Про те, чому український бізнес уже не робить ставки на «вічну дружбу» з Росією; що стало причиною зміни зовнішньої політики Януковича; чи виправдає асоціація з ЄС сподівання вітчизняних «груп впливу»; якою є перспектива впливу проросійських рухів на зірвання євроасоціації України та про «оптимістичні сценарії» поствільнюського періоду читайте у продовженні інтерв’ю «Дня» (початок — № 163 від 12 вересня 2013 року) з доктором політичних наук, завідувачем відділу політичних стратегій Національного інституту стратегічних досліджень Максимом РОЗУМНИМ:
— Якщо вести мову про олігархат і прерогативи його інтересів у Європі, то ми бачимо, що в Партії регіонів, зокрема на рівні економічних інтересів, народні депутати, які мають стосунок до бізнесу, роблять заяви про те, що їхнє товаровиробництво чи не повністю орієнтоване на російський ринок, і тому їм начебто не вигідно йти в Європу. На цьому тлі спостерігаємо перманентні «повстання» в самій ПР, які потім повинен утихомирювати сам Президент. Як прокоментуєте?
— Очевидно, що в окремих депутатів є економічні інтереси, спрямовані на Росію, а тому переконати їх, на мою думку, — досить складно. Просто є політики, які орієнтовані на російську підтримку, на російський проект, але наразі цілком очевидно, що перед серйозним капіталом (не власників одного підприємства) — диверсифікованим, який володіє активами в різних сферах і має декілька рівнів страхування від ризиків — вибір на користь Європи є цілком очевидним та виправданим. Звичайно, ще зовсім недавно такого капіталу в Україні не існувало. Були власники підприємств, які їх підхопили в період хаотичної, напівкримінальної приватизації та вичавлювали з них останні соки й дивіденди, але такі гравці на ринку товаровиробників уже не мають визначального впливу на ситуацію в країні. Зараз же з’явився капітал, який діє більш системно і розуміє, що орієнтуватися на російський ринок, щонайменше, ризиковано. Зауважу, що я свідомо кажу про російський ринок, тому що, незважаючи на заяви російських високопосадовців та експертів, про ринок євроазійський чи ринок Митного союзу поки ніякої мови немає. Зокрема, з інформаційних повідомлень ми знаємо, що в останньому відбуваються ті ж самі торгові, митні, особисті протистояння, тому про консолідовану позицію країн МС ми поки не можемо говорити, а, отже, мова — про російський ринок.
Тож, очевидно, для цього крупного капіталу, який уже не настільки вразливий до закриття ринку однієї країни, залежність від товарообороту з Росією є, радше, слабкістю. Адже ринок РФ, по-перше, нестабільний і залежить від багатьох політичних чинників, що спонукає підприємців переглядати свої стратегії і зменшувати залежність від російського партнера. З іншого боку, всім зрозуміло, що Росія, судячи з багатьох симптомів, входить у не найкращий період свого існування. Прогнозуються і економічні проблеми, і політична дестабілізація, тому в цих умовах робити ставки на «вічну дружбу» з РФ і вічний попит на українську продукцію також виглядає досить ризикованою перспективою. Саме тому зрозуміло, що існування фронди, опозиції в середовищі українського бізнесу, яка не хоче йти в ЄС, — це об’єктивна річ, але вона не здатна зламати ситуацію та повернути її в протилежному напрямку.
«УКРАЇНІ НЕ ВИГІДНО ОРІЄНТУВАТИСЯ НА НЕ ДОСИТЬ СИЛЬНОГО ПАРТНЕРА В ОСОБІ РФ»
— Але, крім існування «п’ятої колони» в середовищі Партії регіонів та спротиву проросійськи орієнтованих бізнесових кіл, внутрішньополітичними противниками української євроінтеграції виступають і комуністи, які, до речі, планують ініціювати референдум щодо вступу в МС, а також громадський рух «Український вибір» під керівництвом Віктора Медведчука. Як влада повинна реагувати на їхню діяльність і чи мають ці організації шанси якимось чином вплинути на європейський вибір України?
— Я думаю, що навряд чи політичні акції, організовані саме цими силами, здатні серйозним чином вплинути на перспективу підписання Угоди про асоціацію. Якщо взяти КПУ, то на сьогодні вона, як на мене, остаточно втратила свої соціальні функції, крім хіба що лобіювання російських інтересів в Україні. Поєднання комуністичної ідеології з православ’ям і соціального популізму з участю у владній коаліції зараз виглядає доволі убого. Промовисто, що в ситуації протестного голосування на виборах до Верховної Ради це допомогло комуністам пройти у парламент, але разом із тим не зробило їх політичним гравцем, і функція лобіста російських інтересів сьогодні є нішевою для КПУ.
