Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

Майдан, який ми втратили

29 липня, 2006 - 00:00
ГОЛОВНА ПЛОЩА СТОЛИЦІ — МАЙДАН НЕЗАЛЕЖНОСТІ — ДОСІ ЗАЛИШАЄТЬСЯ НАЙВАЖЛИВІШОЮ СУСПІЛЬНОЮ ПЛОЩАДКОЮ ПОЛІТИЧНОЇ БОРОТЬБИ. ОДНАК ПОРІВНЮВАТИ МАЙДАН-2006 З МАЙДАНОМ-2004 ПРОСТО ЯЗИК НЕ ПОВЕРТАЄТЬСЯ... / ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»

Пасіонарність, тобто здатність до потужних виплесків суспільної енергії, до висування яскравих ідей, до лідерства і залучення для втілення масштабних проектів великих мас людей, прискорення на цій основі прогресивного розвитку справедливо вважається перевагою, свідоцтвом великого творчого потенціалу нації або народу. Побіжно слід відзначити, що існують тоталітарні різновиди пасіонарності — в історичному аспекті це насамперед нацизм і сталінізм, в більш наближеному часі — комунізм, радикальні рухи, які допускають використання тероризму для досягнення своїх цілей. Тоталітарна пасіонарність нехтує долями конкретних людей в ім’я досягнення і збереження влади вождів або задля реалізації привабливих, на перший погляд, гасел, які потім виявляються фальшивими і нездійсненними. Пасіонарність такого типу в підсумку веде до відставання в розвитку, до регресу тієї чи іншої спільноти. Але у даному випадку мова не про неї.

Прикладом демократичної пасіонарності, яка породила серед більшості українського суспільства надії на звільнення від авторитарних методів правління, укріплення національної ідентичності і прискорення прогресивного поступу України став Майдан зразка кінця 2004-го — початку 2005 року. То був грандіозний підйом національного духу, поєднаний з прагненням захистити демократію і свободу в нашій країні. Більшість людей прийшли тоді під помаранчеві прапори саме з такими почуттями, а не заради «хліба та видовищ». Як би зараз не намагалися принизити значення тих подій нинішні чільники сил, що програли президентські вибори. Більше того, вони дозволяють собі називати помаранчеву революцію «оранжевим кошмаром» і стверджувати, що так вважає абсолютна більшість населення південних і східних областей. Забуваючи додати при цьому, які методи маніпуляції інформацією (за потужної участі російських мас-медіа) застосовуються ними для обробки свідомості мешканців тих регіонів.

Але, судячи з розвитку подій упродовж останнього року, справжнього значення Майдану не спромоглися зрозуміти і ті політики, які волею долі очолювали його. І дуже схоже, що більшість з них вже забула або намагається не згадувати про той злет національної і демократичної самосвідомості, яким Україна по праву заслужила велику повагу у світі. Дуже швидко забула. Так, останнім часом ніхто з них в дебатах навколо нинішньої ситуації практично не намагається співвіднести різні політичні розклади з цінностями свободи і демократії. Це при тому, що до недавнього часу претендент на прем’єрство Віктор Янукович взагалі не мав цих понять у своєму лексиконі. Тільки зараз, і вочевидь у власних політичних цілях, він і його прихильники почали активно використовувати демократичну фразеологію. А те, що зараз проголошують і роблять Юлія Тимошенко та її соратники, сприймається більше в контексті боротьби за владу, ніж в сенсі виборювання загальнонаціональних пріоритетів. Президент Віктор Ющенко у своїх останніх зверненнях до народу теж говорить в основному про необхідність досягнення згоди між різними політичними силами і збереження прийнятних темпів розвитку економіки, ніж про загальні і високі цілі нації. Соціалісти вже давно відхрестилися від «помаранчевого» кольору і стали підкреслено ідентифікувати себе як «малинові». Але зараз їхній справжній колір навряд чи хто зможе визначити.

Відмову від активного утвердження справжніх цінностей Майдану більшості лідерів помаранчевої революції можна розцінити як спад пасіонарності демократичного зразка як з боку окремих персон, так і загалом. Намети і пікети в Києві, встановлені зараз різними політичними силами, аж ніяк не можуть зрівнятися з тим, що було на Майдані у грудні 2004 року. В принципі, це закономірне явище для постреволюційного періоду. Однак в умовах України відмова від пасіонарності лідерів, які у свій час позиціонували себе саме як демократичні проводирі, є вкрай небезпечною для долі країни. Занадто багато енергії ще буде потрібно для вирішення завдань утвердження реальної незалежності від північно-східного сусіда, закріплення демократичних засад у суспільному житті й економіці, збереження національної ідентичності і створення української політичної нації, формування громадянського суспільства. Утім, свідомій частині українського суспільства не варто чекати, коли пасіонарність знову спалахне в колишніх лідерах. Її варто культивувати і плекати серед загалу, і не від Майдану до Майдану, а постійно.

Валерій КОСТЮКЕВИЧ, «День»
Газета: 
Рубрика: