Очевидно, що мають рацію обидві сторони. Адже за формальною ознакою реформи йшли щосили, а за реальним наповненням вони не тільки стояли на місці, але і десь відкотилися назад.
Для того, щоб зрозуміти, як таке можливо, вдамося до аналогії. На своєму шляху західні місіонери зустріли плем’я людоїдів і запропонували їм перейти на європейський стандарт життя. Плем’я погоджується та приймає європейські закони, і створює відповідні інститути влади, але все це не рятує їх від голоду. Тоді, покращуючи показники, керівники племені пропонують їсти громадян своєї країни. Показники одразу покращуються, оскільки кількість м’яса зростає, а кількість їдців скорочується. З’їдання людей йде за процедурами, що вельми нагадують європейське судочинство і соціальну політику (зрозуміло, зовні). Тих, хто виступає проти каннібалізму, називають ворогами курсу реформ і європейського вибору, а з’їдання співвітчизників неминучою ціною за європейську інтеграцію. Місіонери не втомлюються хвалити керівництво племені за старанність, але, озираючись на рецепти національної кухні, продовжують стверджувати, що реформи розвинені ще недостатньо.
Отже, формально реформи у племені відбулися, а реально вони і не починалися. Більш того людей їдять ніби із згоди світової громадськості. Принаймні, цей міф підтримують місіонери, оскільки їм треба якось звітувати про виконану роботу. І адже не можна сказати, що вони нічого не зробили — плем’я щосили спілкується з західним світом і показники хороші (правда, людей чомусь все одно їдять).
Цей карикатурний приклад наочно показує, як небезпечно довіряти цифрам. Найцікавішим є те, що зводити економіку до математичних показників стали ще в радянські часи. Це твердження яскраво підтверджують події 1933 року. Голодомор на показниках ніяк не позначився, з цифр виходило, що Україна динамічно розвивається. При цьому незрозуміло, як праві сили, що використовують події 33 року як політичний аргумент, тут же приймають логіку своїх опонентів, коли справа торкається дня сьогоднішнього.
Проте економіка тим і відрізняється від математики, що не з одних цифр складається. Навіть найматематичніша частина економіки — бухгалтерія й та складається з цифр тільки наполовину. Найважливішою частиною бухгалтерського обліку є розподіл коштів, тобто не тільки, скільки коштів перемістилося, але і кому й від кого вони пішли. До речі, історія не знає жодного соціального хвилювання, яке відбулося через те, що народ був не згоден з якими-небудь показниками. Більш того, часто і наявність (відсутність) тих або інших благ не мала принципового значення. Основні сплески суспільних емоцій завжди викликав розподіл коштів. Але з радянських часів українця продовжують годувати цифрами.
Економічні реформи це завжди реформи розподілу коштів. Якщо кошти розподіляються таким чином, що суспільство загалом виграє, то реформи вдалі, якщо ні — країну чекає крах. Аналіз Інституту стратегічних досліджень наочно показує, що уряд Ющенка не тільки не переламав ситуацію в нерівномірному розподілі прибутків, але й посилив її. Таким чином, Кабмін не тільки не працював проти олігархів, а навпаки — створював їм усі умови. Обмежити число олігархічних груп дійсно хотіли, але з міркувань «щоб тим, які залишилися, жилося добре».
Дуже насторожує той факт, що нинішні «риночники» завжди окутані деякою таємницею і зайняті не стільки пропагандою ринкових реформ, скільки рекламою себе особисто. Створюється імідж отакого інтелектуала, який знає те, що доступно небагатьом. Обивателеві пропонується не стільки зрозуміти, що пропонує даний об’єкт поклоніння, скільки йому вірити. Але на сліпій вірі ринку не побудувати. Одна справа, коли людина йде грати в рулетку свідомо, відклавши деяку суму, якою він безболісно може ризикнути, а інше — коли жертву затягли в казіно і хтось грає на її заощадження. Друге — явне шахрайство, факт якого жертва не завжди усвідомлює (чим більше вірить маніпулятору, тим менше усвідомлює), але зовні обидва випадки виглядають однаково — людина зайшла пограти в рулетку. А тепер спитаємо себе відверто, — чи часто заклики до ринкових реформ приводили до економічних результатів? Історія знає немало прикладів, коли за політичними лозунгами переховувалася дурість і неохайність (іноді й те й інше), але при цьому лозунги цілком відповідали моменту. Ситуації типу «крок уперед, два кроки назад» вже зустрічалися в історії.