Варто сказати, що на сьогодні в Україні ця ніша не є надто великою, і за неї точиться дуже жорстка боротьба. Якщо ви, приміром, переглянете сайти проросійських організацій в Україні, то побачите там такі міжусобиці, взаємні звинувачення і протистояння, яких немає навіть на загальнодержавному рівні між опозицією та владою. Це пов’язано з тим, що проросійська ніша, з одного боку, має електоральний характер (залучення необхідної кількості людей для забезпечення мандатами), а з іншого — очевидно, що є бюджет російської допомоги, за який теж ведеться боротьба.
Зараз в Україні обидві ці ніші — як матеріальна допомога Росії, так і електоральна ніша проросійських сил — є якщо не маргінальними, то, принаймні, не здатними впливати на політику держави у цілому. Тому я не думаю, що їхні потуги можуть якимось чином дестабілізувати ситуацію в країні, тим паче — за нинішньої влади, яка значною мірою спирається не лише на електорат Сходу, а й на центристського виборця. Останній прагне обрати насправді сильну владу для того, щоби зберігати в суспільстві спокій, власну безпеку. У цьому й полягає феномен ПР.
— Ми нині говоримо про задекларовану визначеність європейських пріоритетів української влади на чолі з Президентом Віктором Януковичем, але якщо згадати, то на свій пост Янукович прийшов як очевидно проросійський політик. На початку його каденції Україна підписала скандальні Харківські угоди... Однак потім зовнішньополітичний вектор Президента було змінено. Що спонукало Януковича трансформувати свою систему стратегічних орієнтирів?
— Гадаю, що Януковича спонукали, з одного боку, об’єктивні фактори, тобто змінилася як зовнішня, так і внутрішня кон’юктури. За час президентства Віктора Януковича вітчизняна олігархія вийшла на якісно новий рівень, стала претендувати на системну роль в світовому розподілі праці, у світовій політичній системі.
— Але представникам олігархату було створено для цього всі необхідні умови...
— Звичайно, що вони отримали карт-бланш, але ми нині не говоримо про те, як це стало можливим, а про наслідки відповідного кроку. Тепер же зрозуміло, що роль, вплив, статус і мислення крупних олігархічних кіл 2013-го і на початку каденції Віктора Януковича суттєво відрізняться. Іншим об’єктивним чинником є також Росія, тому що вона за ці три роки суттєво змінилася. Якщо 2010 року РФ перебувала у висхідному тренді й нарощувала свій вплив на країни СНД, то на сьогодення вона цей період пройшла. Тому орієнтуватися на недостатньо сильного партнера в особі Російської Федерації, для економічних та політичних сил, об’єднаних навколо діючого Президента, не зовсім вигідно. Європа ж навпаки, судячи з усього, свій спадний тренд уже пройшла, ситуація там поволі стабілізується і стає очевидним, що ЄС як би там не було, залишається осердям того золотого мільярду, який, в умовах сучасної світової системи, може дивитися у майбутнє більш впевнено.
Коли ж вести мову про суб’єктивні чинники, то очевидно, що не лише Віктор Янукович, але і значна частина української політичної еліти має справу з російським стилем ведення справ та підходом до партнерства. Такий досвід як на емоційному, так і на діловому рівнях, очевидно, був доволі негативним, і представники українського політикуму та бізнесових кіл переконалися, що мати справи з Росією ризиковано. Саме тому суб’єктивний і об’єктивні чинники призвели до того, що свій вибір Янукович зробив не на користь Росії.
«ПІСЛЯ НЕВИКОНАННЯ ХАРКІВСЬКИХ УГОД УКРАЇНСЬКА ВЛАДА ВІДЧУЛА СЕБЕ ОШУКАНОЮ»
— Ви маєте на увазі зокрема, що невиконання РФ умов Харківських угод у питаннях зниження ціни на газ фактично стало каталізатором того, що російський вектор інтеграції було змінено на європейський?
