Повідомлення були витримані в традиціях кремлівської пропаганди радянської епохи. Про те, що була відправлена панахида за бійців Української повстанської армії, повідомлялося. Змовчали про те, що того ж дня архієпископ Ігор відправив панахиду за бійців Червоної (Радянської) армії, бійців польської Армії Крайової, за усіма жертвами Другої світової війни. Не повідомлялося, що разом з архієпископом Ігорем молився священик католицької церкви о. Ришард Карапуда.
Проте молилися за «бандерівців». Хіба це не гріх? У багатьох жителів Росії слово «бандерівець» означає ворога Росії, терориста, антисеміта-погромника, противника мирного життя двох братських народів, помічника гітлерівців. Що спільного може бути у православних москвичів з «бандерівцями»?
Найголовніше питання, однак, пов’язане не з історією Української повстанської армії (УПА), а з моральністю. Чи дійсно люди, які ненавидять «бандерівців», відкидають тероризм, національну ворожнечу, антисемітизм?
Ті росіяни, які ображаються на бажання українців жити окремою державою, погодяться на входження Росії до складу України? При збереженні мови та культури, але зі столицею у Києві?
Не погодяться. Значить, образа викликана не прагненням жити разом, без кордону та митниці, а прагненням володарювати, розпоряджатися.
Ті росіяни, які засуджують українців, що пішли на компроміс з нацизмом заради досягнення в майбутньому незалежності України, засуджують комуністичних вождів за компроміс із нацизмом у 1939 році, за договір із Гітлером, після якого світ отримав Другу світову війну, а СРСР отримав східні землі тогочасної Польщі, Литву, Латвію, Естонію?
Ні, вони вважають такий компроміс прийнятним політичним засобом. Прийнятним для Росії, а більше ні для кого.
Ті росіяни, які вважають злочинами вбивства політичних противників заради незалежності, свободи та безпеки України, засуджують такі ж вбивства, але тільки заради незалежності, свободи та безпеки Росії?
Ні, пацифістів, прихильників непротивленню злу силою серед таких людей не було помічено. Серед них зустрічаються ті, хто вважає героями росіян, які вбивали ворогів незалежності Росії, чи то були хрестоносці часів Олександра Невського, чи поляки в Смуту або французи 1812 року.
2006 року за волею президента Росії Дума поправила закон про органи безпеки. Російським чекістам дозволили таємно вбивати тих, кого влада визнає ворогом вітчизни, навіть, якщо ця людина живе за кордоном.
Як героїв зустріли та нагородили в Росії людей, які вбили в Катарському еміраті 2004 року одного з керівників чеченського опору.
Люди, які вимагають пам’ятати про злочини, що приписуються «бандерівцям», часто відкрито закликають забути про злочини, які здійснювалися під радянськими прапорами.
Якщо убив «бандерівець» — це страшний гріх, якщо убив «чекіст» — це «тріски летять». Степан Бандера був 1959 року убитий співробітником Луб’янки, якого за це вбивство публічно нагородили орденом. Довгий час органи безпеки заявляли, що вбивство Бандери стало останньою подібною дією. Закони радянської Росії забороняли такі вбивства, закони сучасної Росії їх допускають та навіть приписують. Заради блага країни.
Росіяни, які не задоволені передбачуваним антисемітизмом «бандерівців», обурюються антисемітизмом Сталіна, антисемітизмом, який є нормою для російської номенклатури та який змусив виїхати з Росії мільйони євреїв? Чи протестують сьогодні захисники євреїв проти тихого, але активного антисемітизму російських органів державної безпеки? Чи знають вони, що під прикриттям співчуття до жертв антисемітизму, що виявляється в основному в поїздках на Захід, російські чиновники налаштовані навіть більш антисемітські, ніж у часи Сталіна? Чи знають вони, що антисемітизм уразив навіть Московську патріархію, що серед тисячі її священиків у Москві немає жодного єврея? Серед духовенства та прихожан Московської патріархії антисемітів набагато більше, ніж у середньому серед жителів Росії. Це результат свідомої, хоча й не декларованої вголос кадрової політики.
Ні, антисемітизмом обурюються вибірково, як вибірково обурюються вбивствами політичних противників. Обурюються, коли українці хочуть незалежності, але від незалежності Росії відмовлятися не збираються.