У реальний ринок не можна йти несвідомо, виходячи з політичних уподобань. Саме для цього створені всілякі біржі, консалтингові компанії й центри моніторинга. Але навіть при наявності такого великого інтелектуального апарату 100% гарантії ніхто ні на що не дає. Ринок й існує таким чином, що вічний виграш неможливий. Іншими словами — за все доведеться розплатитися. А масштабні вливання в інтелект відбуваються тому, що замовники хочуть знати, за що саме потрібно платити насамперед, а якої розтрати можна уникнути. Таким чином, ринкові реформи і збільшення інтелекту нації два взаємозалежних процеси. Тобто, якщо народ перетворюють то в обурений, то в покірний натовп (в залежності від потреби зверху) це не ринок. Ринок це завжди вибір між хорошим і дуже хорошим (друге, як правило дорожче), а не між поганим і дуже поганим.
Проте не варто робити з ринкових відносин ідеал — вони добрі тільки для економічних відносин. Жодна людина не в змозі вічно жити в ринкових відносинах. Кожна людина з’являється в сім’ї, а там відносини аж ніяк не ринкові. Свобода вибору в сім’ї обмежена — ми не вибираємо ні своїх дітей, ні своїх батьків (ні чоловіка улюбленої тітоньки). Звичайно ми маємо право вибрати собі дружину (чоловіка), але з однією людиною додається така кількість родичів, що вільний вибір розчиняється сам собою. Відносини з родичами економічними ніяк назвати не можна. У сім’ї найулюбленіша дитина не завжди та, яка надалі буде становити її економічну основу, а глава сім’ї не завжди найрозумніший і найпрацьовитіший. Велика частина стосунків у сім’ї заснована на емоціях, а не на економічному розрахунку. Крім цього сім’я намагається за всіх умов зберегтися й зовсім не схильна до ризику. Іншими словами сім’я — це стосунки антиринкові.
В Україні культ сім’ї дуже сильний. Це зумовлено тим, що не тільки при монархічних режимах, але й при СРСР у стосунках між громадянами головну роль грала спільнота (громада), яка часто була вищою за всі можливі закони. Перерозподіл власності в сім’ї (громаді) майже ніколи не буває економічним. Лідер тут, як правило, отримує контрольний пакет, навіть якщо він поняття не має, що з цією власністю робити, а шахрайство і безгосподарність покриваються настільки наскільки це можливо. Суд сім’ї до своїх членів значно м’якший, ніж суд держави. Тому сім’я намагається своїх членів державі на суд не віддавати. Потрібно пам’ятати, що всі спроби зруйнувати громаду в Україні, терпіли невдачу (щонайбільше народжувалися нові громади). Через призму цього, успіх ринкових реформ не уявляється таким уже швидким і легким. Особливо якщо громада намагається провести реформи, а прогресивний прем’єр набивається в сини Президенту.
Але найважливіша відмінність громадських і ринкових форм організації зовсім не в розподілі власності. Набагато важливішим є ставлення до людей. У громаді цінність людини залежить прямо від ієрархії. Вважається, що верховний ієрарх цінний сам по собі і тільки дозволяє іншим жити біля себе. Передбачається, що вищестояща людина володіє більш високими чеснотами, ніж нижчестояща (саме це і виправдовує її високе становище). Тому вищестоящі постійно шукають у нижчестоящих недоліки, і, знаходячи їх, виправдовують чинну ієрархію. Більш того вони часто провокують ситуації, коли недоліки підлеглих (явні чи уявні) видно найбільш виразно. Ринок підходить до людини зовсім iз іншою міркою. Недоліки особистості тут нікого не цікавлять — на них грошей не заробиш. Важливі тільки чесноти. Чим більше чеснот, тим більше прибутку з них можна витягнути. Тому ринок значно швидше виявляє цікавість до чеснот людини, але коли ресурс цих якостей вичерпується, то інтерес тут же зникає. Сім’я і громада реагують на таланти значно повільніше, але так само повільніше констатують і відсутність талантів. Тому зміна лідерів в будь-якій діяльності при громадських відносинах завжди відстає від реальних потреб, а при ринкових це відбувається навіть з випередженням. Противники ринкових реформ мають рацію, коли стверджують, що ринок, висмоктавши з особистості сили, може викинути її на смітник. Тому будуючи ринкові відносини не можна руйнувати сім’ю і громаду. Задача полягає не тільки в тому, щоб дати ринковим відносинам працювати в економіці, але і в тому, щоб не пустити ринкові відносини туди, де вони принесуть тільки шкоду (наприклад, в соціальній сфері). На жаль, в Україні відбувається щось зворотнє — в економіці щосили працюють громадські зв’язки, а в соціальній політиці суцільний стихійний ринок.
