«День» нещодавно писав про важливий етап, досягнутий у кампанії за позбавлення кореспондента «Нью- Йорк Таймс» Уолтера Дюранті Пулітцерівської премії: 24 жовтня «Нью-Йорк Таймс» опублікувала статтю, де повідомила, що професор Марк ван Хаген, який провів незалежне розслідування на прохання газети, дійшов висновку, що премію слід повернути. Сьогодні ми публікуємо ексклюзивне інтерв’ю з професором Любомиром ЛУЦЮКОМ, директором досліджень в Українсько- канадській асоціації громадянських прав, що ініціювала кампанію, в якій взяла активну участь наша газета. Професор Луцюк не збирається зупинятися на досягнутому і ділиться з «Днем» своїм баченням того, що ще можуть і повинні зробити українці всього світу, щоб ушанувати пам’ять жертв Голодомору.
— Пане професоре, розпочата вами кампанія за анулювання Пулітцерівської премії, присудженої 1932 року кореспонденту «Нью-Йорк Таймс» Уолтеру Дюранті, який замість жахливої правди писав у своїх репортажах із Радянського Союзу те, що хотів чути Захід, надихнула українців у всьому світі. Чому ви почали кампанію за позбавлення найзнаменитішого та найуспішнішого апологета Сталіна тих лаврів, якими його увінчали за заперечення, серед іншого, Голодомору в Україні?
— Щоб вшанувати пам’ять багатьох мільйонів українців, які стали жертвами Голодомору-геноциду 1932 — 1933 рр.
— Ви — директор досліджень Українсько-канадської асоціації громадянських прав. Що ви можете розповісти нам про громадянські свободи в контексті свободи преси в Україні, а також питання про державну мову та співіснування українців у національній державі з національними меншинами, чиї національні права українська держава також повинна захищати?
— Українська канадська асоціація громадянських прав існує з середини 1980-х як добровільна незалежна організація, націлена на вираження та захист інтересів українців у Канаді, а останніми роками — також i у США і навіть в Україні. Ми організовували масштабні кампанії у кількох напрямках. Наприклад, ми зробили спробу виправити перекоси у висвітленні подій в Україні за часів Другої світової війни. Україна втратила більше людей, ніж будь-яка інша країна в окупованій нацистам Європі — факт, якому світ усе ще не дав належної оцінки. Ми вважаємо, що воєнні злочинці повинні постати перед судом незалежно від їхньої етнічної, релігійної та расової належності, політичних переконань, а також від того, де й коли вони скоювали свої злочини. Ми захищали права канадських громадян, яких, на наш погляд, несправедливо звинуватили в участі у воєнних злочинах та піддали денатуралізації й судовому переслідуванню. Ми також закликали до визнання та примирення між урядом Канади щодо збитків, завданих українцям під час першого національного інтернування, коли тисячі з них було затавровано «союзниками ворога», їх позбавили громадянських свобод і того невеликого майна, яке вони мали, вони втратили право голосу та змушені були займатися важкою працею у прикордонних районах на вигоду уряду й великого бізнесу. Ми також розпочали кампанію, щоб попередити світ про жахи, що відбуваються з українками та жительками інших країн Східної Європи, про цей сучасний Голокост, організований злочинними елементами, які втягують невинні жертви в міжнародну проституцію та рабство. Нас дивує, що уряд України так мало зробив для захисту цих жінок від міжнародних насильників і сутенерів.
Ми робимо все можливе, щоб підтримати демократичні сили в Україні, сподіваючись, що рано чи пізно суспільство вивергне із себе усіх колишніх прислужників радянського режиму. Для них немає ролі у громадянському суспільстві. Допоки влада перебуватиме в руках колишніх комуністів та їхніх підручних, батьківщина наших предків не зможе стати по-справжньому вільною.
— Усі, хто живе в Україні або стурбований її долею, вважають, що розуміння і визнання того факту, що Україна є жертвою геноциду, необхідне. Однак пояснюють вони це по-різному. Як би обгрунтували це ви?
— На сьогодні уряд України зробив недостатньо для того, щоб архівні свідчення про Голодомор-геноцид стали доступними вченим усього світу. Опублікування окремих документів — явно не всіх, — недостатньо. Крім того, Україні слід було б розпочати розслідування щодо тих, хто організовував Голодомор, і притягнути до суду всіх винних. Сьогодні багато колишніх прислужників совєтів вийшли на пенсію і продовжують жити в Україні. Цим колабораціоністам безкарно минулися масові вбивства. Ніхто не заперечує того, що престарілі нацистські воєнні злочинці не повинні уникнути правосуддя. Те ж має стосуватися і радянських воєнних злочинців або тих, хто брав участь в інших злочинах проти гуманності та воєнних злочинах. Звісно, винуватити тут слід не одну Україну. Підозрювані у воєнних злочинах та колабораціонізмі є і в Канаді; інші насолоджуються спокійним життям пенсіонерів в Ізраїлі, США та Західній Європі. Світ зробив недостатньо, щоб правосуддя восторжествувало над цими негідниками. Україні слід показати світу в цьому приклад. І, безумовно, Україні потрібен великий меморіальний комплекс у пам’ять про Голодомор у Києві і, можливо, в Харкові. Це мають бути освітні, дослідницькі та меморіальні центри, які завжди нагадуватимуть українцям і гостям цієї країни про жахи, пережиті нею за часів правління нацистів та совєтів.
