Політизація резонансних конфліктів стала, схоже, характерною прикметою нашого часу. Проте конфлікт навколо зміни керівництва в Спілці письменників, в основі якого лежать у тому числі й майнові претензії сторін, перетворився, швидше, на «політизовані чвари». Тим більше, що «історія питання» нараховує вже кілька розколів і спроб переділу влади в НСПУ. Сам Володимир Яворівський, який до останніх подій очолював Спілку письменників України, вважає незаконним рішення «загальних зборів» Спілки про усунення його з посади і внесення змін до статуту, оскільки це є компетенцією з’їзду організації. Дотримуючись принципу, згідно з яким кожен має право бути почутим, «День» надає слово одному з учасників описуваних подій.
Позачерговий з’їзд Національної спілки письменників України, що відбувся в день 85- ї річниці Ленінського комсомолу в колишньому цековському санаторії «Пуща-Озерна», розпочався із хвилини мовчання. Літератори вшанували пам’ять відомого письменника Володимира Дрозда та колишнього редактора «Літературної України» Василя Плюща, які нещодавно пішли з життя...
На мінорній ноті можна було б і пом’янути кончину самої Спілки, але, очевидно, ще не час. Самі організатори назвали цей з’їзд досить скромно «загальними зборами», мотивуючи тим, що за Законом про творчі спілки передбачена саме така форма вищого органу спілки.
Безумовно, Наталія Околітенко, як голова ревізійної комісії НСПУ, обрана попереднім з’їздом, мала моральні та юридичні підстави ініціювати недовіру голові та правлінню Спілки.
У своїй промові вона озвучила основні претензії. Так, на її погляд, діючий Статут НСПУ не відповідає закону, тому «Спілка висить на волосині» й «може втратити статус Національної». Крім того, було наведено приклади немотивованого відчуження та здачі в оренду майна за явно заниженими цінами.
Наприклад, всесвітньо відомий дім поета Максиміліана Волошина здано в оренду якомусь підприємцю, що переробив його на готель і здає апартаменти по 50 — 100 доларів на добу. Зате тепер у будинку, де колись бував цвіт російської й української літератури, письменницьким духом і не пахне. А з рахунків Коктебелю було знято 170 тисяч гривень. Куди вони пішли, невідомо. У Києві приміщення площею 600 кв.м здаються по 5 доларів за метр, хоча розпорядженням Київського голови мінімальна орендна плата в центрі столиці — 15 доларів.
А чого варте, приміром, створення В.Яворівським паралельної письменницької організації в Криму, коли за один день «скопом» прийняли в НСПУ 64 чоловіки з порушенням Статуту Спілки? Із статутом НСПУ також відбулися дивні метаморфози. В.Яворівський провів через правління (хоча тільки з’їзд може вносити зміни) пункт, згідно з яким голова Спілки може самочинно скасовувати рішення з’їздів, конференцій та інших керівних органів НСПУ. Таких прав де-юре не мав навіть Сталін! «Всевладдя центрального керівництва та безправ’я обласних організацій створило можливість удаватися до безвідповідальних дій», — підкреслив Віктор Тимченко.
За його словами, 15 обласних організацій звернулися до правління з вимогою скликання позачергового з’їзду. Однак ця вимога проігнорована. Тому й було утворено оргкомітет з представників областей для підготовки цього зібрання. У Пущу-Озерну прибули, за твердженням організаторів, делегати 20-ти обласних організацій із 26-ти.
Про негаразди в Спілці говорили й інші виступаючі — Володимир Кузьменко (Вінниця), Галина Хмельовська (Крим), Юрій Каплан, Михайло Шевченко (Київ), Віктор Тимченко (Харків) тощо.
Пригадали пану Яворівському, скільки з його боку було обіцянок — про видання книг за рахунок Спілки, про гонорари, стипендії... Усе це лишилося нездійсненим. Разом з тим Володимира Олександровича звинуватили й у волюнтаризмі, і в узурпації влади, і в боротьбі з інакомислячими, і в тому, що він захопився політичною діяльністю та закинув письменницькі клопоти.
