«Ми не голосуватимемо за нинішнього мера, бо він не вміє залучати кошти Європейського Союзу до нашої гміни. Ми виберемо такого голову, який знатиме, як треба працювати», — то фрагмент розмови жителів маленького польського містечка напередодні чергових місцевих виборів. В Україні питання так жорстко не стоїть — поки що. Але очевидно, що критерій залучення додаткових коштів для розвитку територіальної громади ставатиме чим далі вагомішим під час вибору її лідера. Тобто йдеться про свого роду зміну пріоритетів — від, умовно кажучи, здатності «гасити» щоденні комунальні проблеми, до наявності стратегічного бачення майбутнього міста, села чи селища.
І тут, крім багато чого іншого, ми стикаємося з проблемою підготовки кадрів, а саме: здатністю керівників раціонально використовувати наявні та знаходити нові джерела на благо розвитку громади. Звичайних академічних знань та практичного досвіду тут недостатньо — без зміни способу мислення, в ширшому плані — його філософії, ми й надалі ходитимемо по колу вічної нестачі коштів та ефемерності місцевого самоврядування в Україні. А, відповідно, й абсолютного домінування вертикалі виконавчої влади та прямого адміністрування. Між тим у паралельному від реальності світі роками (вже десятиріччями) триватиме розмова про нашу відданість європейським цінностям, намір передати повноваження та ресурси на міста, вірність принципу (але не його реальному наповненню) субсидіарності й таке інше. Тобто робитиметься те, до чого в Україні, на жаль, звикли, — питання заговорюватиметься.
Для його розв’язання необхідно залучити кілька владних рівнів, прийняти та провести ряд ризикованих управлінських рішень. Той, хто таке зробить, заслужить пам’ятник ще за життя або принаймні вдячну оцінку нащадків. Сподіваємось, що Українська держава (найімовірніше, під тиском невідпорних обставин) колись наважиться на перерозподіл ресурсів на користь базового рівня. А поки що реальне місцеве самоврядування в нас завершується, переважно, на рівні міст обласного значення.
За тимчасово-традиційної відсутності необхідних фундаментальних змін на місцях робляться спроби зробити те, що можливо нині, насамперед, для найвразливіших складових систем. Рік тому у Львівській, а з цього року — в Дніпропетровській областях розпочалися дворічні проекти під загальною назвою «Сталий розвиток малих міст», призначені для міських (міст районного значення) та селищних голів. Йдеться про ряд тематично поєднаних між собою семінарів та консультацій. Проводять їх німецькі та українські фахівці, які безпосередньо працюють з органами місцевого самоврядування, або ж є їхніми посадовцями. Між першим і другим роком навчання передбачено також поїздку до Баварії. Таким чином поєднуються засадничі речі, притаманні європейському менеджменту в трикутнику взаємин: центральна влада — місцева — громадяни та українські реалії.
Ініціаторами проектів стали Центр європейського менеджменту, ГО Інститут врядування (Львів) та, відповідно, Львівська облдержадміністрація і Дніпропетровська обласна рада. Підтримав ініціативу Фонд Ганнса Зайделя (ФРН). Ідея така — ознайомити голів малих міст та містечок з європейськими інструментами планування розвитку територій та залучення інвестицій для реалізації планів розвитку на прикладі баварських міст, а далі — запровадження європейських стандартів управління містом в органах місцевого самоврядування та територіальних громадах, що є учасниками проекту. Адже, за переконанням автора проекту Анатолія Чемериса, навіть отримавши в рази більші місцеві бюджети, ніж ті, що є, ми все одно нічого доброго не зробимо, не закладемо сталих основ розвитку територій, якщо керуватимемо так, як тепер. На його думку, свого часу економічний успіх Німеччини був пов’язаний, насамперед, з тим, що ключові питання розвитку міста вирішувалися на місцевому рівні разом із громадою. Відповідно, підходи до його планування виявилися дуже гнучкими та спрямованими на щоденні потреби жителів. Що ж до України, то вона, будучи пострадянською країною, так і не навчилася планувати. Натомість у нас вміють хіба що централізовано ділити бюджетні кошти через створення механізмів, які ускладнюють процеси розвитку та сприяють процвітанню корупції.
І на Львівщині, й на Дніпропетровщині проекти розпочиналися з розгляду поняття «сталий розвиток» у практичній площині врядування та генеральних планів розвитку міст. Втім, мовиться не стільки про унормовані законодавством України документи, а про постановку питання: чи цікавий інвесторові партнер, що розвивається хаотично, без визначених уявлень про мету, завдання та засоби їхнього досягнення? Тобто в міських та селищних голів напрацьовуються, насамперед, навички стратегічного мислення. Для цього вивчаються переваги кожного міста, виявляються унікальні аспекти, що потенційно можуть привернути увагу інвестора, розробляються підходи до їхнього залучення. У результаті кожен голова територіальної громади повинен вміти обрати власну тему проекту розвитку (свого роду — бренд міста), оволодіти мистецтвом поєднувати всі зацікавлені сторони, працювати в команді, долати внутрішні організаційні перешкоди та вміти спрямовувати конкуренцію, що об’єктивно існує, на сполучення зусиль громади, всіх її ресурсів — влади, бізнесу, громадськості.