Ось у чому головна проблема: сьогодні багато хто з жителів Росії вибірково розуміють та виконують заповіді Божі. Тих, кого вважають ворогами, засуджують за вбивства та гріх антисемітизму, за людиноненависництво. Тих, кого вважають своїми захисниками, благословляють за застосування сили, не хочуть знати про їхній антисемітизм, пробачають їм ненависть до людей.
Кремлівська пропаганда десятиліттями зображала бандерівців недолюдками. Так само вона чинила й чинить нині з усіма, кого оголошує ворогами. Ця пропаганда намагається політизувати і націю, і релігію, пов’язуючи віру в Бога та вірність Росії з беззастережною лояльністю до російської влади. Помиями обливали Миколу Бердяєва та отця Олександра Меня, борців за незалежність Литви та Латвії, Естонії та України, Чечні та Грузії.
Але хіба радянська пропаганда завжди брехала? Можливо, вона хоч би про бандерівців говорила правду? Ні — про бандерівців брехали навіть більше, ніж про троцкістів або про дисидентів.
Не завжди треба вивчати документи, щоб розпізнати брехню. Іноді досить тверезо вслухатися в слова пропагандистів. Під час війни й протягом багатьох років після неї, а іноді і в наші дні, українців, які боролися проти російської армії (тоді — Червоної армії), називали «україно-німецькими націоналістами». Це діяло на тих, у кого близькі загинули від рук німців, хто був засліплений горем. Сьогодні, однак, зрозумілою є абсурдність такого словосполучення. Так само абсурдними були кремлівські заяви про політику Ізраїлю як вияв нацизму.
Серед борців за незалежність України були прихильники тимчасового союзу з німцями заради звільнення від Росії. Однак саме Степан Бандера був категоричним противником такого союзу. Через це він розійшовся з іншими керівниками патріотичного українського руху.
30 червня 1941 року бандерівці у Львові проголосили створення незалежної Української держави. 5 липня за наказом Гітлера було заарештовано Бандеру, 9 липня у Львові було заарештовано Ярослава Стецька, голову незалежного українського уряду. Гестапо стало знищувати ОУН. Брати Бандери загинули в Освенцимі (його сестер заслали до Сибіру).
Бандерівці не влаштовували єврейських погромів. Українці — не всі, звичайно, меншість, можливо, хтось з повстанців — вбивали євреїв. Поляки, литовці заплямували себе єврейськими погромами, що проводилися без жодних нацистських наказів. Однак і це було меншістю у своїх народах. Мало кому в Росії відомо, мало хто в Росії хоче знати, що єврейські погроми траплялися і в СРСР, особливо за останніх років життя Сталіна. Влада дивилася на це крізь пальці.
На початку XX століття від погромів бігли з Росії мільйони євреїв. Погромники, однак, були нікчемною меншістю російського народу. Ототожнювати російський народ з погромниками неприпустимо. Так і погромників-українців не можна ототожнювати ні з українськими повстанцями, ні з українським народом.
Після Другої світової війни антисемітизм російської влади виявився в тому, що про євреїв, убитих німцями, говорилося як взагалі про «радянських людей». Цей антисемітизм ховався за істеричними криками про антисемітизм «українських самостійників». Дійшло до прямої брехні 1960 року: єврейські погроми у Львові в липні 1941 року були повністю приписані батальйону «Нахтігаль», сформованому з українців для проведення диверсій у тилу Червоній армії. Ніякі документи й спогади цього не підтверджують. Дійшло до того, що батальйон оголосили «есесівським», хоча це був підрозділ абвера (контррозвідки). У будь-якому випадку цей батальйон був частиною не української, а німецької армії. Українську повстанську армію було організовано через рік після погрому.
Кремлівська пропаганда ретельно вишукувала антисемітські лозунги у виступах українських націоналістів та оголошувала ці лозунги типовими для бандерівців. Ні: з моменту заснування УПА, в її документах прямо говорилося: «Євреїв не б’ємо». Серед бандерівців були і євреї.
Чому кремлівська влада, яка старалася менше говорити про те, що нацисти знищували, насамперед, євреїв, так зосередилася саме на львівському погромі 1941 року? Це пропагандистський прийом «з хворої голови на менш хвору». За час перебування Львова у складі СРСР у 1939—1941 рр., радянська влада вбила набагато більше людей, у тому числі євреїв.
