Наприкінці 2008 — на початку 2009 років у газових відносинах між двома країнами виникла і розвинулася небувала криза, якої ніколи ще не було. Українська преса про цю проблему багато писала.
Зауважимо, що згідно з Меморандумом між урядами Росії та України про співробітництво в газовій сфері від 2 жовтня 2008 року перехід на ринкові середньоєвропейські ціни на газ для України мав би відбуватися поетапно протягом 3 років. Підписавши цей меморандум, прем’єр-міністр РФ Володимир Путін постарався забути про нього. Приводом для цього стало те, що Україна не розрахувалася за спожитий газ. Щоправда, тут необхідно зазначити, що ми самі необачно озброїли росіян аргументами для обгрунтування їхніх сьогоднішніх вимог, створивши наприкінці року заборгованість за газ, закачаний до підземних сховищ.
Оскільки газові конфлікти з Росією у нас щорічні, а в стратегічних намірах Росії я обізнаний і не маю щодо них ілюзій, то попереджав керівництво держави і, зокрема, Мінпаливенерго про енергетичну загрозу з боку Росії, а також намагався привернути до неї увагу громадськості та законодавців. Але наш парламент не працював, відбувалося протистояння й на вищому державному рівні. Кремль цим вдало скористався для створення в Україні енергетичної кризи.
Варто також зауважити, що Російська Федерація не приховувала своїх намірів: керівництво «Газпрому», Путін і навіть президент Медведєв неодноразово говорили про нові ціни на газ для України з 1 січня 2009 року. При цьому називали цифри — аж до $500 за 1000 кубометрів.
В таких умовах агресивний стиль поведінки Росії щодо України мав би насторожити Західну Європу. Адже там мали пам’ятати, що за часів Л.Брежнєва в СРСР було поставлено завдання побудувати необхідну кількість газопроводів для забезпечення максимальної присутності СРСР на енергоринку Західної Європи. Енергетична залежність європейців від СРСР дозволяла використовувати нафтогазовий фактор для політичного впливу на європейські країни. Особливо це стосується системи договорів «газ в обмін на труби» і будівництва трансконтинентального газопроводу Уренгой — Помари — Ужгород — Західна Європа. Зокрема, під будівництво цього газопроводу СРСР запропонував ФРН ціну в 70 доларів за тисячу кубометрів газу, що було втричі менше внутрішніх німецьких цін на газ. При цьому оплата за німецькі труби великого діаметра з боку СРСР була цілком ринковою. Це стало причиною зацікавленості західноєвропейських ділових кіл у енергетичному співробітництві з СРСР, що потягнуло за собою зміни в політичних відносинах між країнами-членами НАТО та Радянським Союзом. Поява таких зв’язків між європейськими країнами і СРСР провокувала суперечки й непорозуміння серед союзників по НАТО й, врешті-решт, підвищувала вплив на європейців з боку головного супротивника США.
Дії СРСР одразу зрозуміли у Вашингтоні. В грудні 1979 р., внаслідок введення радянських військ до Афганістану, американський президент Д.Картер вдався до заборони на поставки до СРСР обладнання і технологій для нафтогазової промисловості. Згодом ці заходи Картера стали важливими складовими політики адміністрації президента США Р.Рейгана, котра істотно розширила перелік обладнання, на яке поширювалося ембарго. Директиви Ради національної безпеки США 1982—1983 років про заборону на поставки обладнання до СРСР та протидію будівництву газопроводу стали однією з головних причин зриву одинадцятої п’ятирічки (1981—1985 рр.) в СРСР. Обмеження поставок бурового обладнання вже в 1982 році призвело до того, що в країні вперше не виконали план видобутку вуглеводнів. Американське ембарго, поза сумнівами, досягло своєї мети: замість того, щоб бути головним джерелом валютних надходжень для радянської економіки, ПЕК перетворився на одного з головних їхніх споживачів. Тоді європейські учасники проекту газопроводу Уренгой — Помари —Ужгород — Західна Європа відмовилися від будівництва другої черги газопроводу, яка передбачалася радянським проектом. Під тиском США Міжнародна енергетична агенція запровадила вимогу щодо диверсифікації джерел постачання енергоносіїв (не більше однієї третини імпорту з однієї країни-постачальника).
