соціальна справедливість. Це призвело до того, що вони позбулися можливості трансформувати правлячу партію в посткомуністичну структуру соціал-демократичного або правосоціалістичного зразка.
У результаті цього влада центристів весь цей час була пов’язана не з підтримкою інституціоналізованої структури, якою є масова політична партія, а в основному з чинником лояльності до політики глави держави. Це стало можливим зокрема завдяки тому, що обидва президенти України за своїм політичним походженням та поглядами були висуванцями саме центристського, поміркованого середовища.
Через заборону правлячої лівої партії Україною було обрано шлях перетворень, який докорінно відрізнявся від обраного, наприклад, Польщею, Литвою, Угорщиною. У цих країнах правлячі ліві партії трансформувалися на соціал- демократичних засадах. Посткомуністичні ліві демократичні партії перетворилися на основних публічних конкурентів місцевих етнонаціоналістичних та праволіберальних сил. Це дало змогу усталити систему політичної відповідальності та забезпечити політичним системам цих країн належний рівень конкурентності.
Впадає в очі, що з ідеологічного погляду панування «департизованих» центристів в Україні грунтувалося на засадах згоди з правими та правоцентристськими («націонал- демократичними») політичними угрупованнями. Гуманітарна політика весь період незалежності транслювала дещо пом’якшені етнонаціоналістичні міфи.
Проте сьогодні важко не погодитися з думкою тих політичних аналітиків, які вважають, що існуючий розподіл функцій між центром та правими, а отже, основи неформальної ідеологічної згоди між цими силами давно себе вичерпали. Зі зміцненням популярності В.Ющенка праві політичні кола, які доти ледве животіли, дістали шанс на значне зміцнення своїх позицій. Можливе посилення В.Ющенка, ядро прихильників якого складається з правих, робить центризм як самостійну політичну силу більше непотрібним.
Очевидно, що підвищення популярності на посаді прем’єра В.Ющенко домігся значною мірою завдяки увазі свого уряду до соціальних питань. Це дозволило йому розширити базу своєї підтримки та вивести її за межі західного регіону, де йому автоматично була гарантована підтримка як улюбленцю правого електорату. Особливих успіхів він здобув в аграрному центрі України. В такий спосіб навколо В.Ющенка консолідувалися мешканці найбідніших регіонів-реципієнтів, що кинули виклик індустріальному та російськомовному сходу країни.
Байдужість до соціальної політики, що викликала недовіру населення до політиків- центристів, та втрата контролю над симпатіями населення центру України — все це можна розглядати як прямі історичні наслідки цілковитого розриву центристів з лівою ідеологією та потужною партійною базою.
У таких умовах інстинкт самозбереження має штовхнути центристів вліво. Вони також змушені будуть зробити все для посилення своїх партійних структур. Не таємниця, що на сьогодні єдиною силою в центристському таборі, яка спромоглася створити ефективну партійну організацію, є об’єднані соціал-демократи. На відміну від решти центристів, СДПУ(О) також стала демонстративно підкреслювати свою заклопотаність соціальними питаннями, свідченням чого стало просування М.Папієва на посаду міністра соціальної політики і праці в уряді В.Януковича.
Хоча при цьому слід визнати, що об’єднані соціал-демократи, які претендують на місце лівоцентристської сили, так і не спромоглися сформувати більш-менш чітку законодавчу лінію у Верховній Раді щодо просування соціально значущих законопроектів. Це зайвий раз підтверджує ідеологічну слабкість центристського середовища взагалі, яке тривалий час було заклопотане лише одним — долею власного бізнесу.
У цьому контексті зближення позицій центру та лівих можна розглядати як хороший шанс для України. Нейтралізувати домагання правих сил на владу та розпочати діалог щодо формування в Україні повноцінної соціальної держави — це видається найбільш оптимальною перспективою у ситуації, що склалася. Саме гасло сильної соціальної держави та змішаної економіки може, на нашу думку, об’єднати центристів, готових зректися догматів ринкового фундаменталізму, та лівих, ладних відмовитися від архаїчного комунізму.