Зрештою, фахівцям зазначене відомо як основи теорії сталого розвитку, що вдало реалізується в наших західних сусідів. Питання — а що заважає нам, крім оволодіння знаннями та технологіями? Днями чергове таке навчання пройшло у Львові. Ось деякі думки з цього приводу голів малих міст Галичини: «Теоретично ми можемо планувати, але наші плани буде зведено нанівець. Ми маємо бюджетні кошти, але не можемо їх витрачати на перспективу — лише щоденні обставини»; «Ми, за фактом, неповносправні. Нас усі контролюють»; «У нас... ручний режим управління»; «Якщо хочете, щоб віз і далі стояв, — зв’яжіться з державою»; «Із громадою тяжко працювати, їй треба пропонувати...»; «Суть не в плані. Треба залучати громаду, щоб то був її план, а не лише керівника»; «Треба залучати до справи кілька активних людей, в тому числі — опонентів»; «Необхідно завжди під рукою мати інформацію та вміти передавати її найкращим чином»; «Коли ви знайдете людей та зрозумієте шляхи вирішення проблем, то до вас прийдуть інвестори, бо побачать, що реально можна зробити».
Як зазначив фахівець із баварського міста Кемптен — Рихард Шиссель — у Німеччині значно менше розмов про інвесторів, ніж в Україні, бо вони приходять, коли бачать знайомі та зрозумілі для них схеми роботи. Власне, в тому й сутність європейської інтеграції України — перехід на практиці від пострадянського способу управління (в тому числі — у фінансовій сфері), начебто похованого, але насправді живого, до новітнього, що ґрунтується на принципах належного врядування та сталого розвитку. Якщо цього не станеться на Україну чекає інший, неєвропейський шлях розвитку.
КОМЕНТАРІ
Ігор МАТЮХА, Корюківський міський голова (Чернігівська область):
— Питання про поняття європейського міста можна розглядати з трьох основних точок зору. Це — інфраструктура та обслуговування, управління територією та свідомість громади.
Європейське місто має вирізнятися благоустроєм, мати розвинену інфраструктуру (дороги, тротуари з твердим покриттям, централізоване водопостачання та водовідведення відповідної якості, вуличне освітлення, мережа зі збору, вивезенню та утилізації твердих побутових відходів...), вчасно та якісно прибиратись, мати сучасну сферу обслуговування.
Друге й, на мій погляд, більш важливе те, що європейське місто має повністю керуватися громадою за допомогою виборчих органів. При цьому загальнодержавне законодавство повинно забезпечити ці органи можливістю здійснювати повноцінне управління відповідною територією, достатнім фінансовим ресурсом для вирішення проблем громади й обмежити можливість втручання державної виконавчої влади в діяльність органів самоврядування. Кажучи простою мовою, громада сама повинна розпоряджатись своїми ресурсами, які в більшості своїй мають залишатися на місцях, а не потрапляти «нагору», й сама, вирішувати що, їй більш необхідно будувати — спочатку школу, а потім нову котельню або навпаки.
Вести розмови про те, чи є місто європейським, немає сенсу в разі, якщо його жителі не усвідомлять, що місто, в якому вони живуть, — це їхній спільний дім, який потребує постійної уваги всіх його мешканців у вирішенні щоденних проблем.
Григорій ГЕРАСИМЕНКО, Ічнянський міський голова:
— Як будь-яка матерія складається з атомів і молекул, як будь-яка сім’я, громада, народ складаються з людей, так держава складається з міст, містечок, селищ, сіл, хуторів... Саме з усвідомлення їхньої визначальної, а не допоміжної, периферійної ролі в історії й сучасності починалися окремі успіхи, сталий розвиток та процвітання європейських міст, сьогоднішній розквіт, достойне життя їх пересічних мешканців, що вже далеко позаду залишило звичну для нас межу виживання. Саме такого усвідомлення не вистачає наразі вітчизняним містам. Їм все ще притаманний колоніальний світогляд «молодшого брата в колисці вільних радянських народів». Його понад сімдесятирічне панування щільним туманом закрило від нас вільний дух новаторства, самостійності в формуванні власної долі, власної історії, відповідального самоуправління, що визначали стиль життя середньовічних міст, а також їхніх нащадків в більш пізніх — XVII—XIX століттях. Прискорені темпи урбанізації, міграції населення в столицю та інші великі міста наразі є не просто відображенням загальносвітових тенденцій, вони є результатом нестатку знань, а отже й віри у можливості достойної самореалізації малих міст. Започаткована Володимиром Бойком серія книжок «Європейське місто» покликана відродити цю віру, спрямувати ентузіазм і зусилля кожного жителя кожного дрібного містечка на створення достойних умов життя, роботи, самовираження й самореалізації українців не тільки у великих містах, а й у кожному навіть найменшому населеному пункті.