Вочевидь, тепер Путін і Медведєв намагаються реалізувати колишні наміри ЦК КПРС, викладаючи свою наступальну політику в «Енергетичній стратегії РФ на період до 2020 року». Офіційно проголошений курс на створення «енергетичної наддержави», яка використовує свої запаси енергоресурсів як інструменти посилення своєї геополітичної могутності. Стратегія декларує активну участь Росії у виробленні світової енергетичної політики. Для реалізації цих намірів Росія повинна встановити контроль над всім ланцюгом від родовищ вуглеводнів у Середній Азії до транзитних газопроводів і підприємств-постачальників газу на європейських ринках збуту. Це дозволить диктувати ціни на ринку. Значною мірою це вже реалізовано. Під контролем «Газпрому» опинилися газопроводи в Середній Азії, Молдові, Вірменії, Білорусі (Мінськ був змушений продати 50% своєї «труби» в обмін на газ), Прибалтиці й навіть Фінляндії та Словаччині. Утримали контроль над своїми газотранспортними системами Україна, Грузія та Азербайджан.
Але Путін де в чому й перевершив колишній ЦК КПРС. Він намагається створити під російським керуванням міжнародний газовий картель (за аналогією з Організацією країн-експортерів нафти), який би монопольно визначав та підтримував на високому рівні світові ціни на природний газ. Уперше Путін висунув цю ідею ще в 2002 році під час переговорів із президентом Туркменістану Ніязовим. 21 жовтня 2008 року на зустрічі в Тегерані голова правління «Газпрому» О.Міллер та міністри нафти й енергетики Ірану і Катару заявили про створення «газової трійки» — такого собі «газового ОПЕК». На 18 листопада 2008 р. планувалося остаточне оформлення цієї організації, яка «повинна забезпечити встановлення справедливої ціни на газ». Щоб забезпечити собі максимально можливий вплив на рішення майбутньої організації, Путін запропонував розмістити її штаб-квартиру в Санкт-Петербурзі й навіть пообіцяв взяти на себе витрати з її утримання й надати новій організації дипломатичний статус. Однак завдяки позиції Катару росіянам не вдалося протягнути ці рішення. Та й у світі зрозуміли наміри Путіна. Так, заступник голови комітету з іноземних справ Конгресу США Ілеана Роз-Летинен вимагала в листі до державного секретаря Кондоліззи Райс поінформувати уряд Росії, що «створення газового картелю буде розглядатися як навмисна загроза США, а сама «газова ОПЕК» — не що інше, як глобальна організація зі здирництва і рекету»!
Які цілі переслідує Кремль, використовуючи газовий фактор? Йдеться про те, щоб розв’язати глобальне для Росії питання: добитися контролю над газотранспортною системою України. Росія добре розуміє, що ми маємо можливість врівноважити її газовий вплив за рахунок газотранспортної системи, яка забезпечує сьогодні 78% експорту російського газу до Європи і Туреччини. Поставивши Україну на коліна, Росія хоче дискредитувати саму нашу державу перед Європою і світом як ненадійного партнера, злодія, що краде російський газ, призначений європейським країнам. Таким чином вона хоче дестабілізувати економічну й політичну ситуацію в Україні, ще більше розколоти суспільство і політиків. При цьому першочергового значення надається намірам протидіяти українським сподіванням на зближення з Європою та НАТО, загострити обстановку в Криму і навіть довести світові правдивість слів Путіна, звернених до президента США Буша під час квітневого 2008 року саміту НАТО в Бухаресті: «Ти ж розумієш, Джордж, що Україна — це навіть не держава». Йдеться також про покращення фінансового стану Росії, адже ціна на нафту у порівнянні з минулим роком різко впала. А ціна на газ для країн Західної Європи вираховується за спеціальною формулою і визначається ціною на нафтопродукти. Тому в 2009 році слід очікувати різкого скорочення прибутків «Газпрому» від експорту газу. Запропонована Путіним ціна газу для України на рівні $450 за 1000 кубометрів уже сьогодні вища за європейські. А через декілька місяців, якщо ціна на нафту не підніметься, Україна буде платити Росії за газ вже набагато більшу ціну, ніж у Європі. Така ситуація вже була в 1998 році.
