Що об'єднує Україну: спільні здобутки чи спільні поразки? Здебільшого напрошується висновок, що об'єднає українців системна криза, яка витіснить на периферію представників слабких ланок в економіці, культурі, духовності, позбавлених своїх основ і коріння. Держава не контролює, самоусувається, працює сама на себе, на самозбереження власних структур, імітуючи ефективність власної роботи. Це головний фактор системної кризи.
Від невирішення (постановки) цих проблем сучасна кадрова політика представляється не системою свідомого, ідейного, науково-обгрунтованого відбору, а збігом випадковостей.
Зміна влади та зміна системи влади потребують як теоретичної, так і практичної розшифровки та уточнення. Оскільки заявляти, що зі зміною Президента України у нас відбулася зміна влади, звучить наївно і не переконливо.
Механізмів, про які можна було б говорити, новою владою не запропоновано, окрім слабкого реверансу щодо ще більшої «демократизації» українського суспільства.
Аморфність державних органів, неконтрольовані процеси роздержавлення й приватизації, самоусунення держави від відповідальності, відсутність ефективного власника, «самоїдська» енерго- та капіталомістка структура економіки, «вимивання» середнього і дрібного бізнесу, утвердження кланових мегаоб'єднань і контрольоване ними протекціоністське середовище, надмірний податковий тягар — усе це спотворене обличчя далеко неукраїнського суспільства.
Практичну діяльність заступили теорії перехідного, трансформаційного періоду, переходу від адміністративно-командної економіки до ринкової і т.д. І науковці, вчені та й державні управлінці так звикли вправлятися розробкою теорій та концепцій, що тепер, коли вже можна (і слід було б) приступити до практичної діяльності, й далі йде процес удосконалення та модернізації, здебільшого на словах.
Ретроспективно оцінюючи «самостійницький», не український хід, змушений констатувати, що зміни в суспільстві звелися до того, щоб усе робити, аби не було різких рухів уперед (ні в політиці, ні в економіці, ні в ідеології). У результаті «Великого хапка» на початку 90-х рр. політику узурпували політичні мародери; економіку узурпували економічні мародери; ідеологію узурпували ідеологічні мародери (О. Зинов'єв).
Зберігаючи формальні ознаки незалежності, країна перетвориться на територію, яку експлуатують транснаціональні корпорації (російські, західні тощо).
Система державного управління не готова до сучасних, а тим паче до майбутніх випробувань. При прийнятті рішень українській еліті (істеблішменту) бракує знань і рішучості.
Поточна політико-економічна криза наочно демонструє тенденцію перерости у перманентну аж до системного її вирішення. Кризовість обрамлена міфологізацією політичних, економічних, культурно-духовних процесів, які відбуваються в суспільстві.
Міф про добру програму. Для того, щоб успішно загубити справу, нема нічого кращого як розпочати процес обговорення програми, особливо із заздалегідь скріпленими епітетами: «чіткої», «прагматичної», «стратегічної», «перспективної», «довготривалої», «короткострокової», «конкретної»; т. ін., й завжди можна довести, що програма опонента не є такою, а, отже, неефективна, не націлена, не національна і т.д.
Міф про економічне зростання. Економічне зростання останнім часом виноситься в ранг національної ідеї, здатної розв'язати не лише соціальні, а й політичні проблеми. Без аналізу складових економічного зростання простежується тенденція, відповідно до якої Україна не тільки не перестала бути країною минулого, а й передбачуваного майбутнього.
Економічне зростання, зростання негативного сальдо платіжного балансу, зростання зовнішнього боргу... Цей ряд тирад можна було б продовжити. На жаль, увагу владних структур та експертів привертає саме зростання, а не його причини. Це свідчить про те, що й досі існує небезпека прийняття простих рішень — штучно стабілізувати курс і вважати проблему вирішеною.
Ми й досі покладаємося на зростання ВВП, у структурі якого превалюють продукти старої номенклатурної групи (руда, чавун, сталь, вугілля), а не наукомісткі види.
Міф про народне господарство. Міф про національну економіку. Економіка України виступає як економіка фінансово-промислових груп, олігархічних об'єднань і аж ніяк не народне господарство.
Прив'язка підприємств важкої індустрії, хімії, і нафтохімії до енергоресурсів створила прецедент культивування неукраїнської економічної політики.
Зростання цін на енергоносії і особливо на газ поставили на порядок денний багато проблем: політичного, економічного, технічного, технологічного, геополітичного, ідеологічного і т.д. характеру, які потребують якщо не розв'язання, то принаймні відповідей: наскільки вигідна така структура господарки Україні.
Ринкові принципи функціонування економіки спрацьовують односторонньо, коли мова заходить про підняття цін на енергоносії. Логічно, що й відпуск складових компонентів для виробництва металургійної, хімічної, нафтохімічної, як і м'ясо-молочної продукції, мають здійснюватися за ринковими (світовими) цінами, не забуваючи й про такі складові, як оплата праці, природних ресурсів, здійснення комплексу природозахисних, екологічних заходів.
Міф про захист національного виробника. Українців так часто переконували в необхідності проведення комплексного (від юридичного оформлення аж до реалізації продукції/послуг) захисту національного виробника, що постало питання, хто ж він — національний виробник?
Ця картина буде невтішною для українців, коли вони дізнаються, що за російськими власниками в Україні знаходиться від 90 до 30 відсотків бізнесу в кольоровій, нафтопереробній, хімічній і нафтохімічній промисловості, енергетиці, мобільному зв'язку, машинобудуванні, молочній галузі і т. ін.