— Мені здається, що з Харківським угодами була та сама ситуація, яка зараз відбувається у ейфорії підписання Угоди про асоціацію з ЄС. Мовляв, давайте форсовано все підпишемо, а потім вже будемо розбиратися. Тобто ті, хто радили Президенту Януковичу підписувати Харківські угоди, думали приблизно аналогічно. Їм здавалося, що Росія готова ділитися своїми вигодами, преференціями в рамках партнерства і, можливо, вони не так розраховували саму ціну на газ, а зважали на сам факт того, що Росія йде на поступки і, так би мовити, підключає Україну до свого ресурсу зростання. Утім, як пізніше виявилося, Росія повелася зовсім інакше, а українська сторона — політичні й ділові кола, які фактично вступили у ці партнерські відносини з РФ, виявилися ошуканими. Їм здавалося, що це початок великої братерської любові, і тепер уже точно буде все порівну, по-братерськи, а сталося так, що вони підписали те, що вигідно тільки одній стороні — російській. І після цього ніяких наступних кроків, ніяких поступок, розподілу дивідендів з боку Росії не відбулося.
На сьогоднішній же день інтрига полягає в тому, чи виправдаються очікування щодо європейців у сенсі тих угод і домовленостей, партнерства, які передбачаються Угодою про асоціацію. Не виключено, що оцінки та очікування так званих груп впливу в плані європейської інтеграції є також не зовсім реалістичними, але зараз бодай зрозуміло, що Європа не поводитиметься так, як Росія, адже вона дотримується більш прогнозованих і справедливих правил гри. Та й сама українська еліта за цей час стала трохи дорослішою, посилила свої позиції в плані експертному, професійному, а тому нині набагато краще прораховує свої подальші кроки та можливі ризики.
— Якщо Угоду про асоціацію з ЄС таки підпишуть, то поки виглядає так, що опозиція залишиться без своїх гасел, з якими вона йшла до народу? Їй просто буде нічим апелювати до своїх виборців. Якими, на вашу думку, будуть подальші дії опозиціонерів?
— Тут нас очікує досить цікавий поворот: своєрідне обнульовування політичних ресурсів. Тобто влада, яка прийшла на проросійських настроях щось втратила і опозиція нібито втратила свою опозиційність. Складається враження, що політичний матч починається спочатку з рахунком 0:0. Ситуативний консенсус між політичними силами, який бачимо нині, урівнює позиції конкуруючих сил і, у зв’язку з цілком вірогідним підписанням Угоди, політичний сезон починається з чистого аркушу, і тут вже кожен буде визначати лінію своєї поведінки на найближчу перспективу сам. Можливо, принаймні мені хочеться на це сподіватися, наші політсили запропонують якийсь новий політичний порядок денний. Звісно, розмежування чи протистояння, яке обов’язково супроводжуватиме основних політичних гравців, не уникнути, бо будь-які вибори — це фаза гострого протистояння і конкуренції. Проте важливо, щоб у 2015-му році вони відбувалися за принципово іншими критеріями, а не тими, які вже були визначальними у 2004 чи 2010 роках. Це такий оптимістичний сценарій.
— Чи можна сподіватися на перехід до якісно нового рівня політичного життя в країні. Для прикладу, відмови від популістських гасел, зменшення прірви між продекларованим і виконаним... Адже зараз цілком очевидно, що як влада, так і опозиція є надто відірваними від внутрішніх процесів всередині країни і реальної довіри як до перших, так і до других з боку суспільства не спостерігаємо?
— Гадаю, що це цілком залежатиме від соціального чуття, креативності та відповідальності тих людей, які формулюватимуть позиціонування цих політичних сил напередодні виборів. Можливо, після підписання Угоди про асоціацію це буде значно легше зреалізувати, тому що буде бодай якась визначеність, стартова ситуація, і тоді, наприклад, для опозиції відкриється простір покритикувати владу за недостатню, неналежну чи неповноцінну європейську інтеграцію. А для влади відкривається можливість покритикувати опозицію за перешкоджання цій європейській інтеграції в умовах поствільнюського періоду.
Щодо перспективи переходу на новий рівень українських політичних сил, то суттєвим кроком до цього стало б, як на мене, зняття з політичного порядку денного питань ідентичності, які зараз в доволі жорсткій формі протиставляють своїх і чужих. Однак, я боюся, що коли політична боротьба перейде в гостру фазу, то тоді на поверхню буде витягнуто всі засоби і всі можливі прийоми буде застосовано. Маю тільки надію, що, ймовірно, такі засоби залишаться в арсеналі маргінальних політичних партій, завдання яких полягатиме у тому, щоб щось у когось «відкусити», трішки втомити. Що ж до провідних політичних гравців, то реальні претенденти на владні повноваження, на моє переконання, будуть дотримуватися «джентльменського» підходу в політичній боротьбі, а їхня поведінка в медійному і суспільному просторі буде більш конструктивною.
