«Історія кожної імперії базується на міфах, але якщо деякі колишні імперії очистили свою історію, то Росія цього не зробила до сьогоднішнього дня», — так вважає неформальний, проте популярний історик, автор дискусійного тритомника «Країна Моксель» Володимир Бєлінський. Його лекції з альтернативної історії тривають у Всеукраїнському народному університеті українознавства ім. Григорія Сковороди. Одна з них була присвячена саме 300-річчю Прутської кампанії, згадки про яку в російській історіографії теж не позбавлені міфологізації.
Ця подія — навмисне чи через збіг обставин — практично не висвітлена у працях російських та українських істориків і тим більше у підручниках з історії, хоча насправді вона заслуговує на більшу увагу з боку як фахівців, так і суспільства. Адже всього за два роки після Полтавської битви Петро І зі своєю армією потрапив у турецько-татарський полон і фактично капітулював. Якби не жадібність головнокомандувачів армії Османської імперії, кар’єра московського правителя, царювання якого стало таким знаковим у долі Московії, а зрештою й усієї Європи, могла б закінчитися під молдавським містечком Станілешти...
Хоча інтерпретація певних історичних подій Володимиром Бєлінським є швидше поштовхом до дискусії, ніж історичним відкриттям, про перебіг Прутської кампанії пан Володимир розповів надзвичайно детально. Її початок був закладений ще у битві під Полтавою у червні 1709 року. Козацькій старшині, що стала на бік Мазепи, вдалося знайти прихисток у Бендерах на території Молдавії, яка, у свою чергу, була васалом Османської імперії. Петро І звернувся до султана з вимогою видати козаків, а після відмови у відповідь розпочав підготовку до походу. Як розповідає Володимир Бєлінський, у Москві перед початком кампанії відбувся молебень, де була проголошена «священна війна проти ворогів Христових» з метою «вигнання нащадків поганого Магомета у піски і пустелі Аравійські». Такі акценти напередодні походу, на його думку, говорять лише про те, що основною метою Прутської кампанії було захоплення Балкан і вихід до Середземного моря. Після перемоги під Полтавою Петро І вважав, що має нездоланну армію і здатен підкорити весь світ.
Історик Дмитро Дорошенко у свої праці «Нариси історії України» теж пише про те, що Петро І оголосив війну Туреччині. Іншого чекати було важко, особливо після того, як васал Туреччини — Кримське ханство — виступив спільником Пилипа Орлика у його невдалій спробі визволити Україну.
Отже, Петро І сам очолив Прутський похід. Його військо рухалося Правобережною Україною: 4 червня Петро І заночував у Городку Хмельницької області, далі його шлях пролягав через Бар і Брацлав, де знаходилися два гвардійські полки, що долучилися до решти війська. Попереду йшла армія Шереметьєва, яка 1 червня переправилася через Дністер і зупинилася поблизу Ясс. Дорогою військо московського царя випалювало степ, щоб унеможливити несподіваний наступ кінноти Кримського ханства, а також, як пише у своїх «Нарисах...» Дорошенко, чинило «репресії проти місцевого населення: всіх, хто заявив був прихильність до Орлика, безпощадно карано; ціле населення міст, які добровільно здалися були Орликові, насильно переганялося на лівий берег Дніпра; тут його або розселяли по ріжних полках Гетьманщини, або гнали далі на схід і селили на порожніх місцях Слобідської України».
24 червня вся армія Петра І зібралася біля Ясс. Всього у війську нараховувалося понад 50 тисяч осіб: окрім армії Шереметьєва, ще корпус Рєпніна, вже згадані гвардійські полки, а також артилерія. Цікаво, що у війську також знаходилася дружина царя, Катерина І, віце-канцлер Петро Шафіров, чимало придворних. Очолив московську армію весь цвіт битви під Полтавою. Похід був більше схожий на парад. На противагу Петру І Туреччина виставила 120-тисячну армію й 70 тисяч кінноти з боку Кримського ханства. На що розраховував московський цар? Як вважає Володимир Бєлінський, на місцеве населення. Петро І надіслав заклик до слов’янських народів Балкан, де писав: «Позаяк турки — варвари, христової церкви і православного люду гонителі, багатьох держав і земель несправедливі завойовники і численних церков та монастирів грабіжники, незадоволені суттю володінням Грецької імперії та багатьох інших володарів, не завойованих, але неправдою взятих... стадо християнське розоряють, всім добрим чистим і лицарським християнським серцям належить, зневаживши страх і труднощі, за церкву і православну віру не тільки воювати, але й останню краплю крові проливати». Православна віра ще раніше стала стратегічним прикриттям політичних планів Москви. У такий спосіб цар розраховував зібрати від 40 до 80 тисяч воїнів із валахів і молдаван. Але на підтримку Петра І виступив лише молдавський господар Кантимірі з чотиритисячним військом.