Брехня про антисемітизм бандерівців — пізня брехня. Її почали розповсюджувати відразу після вбивства Бандери чекістами.
Українська повстанська армія була армією, її головним засобом було насильство. Російська людина повинна визначити, як вона ставиться до насильства загалом.
УПА та Червона армія не були рівними суперниками. З українськими повстанцями билися одночасно німецька армія та російська. Після розгрому нацистів, на УПА обрушилися об’єднані війська Польщі та Чехословаччини, в Україні Червона армія та НКВС знищували повстанців до 1950 року. Насильство, а не національне питання має насамперед непокоїти совість. Для християнина національне питання тим більше вторинне, що протягом існування церкви, часто змінювалися державні кордони, зникали та з’являлися народи, виникло саме поняття «нація». Можливо, воно коли- небудь зникне або буде замінене, як у старовину, словом «народ». Людина ж була завжди та буде завжди. Христос закликає до себе людину, а не народ, націю або державу.
Тимчасовий, земний характер національного питання не означає, що воно зовсім не має значення. У цьому питанні завжди є нерівність, яку совість повинна враховувати. Проти декількох тисяч українських повстанців Москва кинула армії, що перемогли багатомільйонну Німеччину.
Пропаганда малювала бандерівців породженням пекла, яких усі ненавидять, ніхто не підтримує. Правда полягала в іншому: повстанців підтримували мільйони, особливо на Західній Україні. Щоб позбавити повстанців підтримки, органи НКВС розстріляли 130 тисяч людей та близько 300 тисяч депортували до Сибіру.
15 травня 1945 року, виступаючи у Львові перед чекістами, Хрущов пояснив, як боротися з українцями: «Якщо в селі був бандитський прояв, необхідно поїхати туди та дослідити цей факт. Треба довідатись про найбільш неблагонадійних елементів, які проживають у цьому селі, викликати, арештувати та вислати їх із сім’ями, а селянам оголосити, що це підсобники, які допомагали банді».
Львівський обком звітував про заходи щодо боротьби з УПА, наприклад, так: «28 березня 1949 р. у м. Яворів поранено голову колгоспу Тиндик С.І. У відповідь на бандпрояв 20 квітня 1949 року виселено 8 сімей на 28 осіб».
Через півстоліття в боротьбі з чеченськими повстанцями вже не висилали «підсобників», а знищували цілі села. І знову російська влада вдавалася до методу терору, взятого на озброєння відразу після революції: брати в заручники цілі групи населення.
1946 року міністри внутрішніх справ та держбезпеки звітували: за три роки вбито «бандитів та інших» 110 тисяч осіб, «затримано» 250 тисяч.
21 жовтня 1944 р. в селі Кривеньке на Тернопільщині селяни вчинили опір 15 чекістам, які приїхали виселяти родини повстанців. Почалася стрілянина, трьох чекістів убили. Наступного дня в село приїхало 60 чекістів. Ось як описував подальші події прокурор у секретній доповіді: «Банду в селі не виявили. Перебуваючи у нетверезому стані, майор Полянський, мол. лейтенант Молдованов розстріляли ні в чому не винних громадян віком від 60 до 80 років у кількості 10 осіб та спалили 45 будинків». Прокурор особливо засмучувався не про загибель людей, а про загибель «великої кількості намолоченого хліба».
«Пом. опер. уповноваженого райвід. НКДБ напився, п’яним особисто розстріляв двох старих та дав наказ спалити два будинки. Пом. опер. уповноваженого райвід. НКВС Полянський особисто спалив п’ять будинків. Нач. паспортного столу райвід. НКВС Фірсов забирав горілку в будинках громадян села, напився до нестями, втратив головний убір, п’яним був доставлений до райцентру. Бійці вказаної групи за наказом майора Полянського та мол. лейтенанта Молдованова стріляли в гусей, займалися мародерством, користуючись панікою серед населення, викликаною пожежами та розстрілами».
Ці звірства не були оприлюднені, документи про них були засекречені. Більшовики не вважали їх злочинами. Через півстоліття багато хто з жителів Росії пишуть та говорять, що в боротьбі з «сепаратистами» та «терористами» можна пробачити будь-яке насильство. «Ліс рубають — тріски летять».