— Які організації найбільше допомогли вам у ваших зусиллях у кампанії з анулювання Пулітцерівської премії Дюранті?
— Нам пощастило отримати підтримку як окремих осіб, так і груп у всьому світі. Всесвітній конгрес українців, Український американський комітет за правосуддя, Український канадський конгрес, Федерація українських організацій Австралії й Український американський конгрес взяли особливо активну участь. Українсько-канадська асоціація громадянських прав ініціювала та координувала ці зусилля, до яких зараз прикута увага всього світу. Мені б хотілося у зв’язку з цим висловити особливу подяку д-ру Мирону Куропасу із Чикаго, який виступив з ідеєю провести ще одну кампанію: відправку листівок у «Нью-Йорк Таймс» із проханням повернути Пулітцерівську премію Дюранті незалежно від того, яке рішення прийме Пулітцерівський комітет. Шкода, що уряд України досі не долучив до цієї міжнародної кампанії своїх зусиль та свого впливу. Справді дивно, що уряд країни, яка зазнала геноциду, стоїть осторонь від цього процесу. Важко уявити собі, щоб Ізраїль виявляв байдужість до нацистських воєнних злочинців або до закликів віддати їх у руки правосуддя, або не був зацікавлений у тому, щоб ушанувати пам’ять жертв, або не взяв участь у кампанії з викриття людини, яка заперечувала факт геноциду. Однак на сьогодні Київ мовчить. Це викликає тривогу і збентеження і не має жодного пояснення.
— Ваші зусилля щодо позбавлення Уолтера Дюранті Пулітцерівської премії увінчалися перемогою, що отримала вираження в доповіді Марка ван Хагена для «Нью- Йорк Таймс», де йшлося, що премію слід анулювати. Водночас нещодавній випуск канадської «Глоб енд Мейл» захищає рішення залишити премію у Дюранті, прийняте 1990 року, оскільки «не можна переписувати історію». То хто ж тут переписує історію — Дюранті або ті, хто хоче зберегти нагороду, отриману, як визнають усі, в тому числі й «Глоб енд Мейл», за дії, які є ганьбою для журналістики?
— Ми не прагнемо вилучити ім’я Дюранті з історії. Ми хочемо, щоб його пам’ятали таким, яким він був — підспівувачем совєтів, апологетом Сталіна, людиною, яка свідомо покривала геноцид. Професор ван Хаген підтвердив, що Дюранті брехав як до Голодомору, так і після і під час нього. Ми знаємо, що він користувався своїм статусом лауреата Пулітцерівської премії для нападок на тих журналістів, які, як Гарет Джонс та Малькольм Маггерідж, наражалися на неабиякий ризик, щоб розповісти правду, згодом ставши жертвами уїдливого пера Дюранті. Ми хочемо, щоб про все це пам’ятали, щоб це було навіки занесено до анналів історії. Можливо, деякі українці, будучи християнами, здатні пробачити Дюранті, знаючи, що Бог винесе йому свій вирок. Але пам’ятати ми зобов’язані. Ніхто не хоче забути про Дюранті або стерти його ім’я з історії, якраз навпаки. На мій погляд, подібні аргументи, які наводять «Нью-Йорк Таймс» і Пулітцерівський комітет, вельми слабкі. Їм потрібно зробити правильний вибір і анулювати премію Дюранті, причому зробити це в листопаді, щоб приурочити це до 70-ї річниці геноциду- Голодомору. Це допоможе закрити питання і вшанувати пам’ять мільйонів жертв.
— Яка загалом ваша думка про доповідь ван Хагена «Нью-Йорк Таймс»?
— Ми вітаємо той факт, що він підтвердив те, про що ми давно говорили. Професору ван Хагену слід подякувати за його відверту заяву і за те, що згодом він сказав, що рекомендує «Нью-Йорк Таймс» повернути премію Дюранті. Його заява принесла ще більшої популярності нашим зусиллям — від Кенії до Канади, Росії, США й України. Про це розповідають мас-медіа в усьому світі.
— Ви якось поставили запитання — чому ми повинні на цьому зупинятися? А куди і як нам слід рухатися далі?
— Уряд України має зробити подальші кроки щодо розшуку і притягнення до кримінальної відповідальності тих, хто організовував геноцид або був пособником у злочинах проти гуманності та воєнних злочинах. Не має бути жодних обмежень, які дозволяють масовим убивцям уникнути покарання. Незалежно від того, де вони живуть нині, чи то Росія, Ізраїль, Канада, Англія — український уряд повинен знаходити таких осіб і вимагати видати їх у руки правосуддя. Якщо Україна забуде про тих, хто заподіяв їй так багато зла — фізично і духовно, — вона ніколи не стане вільною. Цей процес може бути болючим, але він дуже важливий.