Московська армія рухалася назустріч турецькій трьома колонами: корпус Рене, ядро військ, яке очолив Петро І, і корпус Рєпніна. Останнього татари затисли біля містечка Станілешти, а турецьке військо почало переслідувати корпус Рене. 7 липня Петро І приймає рішення про відступ, і військо, втративши близько 10 тисяч осіб, об’єднується під Станілешти, де туркам вдається оточити табір Петра І. Проти оточених вони виставили триста гармат, після чого припинили наступ і почали обстрілювати супротивника. Кожне ядро турків винищувало від трьох до п’яти осіб. Після дня прицільного обстрілу Петро І наказав вивісити білий прапор. Московське військо капітулювало.
Переговори про капітуляцію проводив віце-канцлер Московської держави Петро Шафіров. Побутує версія, зокрема про це пише Дмитро Дорошенко, що Петру І вдалося відкупитися від полону, заплативши головнокомандувачам турецької армії велетенського хабара. Всього у Петра І було з собою 250 тисяч золотих рублів. Але тут, на думку Володимира Бєлінського, є кілька цікавих моментів. По-перше, всі щоденники бойових дій за період із 5 по 12 липня були повністю переписані, а частина документів — «втрачена». До того ж збереглися лише документи, де Шафіров зазначає, кому яку суму слід заплатити, але немає таких, які б зазначали, що Петро І дав дозвіл надати ці кошти Шафірову. У такий спосіб відбувається спроба відбілити царя. А особливо поширеним у російській історіографії є міф про те, як Катерина І із придворними дамами віддали туркам всі свої прикраси і таким чином врятували московську армію від полону.
У ніч на 12 липня був вишикуваний караул яничарів від російського табору до шатра командувача турецькими військами Балтаджі-Паші. Хто саме пройшов по цьому живому коридору, невідомо. Ймовірно, що це був Петро І, адже договір про капітуляцію підписують саме головнокомандувачі військ. За умовами капітуляції, Петро І був змушений відмовитися від «страны Казакии», яка отримувала право на самоврядування. Після цього залишкам московської армії дозволили відступити. Дмитро Дорошенко у своїх «Нарисах...» зазначає, що хоча й Порта, підкуплена російським золотом, ратифікувала Прутський мир, візир, що підписав його, заплатив за це головою.
Петро І, як можна було очікувати, порушив умови капітуляції й відразу після відступу написав листи командувачам військових округів в Україні з наказом залишити міста, що належать козакам на Правобережжі, але при звільненні спалити їх вщент. На жаль, уроки традицій московської політики не вивчені досі.
Утім, Володимир Бєлінський вважає, що на цьому історія Прутської кампанії не закінчилася. Після смерті Петра І відбулися два походи у Кримське ханство — 1736 і 1737 років. У результаті були спалені лише бібліотека і книгосховище у Бахчисараї та ханський палац у Карасубазарі. Хоча чимало війська було втрачено, обидва командири походу — Мініх та Лассі — отримали царські почесті. Мініх був нагороджений шаблею, інкрустованою золотом. Таким чином племінниця Петра І Анна Іоанівна виконувала заповіт дядька — знищити всі документи, що зберігаються у Кримському ханстві ще з Батиєвих часів. Можливо, серед них був оригінал Прутського договору. Володимир Бєлінський вважає, що в його знищенні Москва була особливо зацікавлена. На його думку, згідно з одним із пунктів договору, Петро І знову зобов’язувався платити данину Кримському ханству. Однак в усталеній українській історичній думці підтверджень цій тезі не знаходимо.
Хоч як би там було, а жадібність турецьких командувачів під Станілешти та Прутський договір сприяли піднесенню Петра І на пік могутності й спустошенню України, було покладено край сподіванням Пилипа Орлика на відновлення Української державності внаслідок Російсько-Турецької війни. А Порта прирекла себе на поразку в змаганні двох імперій, яке ще мала через півстоліття продовжити гідна наступниця Петра І Катерина ІІ. І хоча російська історіографія не любить згадувати про ганебну капітуляцію у Прутській кампанії, саме вона стала тим невикористаним шансом, який повернув історію в інший бік.
Історією як галуззю знань рухає вперед вивчення маловідомих, ще не досліджених подій, фактів, епох. Прутський похід — прекрасний приклад такої малодослідженої події. Тож ученим ще належить сказати своє вагоме слово.
