Хоча я доволі уважно слідкував за подіями в Грузії, проте ніколи не думав, що буду коли-небудь на цю тему писати. Змінила мою думку стаття пана Володимира Семиноженка, колишнього віце-прем’єра та радника Президента України, який дає свій погляд на проблему з державних висот. На жаль, багато його заяв залишилися без пояснень. Було б цікаво почути, чому ж саме «від періоду збереження стабільності процеси на пострадянському просторі зсуваються у бік множення невизначеності»? Було б цікаво знати, яким інтеграційним процесам перешкоджає «ренесанс націонал- демократичних сил»?
У мене ще доволі багато запитань, але зупинюсь на питанні, яке виносить пан Семиноженко, а саме на проблемі відносин між «державою і суспільством», бо саме з ним, на мою думку, пов’язані події в Грузії. Можна це віднести також до політичних конфліктів між владою й опозицією в державах на пострадянському просторі. Суть проблеми не в питанні, чи відбувся в Грузії політичний або державний переворот. Розуміння проблеми треба шукати в ставленнi влади Грузії до народу.
Щоб не вдаватися в подробиці, достатньо сказати, що Едуард Шеварднадзе — продукт радянської системи: він був головою грузинського КДБ, а в 1972 році, маючи тільки 44 роки, став першим секретарем комуністичної партії Грузії. Досягнув вершин успіху в КПРС, коли 1985 р. його призначили міністром закордонних справ СССР. Чи можна було сподіватись, що людина з таким політичним досвідом, прийшовши до влади в Грузії 1992 року, переродиться й прийме щиро засади народовладдя? Життя довело наївність людей, які так думали. Подібно до інших голів держав пострадянського простору, Шеварднадзе жив у двох світах: він сповідував номінальну демократію, проте на практичному рівні був оточений олігархами, які контролювали політичне та економічне життя країни. Що й призвело до економічної руїни, політичної маніпуляції, хабарництва та виборчого шахрайства. Це й були головні підстави «політичних конфліктів між владою й опозицією».
Остаточно призвело до конфронтації порушення закону про вибори до парламенту, що відбулися 2 листопада. Не тільки представники опозиції, але й міжнародні спостерігачі визнали вибори недійсними через значні порушення. Було повідомлення про напихання виборчого ящика в Ахметі, невідомі люди розбили виборчий ящик в Руставі, а в Мцхеті виборчий ящик просто вкрали. Через такі злочинні дійства та інші шахрайства (невключення М. Саакашвіллі до виборчого списку, наприклад) пропрезидентська партія формально виграла вибори, хоча за попереднім підрахунком голосів, що його зробила телевізійна станція Руставі-2, Саакашвіллі, лідер опозиції з блоку «Oб’єднані демократи», отримав 20,8% — майже вдвічі більше, ніж будь-який інший кандидат. Опозиція звернулася до Шеварднадзе в справі виборчих порушень, але він, гарант Конституції, не зреагував. З цього і почались звинувачення Шеварднадзе в його причетності до фальсифікації виборчого процесу, великі демонстрації і домагання, аби президент пішов у відставку. Чим це все скінчилось, ми вже знаємо.
Постає одне питання, якого, на жаль, не ставить перед читачем пан Семиноженко. Це важливе запитання, бо залежно від відповіді на нього можна визначити події в Грузії як «державний переворот» — або ж як «демократичну зміну влади». Це питання, звичайно, відноситься безпосередньо до поняття самої суті демократії. На прагматичному рівні це питання суверенності народу, про що писав Джон Локк в своїй книжці «Два трактати про владу». В своїй праці Джон Локк доводив, що «уряд керує за згодою тих, якими управляє». Варто згадати, що 142 роки перед Джоном Локком подібні думки про права людини та про відносини між громадянином та владою висловив український мислитель Станіслав Оріховський. В трактаті «Напучення польському королеві Сигизмунду Августу 1543 р.» він писав, «що король вибирається для держави, а не держава існує для короля. На цій підставі гадаємо, що держава набагато шляхетніша й достойніша за короля. Закон же, якщо він є душею і розумом держави, значно кращий за непевну державу і вищий за короля.» Оріховський радить королеві не ставити питання, хто є вищий — закон чи король. «Переборовши всякий сумнів, скажу: буде найсправедливіше, якщо ти перебуватимеш у межах свого обов’язку».(Див. «Тисяча років української суспільно-політичної думки», Toм II, книга перша, стор. 127).
Ідеї, які я зацитував з доби Ренесансу та Просвітительства, стали підставою для розвитку політичної думки, що визначила народ сувереном цілої політичної системи. Говоримо про правдиву демократію, в якій не може бути місця для «монопольності режимів президентського правління», про яке пише пан Семиноженко. Сутність народовладдя проголошується в 5 й статті Конституції України, де говориться: «Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ». З цього випливає раціональний висновок, що головне завдання держави — служити своєму народові. Роздумуючи над цією проблемою, Євген Марчук писав, що держава «має співпрацювати з громадянином, реалізувати його інтереси і підтримувати правопорядок». (Див. Є.К.Марчук, Виступи, iнтерв’ю, статті, стор. 314). Народ, як творець своєї держави, має право вимагати від влади оборони своїх прав. Це й було початком тих бурхливих подій, що відбулися в Грузії.
