У жовтні 1990 року на майдані Незалежності в Києві відбулася масова студентська акція, яка збудила свідомість багатьох українців і стала однією з основних на шляху здобуття Україною своєї незалежності.
Про неї кілька років поспіль у документальній багатоілюстрованій книзі «Студентська революція на камінні», яка вийшла в київському видавництві «Смолоскип», напишуть: «Молоде покоління витримало цей іспит. Коли вдивляєшся у ці фотографії, у змарнілі обличчя голодуючих, у збуджені очі демонстрантів під синьо-жовтими прапорами, починаєш розуміти найголовніше — вони переможці. Вони здатні бути господарями своєї долі, господарями у своїй Україні». А чи здатні бути такими нинішні 18—25-літні? На цю тему міркує керівник Студентського братства Львова 1990—1993 років, один з організаторів студентського голодування в Києві у жовтні 1990, а сьогодні член НДП, директор львівського мистецького об'єднання «Дзига» Маркіян ІВАЩИШИН .
— Маркіяне, ви були одним із перших, хто свого часу очолив студентську опозицію до влади. Тому сьогодні саме ви маєте право оцінювати сучасне студентство, його життя та його ідеали, робити якісь порівняння.
— Це правда, відтоді дещо змінилося. Не студенти. Вони такі, як і були. А от студентські організації стали інакші — сьогодні вони майже повністю залежні від влади. Одна з причин — злидні. Через них без підтримки влади важко зреалізуватися, а люди, які йдуть у такі організації, мають уже конкретні прагматичні інтереси. В основному — стосовно кар'єри — економічної, політичної, управлінської чи якої там іще. А нас гуртувала гола ідея — незалежності, свободи — і того було достатньо.
— Чи не здається вам, що студенти взагалі і студентські організації, зокрема, сьогодні є просто безініціативною аморфною масою, зацікавлення якої не виходять за бажання «хліба і видовищ»? І чим б ви пояснили таку аморфність?
— Розмитістю багатьох понять у державі. Запропонувати якусь конструктивну програму нам тоді було легше. Бо всі розуміли: Україна не є незалежною, а має такою бути, демократії нема, а її треба добиватися тощо. Сьогодні ніхто нічого не заперечує. Тобто тепер явного ворога знайти так само важко, як і явну несправедливість. А студентство саме по собі досить радикальне, воно вимагає чітких лозунгів.
— А хіба воно не спроможне породити такі лозунги самостійно?
— Із цим, виявляється, складно. Не так давно я брав участь у дискусії на тему відновлення пільг для студентів. І побачив таку річ: визначити, що справедливо, а що ні — студенти ще можуть, а от зробити висновки, відшукати причини проблеми — аж ніяк. Можливо, через те, що в студентські організації сьогодні приходять не найперспективніші молоді люди. Бо ті, в кого добре варить голова, уже після 2—3 курсів працюють у різних фірмах, започатковують свою справу, шукають інших варіантів для самореалізації.
— А може, причина в іншому? Студенти просто бояться?
— Можливо, й так. Бо вони вважають, їм є що втрачати: приміщення, комп'ютери, іншу техніку тощо. А в нас же, хоча кожного могли вигнати з інституту чи розправитися якимсь іншим способом, забирати не було чого. Проте студенти, які входять до таких організацій, не розуміють однієї речі: усе, що вони мають, і навіть їхні дипломи — не що інше, як фікція, якою навряд чи можна буде скористатися за два-три роки, думати про те, як жити завтра, треба сьогодні. І щоб були результати — треба думати масштабно. А цього, на жаль, я в сучасних студентських організаціях не спостерігаю.
— З огляду на масштабність мислення, які ваші конкретні дії як члена НДП після того, що сталося на недавньому з'їзді вашої партії, і як ви оцінюєте ті політичні процеси, які відбуваються в суспільстві?
— Ще рік тому я дотримувався чіткої думки — не можна нічого «гнати» на Кучму, бо він Президент держави, а Президента треба поважати. Сьогодні, спостерігаючи як на основі принципу «чим гірше, тим краще» будується політика, я вже не схильний так вважати. І бачу потребу зміни влади, звичайно, бажано, щоб президентом ми обрали не Ткаченка, не Симоненка й не Вітренко. А щодо НДП, то після згаданої події я себе в цій партії більше не бачу, хоча це абсолютно не означає, що я буду засуджувати багатьох гiдних людей, які залишаться в партії тільки через особисту вразливість до можливих репресій. До речі, вважаю, саме репресії у суспільстві зможуть змобілізувати студентство, вивести його зі стану ступору і штовхнути до активної діяльності.