1949 року чекісти повідомляли в секретному звіті: «Міністерством держбезпеки Української РСР та його управліннями в західних областях України з метою виявлення ворожого україно-націоналістичного підпілля, широко застосовуються так звані спецгрупи, які діють під виглядом бандитів УПА.
«Виявлення» полягало в провокації: група чекістів під виглядом повстанців катувала людину, вимагаючи від неї згоди співпрацювати з УПА. Він погоджувався. Потім нещасних арештовували вже неприкриті чекісти: «Вони були пропущені через спецгрупу МДБ, де в результаті застосування незаконних методів допиту вимушені були обмовляти себе».
Міністр внутрішніх справ, інтригуючи проти міністра держбезпеки, повідомив Хрущову про ці злочини та заявив, що чекісти розглядають свої дії як «неминуче зло» та «політичні наслідки подібних ексцесів явно недооцінюються». Але саме Хрущов задовго до цього заявив: «Я вважаю правильним створення спецгруп».
Але не тільки в пропаганді зверху причина ворожості більшості жителів Росії до бандерівців та української боротьби за незалежність. У Росії не склалася культури боротьби за свободу знизу, без наказу або хоч схвалення з боку чиновників. Навіть революцію здійснювали «під керівництвом», чому вона стала лише зміною особистостей у влади, але не кроком на шляху до свободи. Боротьба українців за незалежність велася знизу, всупереч тиску та заборонам держав, між якими Україна була розділена.
Відсутність досвіду звільнення знизу пояснює і те, чому з такою готовністю в Росії вірять, що загалом усі українські патріоти були антисемітами. Російський досвід — це досвід централізації, знищення розбіжностей, життя за ідеологією, спущеною зверху. Тут інша думка вважається шкідливою. Український досвід — це досвід європейський, досвід співпраці людей, які зберігають різницю поглядів у багатьох питаннях, об’єднуючись у тому, що їм здається найважливішим для справи.
Пропагандисти Кремля тому з особливою злістю писали про бандерівців, що сама кремлівська влада мріяла про таких прихильників, які б підтримували її так само безкорисливо, пристрасно, безмежно, як українські повстанці підтримували свою справу. Однак тоталітарна держава мріяла про ентузіастів, але винищувала їх всюди, де вони з’являлися. Через цей протиприродний відбір деспотизму служили люди далекі від ідеалізму, а часто просто садисти, боягузи, демагоги, які воювали лише за умови сторазової переваги над противником.
У боротьбі з українськими повстанцями використовувалася й церква. Хрущов, який керував Україною, в березні 1944 року доповідав Сталіну, що в соборі в Рівному духовенство з амвону зачитало прихожанам звернення радянської влади, від себе ж настоятель додав: «Православній людині не личить вести боротьбу з рідним для нас російським народом, який приніс нам свободу та незалежність».
Через півроку, в ніч на 30 жовтня 1944 року, загін чекістів оточив будинок священика Прибитовського в селі Смордва під Рівним. Чекісти думали, що в будинку є повстанці. Обстріляли будинок, підпалили сарай. Ніяких партизан у будинку не виявилося. «Вони нанесли декілька ударів священику Прибитовському та розбили всі меблі. Не заспокоївшись на цьому, дільничий уповноважений Клименко та міліціонер Шваб вивели на вулицю всю сім’ю: священика Прибитовського, його дружину, сина 11 років, батька 70 років та дочку, поставили на коліна перед палаючим сараєм, а самі у цей час забрали весь одяг та цінності. Після всіх цих знущань дільничий уповноважений Клименко відвів у бік священика та розстріляв його».
Українські патріоти (слово «націоналіст» тоді вживалося там, де сьогодні вживають слово «патріот») вважали, що Україна може домогтися свободи лише озброєним шляхом. Сталося інакше: 1991 року незалежність України була отримана завдяки бажанню її партійної номенклатури звільнитися від контролю Кремля. Після цього на перший план вийшла не зовнішня загроза, а внутрішня, яка витікає від пожадливості та роз’єднаності людей. Те, що Степан Бандера писав про озброєний опір, втратило значення, але ще більшого значення набули його слова, написані на Різдво Христове 1957 року:
«Віра більше за усе зміцнює сили душі. Через справжню та глибоку віру в Бога, Спасителя, кожна людина і весь народ мають можливість нескінченно черпати з вічно живого джерела стільки сили, скільки їхня душа в силах сприйняти».
