Сполучені Штати Америки урочисто поховали сенатора Едварда Кеннеді. Російська Федерація провела в останню путь поета Сергія Міхалкова. Здавалося б, що тут спільного, у цих двох подіях, крім щирої скорботи рідних, крім шани з боку влади, крім трансляції похорон по телебаченню і крім констатації заслуг покійних у тій чи іншій царині? Адже надто несхожими були останній з уславлених не тільки в Америці братів політик Кеннеді й улюбленець усіх радянських та російських вождів літератор Міхалков...
Насправді ж є дещо істотно спільне у долях та суспільній ролі обох цих знаних персонажів національних історій США й СРСР/Росії.
Едвард Кеннеді, прийшовши зовсім молодим у велику політику, швидко став спершу однією із ключових постатей Демократичної партії, а потім — навіть її своєрідним символом. Справа навіть не в тій величезній кількості законопроектів, у підготовці яких він брав активну особисту участь — справа передусім у його вмінні бути в потрібному для своєї партії і, ширше, тієї спільноти, яку вона представляла, місці у потрібний час. Він ніколи не перебував на перших ролях, але, вживши філософський термін, можна сказати, що його діяльність стала інваріантом розвитку Демократичної партії останніх сорока років. І без Едварда Кеннеді, можливо, не було б сьогодні й президента Барака Обами — принаймні такого Обами, яким він наразі є, — і такої Америки, яка його обрала...
Сергій Міхалков також дуже молодим увірвався в радянський літературний істеблішмент, ставши одним із ключових діячів цього істеблішменту, а далі — його, здавалося, ледь не вічним символом. І знов-таки, справа не в тих численних текстах різної міри досконалості, які вийшли з-під його пера, а в його феноменальному вмінні бути потрібним за будь-яких трансформацій режиму і за допомогою м’яких, вивірених, вписаних у стилістику чинної влади, у жодному разі не опозиційних дій та жестів якщо не пом’якшувати цей режим, то робити його бодай позірно людянішим. Інваріантом радянсько-російського буття стали не тільки три варіанти державного гімну, тексти яких написано Міхалковим, а й закладені ним — на керівних посадах у Спілці письменників та на власному прикладі — певні норми поведінки людини, котра прагне бути в істеблішменті. Чи були б сьогодні Путін та Медведєв такими, якими вони є, без прямого (передусім через тексти) та опосередкованого впливу старійшини клану Міхалкових?
Іншими словами, йдеться не просто про знакові постаті політики та культури тих держав, які вважаються стратегічними партнерами України і від яких чималою мірою залежать часом карколомні сюжети нашого буття, а й, без перебільшення, про певні людські символи, про уособлення інваріантів тих чи інших сторін розвитку США та Росії за останні десятиліття. Іншими словами, вивчивши діяльність Кеннеді та Міхалкова, їхні ідеї, резонанс цих ідей та вплив на тамтешні еліти, до певної міри можна прогнозувати деякі істотні моменти в поведінці істеблішменту цих двох держав. І це зовсім не фантастика — будь-який визначний діяч накладає відбиток свого стилю на тих, з ким він має справу, безпосередньо чи опосередковано. Бо ж, скажімо, хіба це дрібниця для розуміння радянсько-російського менталітету, що всі три варіанти слів державного гімну не відзначалися визначними поетичними якостями, а в середовищі літераторів і взагалі були предметом знущань, але і влада, і народ у своїй масі сприйняли ці слова як щось своє, правильне?
Уже цього було б досить, щоб українські ЗМІ відгукнулися на відхід і похорон Кеннеді та Міхалкова чимось серйознішим і грунтовнішим, ніж нагадування про родичання зі Шварценеггером першого і «дядю Стьопу» другого. Та й телебаченню варто було б не просто згадати про скорботні церемонії у США та Росії, а й спробувати бодай стисло проаналізувати події, і, головне, дати сам відеоряд — не кілька секунд, а так, щоб глядачі відчули значущість цих подій для згаданих щойно країн, і не лише для них. Бо, повторюся, ідеться про людей-символів, людей-орієнтирів, людей-модераторів і медіаторів.
І, звичайно, елемент простої людської скорботи — він навряд чи має йти скоромовкою, якщо вже прощання із кимось стає публічним фактом...
Речі, здавалося б, елементарні чи майже елементарні. Проте з якого дива тоді нерідко з’являється відчуття, що живеш у інформаційно-культурній провінції і про якісь справді змістовні речі, що дають поживу для власних роздумів, можна дізнатися майже виключно з іноземних ЗМІ — американських, польських чи російських? І що український істеблішмент зовсім не прагне адекватно орієнтуватися у дуже складному й суперечливому сьогоднішньому світі, осмислювати цей світ, а відтак Україна рухається вперед (якщо рухається) виключно за методом проб та помилок?