Росія боїться також можливої появи альтернативних шляхів надходження природного газу до Європи. Адже якщо вони з’являться, то вона втратить позиції монополіста на європейському газовому ринку. Зазначимо, що нині, через затримки із введенням в експлуатацію нових родовищ (Бованенківського на Ямалі та Штокманівського на арктичному шельфі), Росія не має достатніх обсягів газу власного видобутку. А традиційні регіони видобутку газу на півночі Західного Сибіру (Медвеже, Заполярне, Уренгойське та ін.) перебувають на стадії скорочення видобутку, тож їхні запаси значною мірою вичерпані. Якщо прогнозні запаси Росії оцінюються в обсязі до 48 трлн. кубометрів, то запаси так званого Великого Близького Сходу (власне, сам Близький Схід, а також Єгипет і Каспійський регіон) складають 79,390 трлн. кубометрів. З них Іран — до 28 трлн., Катар — 26 трлн. Перспектива виходу газу з цих країн на європейський ринок дуже лякає росіян, які можуть відійти на другий план і втратити своє нинішнє монопольне становище. Реальними новими запасами Росії є родовища Ямалу (біля 9 трлн. кубів) та Штокманівське родовище (3,3 трлн. кубів) у Баренцевому морі (за 600 км від узбережжя в районі Мурманська, морські глибини 300—350 м). Але їхня розробка технічно складна і затягується в часі. Тому Росія, протидіючи можливому надходженню іранського газу, побудувала газопровід «Блакитний потік». З цією ж метою Росія блокує будівництво європейського газопроводу «Набукко» через Туреччину, «проштовхуючи» проект свого газопроводу «Південний потік».
Також проведено переговори з Австрією про купівлю «Газпромом» 50 відсотків компанії OMV Gasіnternatіonal, яка по суті є володарем центральноєвропейського енергетичного вузла — системи газопроводів з підземними сховищами в Баумгартені. Ця система забезпечує інтеграцію існуючої європейської ГТС і має слугувати вхідними воротами для газопроводу «Набукко». Тобто, беручи її під свій контроль, Росія намагатиметься приєднати саме до цього енергетичного вузла свій «Південний потік», обійшовши у такий спосіб «Набукко».
З огляду на ситуацію, що склалася стосовно альтернативних від російського шляхів надходження газу в Україну і Європу, найбільш перспективним і вигідним є проект «Білий потік», який може виконувати роль самостійного газопроводу. Саме тому ми повинні зацікавити в перспективах такого газопроводу як країни Каспійського басейну і Центральної Азії, так і країни Європи. Він може пролягти через води Каспію, територіями Азербайджану та Грузії до порту Супса, а потім через Чорне море — у Феодосію. Приєднання «Білого потоку» до української ГТС повністю забезпечить транзит газу до Європи.
Цілком очевидно, що Росія не спостерігатиме за «альтернативними зусиллями» України в газовій сфері склавши руки. Наприклад, 3 лютого 2006 року, під час візиту до Туреччини голова правління ВАТ «Газпром» О. Міллер фактично запропонував цій країні вигідні умови, які б дозволили Росії приєднатися до «Набукко» як джерела газу, замінивши Іран. Йдеться до приєднання до цього проекту російського «Блакитного потоку». Стратегічною метою Росії в цьому випадку є недопущення можливості постачання іранського газу до європейських споживачів в обхід Росії або без участі «Газпрому». Те саме стосується можливості перспективного постачання до «Набукко» газу з Єгипту.
Отже, використавши Україну як розмінну монету, Росія намагається оминути нашу державу за допомогою обхідних газопроводів, щоб мінімізувати свою залежність від транзиту українською територією. А газова криза використовується нею, щоб залякати європейців і прискорити будівництво вже існуючих двох проектів таких обхідних газопроводів — «Північного потоку» та «Південного потоку». Крім того, Путін в черговий раз запропонував європейцям у якості альтернативи постійним газовим конфліктам Росії з Україною приватизувати нашу газотранспортну систему. Таким чином, Росія зможе зберегти своє монопольне становище в газозабезпеченні Європи, а європейці за розмовами про ненадійність транзиту через Україну не помітять, що вони так і не позбулися залежності від російської газової голки. Так вони можуть дочекатися, що Кремль почне з ними поводитися, як зараз з Україною.
Оскільки енергозалежність України сягає критичної межі, для її зменшення необхідно багатьох заходів на загальнодержавному рівні. Це й поступовий перехід до ринкових цін на імпортний природний газ, і диверсифікація джерел постачання газу в країну, і нарощування власного видобутку, і застосування інших енергоносіїв — вугілля, торфу, спорудження нових атомних блоків. А головне, — найпильніша увага до енергозбереження, яка має забезпечити нашим товарам конкурентоспроможність у світі.