З приходом в Україну іноземного капіталу, який за визначенням не є національним, українським, постає питання захисту національного споживача. Всілякі прикриття принципами ринку, конкуренції, демократії тощо лише підкреслюють всю шкідливість привнесеної ідеології захисту національного виробника. І не треба тут маніпулювати принципами демократії, лібералізму, ефективності тощо. Влада не зробила ще жодного рішучого кроку, щоб їй повірив українець. І свідченням сказаному є нерозв'язані проблеми історичної справедливості, соціальної справедливості, які й досі є предметом навколо теоретичних безплідних дискусій, а не державотворчої практики.
Відтак, держава не займається обслуговуванням інтересів суспільства, вона позбавлена контролю з боку суспільства, але займається перерозподілом зон впливу між олігархами і доступу до ресурсів окремих фінансово-політичних, промислових угруповань. Розподіл і боротьба за обмежені ресурси між групами буде провокувати соціальну нестабільність, недовіру між політичними силами.
Реальна влада «більшовиків» унаслідок недосконалості публічних інституцій перетворюється в єдину владну вертикаль, що під виглядом управління суспільством використовується для реалізації різними групами своїх кланових, корпоративних інтересів. Звідси маємо розростання адміністративних структур, збільшення чисельності фіскальних і репресивних органів, їхню непідзвітність та обмеженість повноважень. Через це процвітає корупція і зловживання владою. Це робить неможливим встановлення прозорості над розподілом бюджету, а бюджет, у свою чергу, стає засобом маніпуляцій та обману населення.
Існуюча модель влади максимально відповідає інтересам угруповань, що примикають до влади, і ніколи не буде змінена на таку, що відповідала б стратегії розвитку. Зацікавлені групи захищатимуть і відтворюватимуть цю модель. Даремно сподіватися, що вона відімре сама по собі — на вільні місця приходитимуть нові персонажі, які захочуть використовувати владу у власних інтересах, оскільки існують ці зразки, розповсюджується цей стиль життя, організація процесів у суспільстві та соціальної поведінки.
«Священність» і «недоторканність» приватної власності набирає не лише міфічного забарвлення, а й створює передумови соціального тероризму. У державній формі власності знаходиться менше 10 відсотків, решта — у приватній. Проголошуючи пріоритети приватної власності, не слід забувати й про таке поняття як рівність та гармонія всіх форм власності, включаючи й державну. По суті, державна форма власності виведена з розряду активних гравців. Чи ж можна з таким «фундаментом» будуватися у «соціальну», «правову», «демократичну» державу? Питання — риторичне.
Міф про структурну реформу. У сьогоднішніх умовах структура ринку України відповідає (і далі формується), виходячи з інтересів зарубіжних корпорацій, а не з уваги на українські національні інтереси. Як правило, зберігається успадкована від СРСР ринкова структура. Важливим чинником, що визначає пріоритети структурної перебудови України, є прямі внутрішні інвестиції. Динаміка обсягів внутрішніх інвестицій в окремі галузі економіки дає можливість точніше визначити конкурентоспроможність окремих наших підприємств і галузей, відповідність їхньої продукції кон'юнктурі світового ринку. Прямі внутрішні інвестиції дозволяють та допомагають визначити пріоритетність розвитку підприємств за умови державного фінансування, та отримати майбутні надходження до державного бюджету із цих підприємств.
Пріоритетність надходження іноземних інвестицій в окремі галузі економіки дає змогу визначити основні орієнтири структурної перебудови економіки України. Особлива роль у цьому процесі належить кредитній політиці НБУ, яка повинна, з одного боку, залучати іноземні інвестиції, а з другого — здійснювати державний контроль за їх цільовим і ефективним використанням. Визначення пріоритетних напрямків іноземного інвестування дає змогу державним структурам за допомогою економіко-правових чинників проводити відповідну політику їх регулювання, а також найраціональніше використовувати державні фінансові ресурси. Тобто за допомогою фіскальної та грошово-кредитної політики держава повинна регулювати обсяги інвестиційних надходжень, здійснювати перерозподіл доходів із необхідним урахуванням інтересів соціально-економічного розвитку країни. Залучення іноземного капіталу значною мірою впливає на кредитну політику держави.
Міф про зовнішньо-економічну діяльність як панацею для господарки України. Зовнішньо-економічна діяльність випливає і власне є продовженням внутрішньої політики. Теоретично, метою зовнішньо- економічної, як і загалом зовнішньої політики, має бути процес і процедури формування сприятливих умов, пошук додаткових ресурсів, які б сприяли внутрішньому розвитку. При цьому важливо, щоб інтереси основних «гравців» на зовнішньому ринку (продуценти сталі, хімічних продуктів тощо) співпадали і доповнювали стратегічні цілі держави, а не навпаки. Україна не є самодостатнім учасником на полі зовнішньоекономічної діяльності. Країна, яка була сировинною базою для СРСР, по суті залишилася сировинним додатком до розвинутих країн Європи, США, Японії, з одного боку, і ринком збуту готової продукції, «секонд- хенду», шкідливих відходів, з другого.
Важливо відмовитися від міфотворчості в системі державного управління і перейти до реалізації прагматичних завдань (визначення свого місця в системі геополітичних та геоекономічних координат: сильні і слабкі сторони України).
Зовнішньоекономічна діяльність може стати складовою «системної панацеї» у разі:
збереження домінуючої функції державного регулювання, як і самої власності, стратегічно важливих для національної безпеки України об'єктів;
захисту від політичних наслідків, впливу іноземного (насамперед російського) капіталу на етнополітичний баланс країни;
активізації власних (інтелектуальних, фінансових, інвестиційних, трудових тощо) ресурсів;
використання ресурсів міжнародних організацій, благодійних фондів, товариств.