У той же час, як зазначила Н. Околітенко, «книжки не виходять», «Україна не має культурного простору», «наш читач повністю відсічений від нас» і т.д. і т.п. А Олексій Кононенко, очевидно, висловив думку багатьох присутніх у залі, констатувавши, що «сьогодні в Спілці системна криза — кадрова, майнова, фінансова».
Та не все було так одностайно. Кілька літераторів із Києва та Дніпропетровська відверто обурювалися зборами, називаючи їх «переворотом». «За цим стоїть якийсь замовник, — палко вигукнула Леся Степовичка. — Якщо є такі звинувачення проти Яворівського, то хай він спростує або підтвердить їх...»
Що ж, пані Леся, безперечно, мала рацію, але істина, на мій погляд, криється набагато глибше. До речі, в кулуарах зборів довелося почути думку, що це, мовляв, акція влади проти В.Яворівського як активного члена фракції «Наша Україна» за його політичну діяльність. Що ж, якщо це навіть так, то необхідно зазначити, що домагання Банкової на цей раз збіглися з настроями широких письменницьких мас.
Особисто я вважаю, що Володимиру Олександровичу вже давно треба було визначитися, чим займатися — політикою чи літературою. І чесно сказати про це всім. Адже, як сказано в Святому Писанні,«не можна одночасно служити Богу та мамоні». Та й це ще не вся правда.
У радянські часи творчі організації створювалися й функціонували як «приводні паси партії». Вони виконували її вказівки, підганяли мистецтво під її постулати, підтримували її ідеологічно, а за це отримували крихти з панського столу та шуби (ордени й премії) з панського плеча.
Як же сьогодні, коли ми прагнемо відійти від тоталітаризму та побудувати демократичне суспільство? Коли я почув на описаному зібранні, що держава щороку виділяє з бюджету 980 тис. грн. на утримання НСПУ, то мало не впав зі стільця. Так ось де собачка заритий! Адже хто платить, той і замовляє музику, пане Яворівський! Ідучи на цю посаду, ви добре знали, в яку гру вступаєте й за чиїми правилами гратимете. То чому ж тепер ображатися?
Та виявляється, що в нас зараз практично всі творчі спілки мають статус «національних» — і письменників, і композиторів, і журналістів, і художників, і — увага! — навіть дизайнерів... Вочевидь, саме такий статус дає доступ до суспільного пирога?
У розвинутих демократичних країнах таке явище, коли б творчі організації утримувались урядом, взагалі неприпустиме. Там спілки митців — це досить закритіі й елітарні клуби (скажімо, ПЕН-клуб), вступ до яких зумовлюється виключно художнім рівнем творчості, талантом, а не якимись іншими чинниками. Там ніхто не назве письменником відставного офіцера, за якого журналіст написав книгу спогадів. Там ніхто не вважатиме поетом графомана, який видає за поезію заримовані банальності. Звичайно, там творчі спілки підтримуються суспільством, але приватно — через меценатство бізнесменів і підприємців або через різні громадські фонди. Тобто література та мистецтво, як і церква, відділені від держави та слугують не владі (яка в суті своїй завжди буде антинародною), а суспільному розвитку. Якщо в нас не буде так само, а збережеться існуючий стан речей, то поети та композитори завжди ставатимуть заручниками політиків.
Ще одна новина, почута на зборах у Пущі-Озерній, мене спонукала на натхнення. Виявляється (із доповіді Н.Околітенко), що в Національної спілки письменників України стільки майна, що на кожного члена припадає еквівалентно по 100 тис. американських доларів!
Так може, краще всіх розігнати, все продати, гроші поділити та й чкурнути кудись в Америку?!
Жарти жартами, але коли чуєш, що із 615 київських письменників — членів НСПУ лише 30 чоловік мають вік до шістдесяти років, а решта — безнадійні пенсіонери, то стає сумно.
Щодо зміни керманичів, то тут так і напрошуються аналогії. За роки Незалежності усі ми вже кілька разів обирали собі можновладців — від сільського голови до Президента. І щоразу щиро сподівалися, що «оці вже красти не будуть!». Та дійсність жорстоко сміялася над нашою святою наївністю.
Отож, питання не в тому, що відбулося у Пущі-Озерній — революція «низів» чи «ГКЧП», а в тому, чи спроможні ми відійти від себе в мистецтві й дорости до мистецтва в собі.
