На зорі демократії і національного відродження мій син попросив три рублі, щоб здати на патріотичний пам’ятник: у школі збирала вчителька. Давши гроші я поцікавився у товариства, яке ці кошти збирало, скільки цей монумент коштуватиме. Маючи уявлення про вартість подібних робіт, я щиро здивувався сумі у триста тисяч (1990 рік). Заради чистоти експерименту я звернувся до комбінату ритуальних послуг і запитав, скільки буде коштувати пам’ятник такого ж розміру і масштабу, якщо я захочу таким чином увічнити пам’ять когось із моїх померлих родичів. Здивувавшись широті мого розмаху і не бажаючи втратити клієнта, комбінат за два дні видав мені рахунок на… сорок тисяч. Коли я підійшов із цим рахунком до «патріотів» і почав ставити запитання, мене оголосили «україножером». Легко відбувся, могло бути гірше. Ті триста тисяч, до речі, невідомо куди зникли, а пам’ятник було збудовано за бюджетні кошти лише два роки тому. Маючи гіркий досвід, я не ліз вже до кошторисів.
ПАМ’ЯТНИКИ І МОНУМЕНТИ
Хто з нас не пам’ятає того відчуття, яке охоплює у хвилини, коли потрапляєш на могилу великої людини. З усіх вражень, що залишаються від цього момента, оцінка самої форми надгробного пам’ятника залишається останньою. Бо це дійсно вторинне. Первинне — дух великої людини, який ніби панує над місцем, де знайшли останній спокій її тлінні останки. Звичайної гранітної плити чи дубового хреста насправді досить, аби позначити це місце. Все решта — нематеріальна субстанція, яку не в силі передати ніяка скульптурна чи архітектурна форма. Та що великі люди! Пам’ятаю, як у дитинстві збирав із батьками гриби у лісі понад дорогою Київ—Луцьк і натрапив на зарослу травою галявину, яка виявилась братською могилою вояків Першої світової війни, які полягли у цих місцях під час так званого брусилівського прориву. Тоді там не було ніяких позначок чи огорож — тільки напівзітлілі хрести. Та взявся ледь не з-під землі дідусь із місцевих і довго розповідав мені малому легенди про ту далеку битву, які залишилися і передавалися в навколишніх селах від старших до менших. Ще тихше за лісового діда розповідав мені у ті ж часи сусід на прізвище Дворкін, що на місці приміського колгоспного саду знаходиться поховання розстріляних німцями 7 листопада 1941 року десяти тисяч євреїв.
Тоді ставили інші пам’ятники — Ленін у всіх можливих позах, космічні кораблі, символи майбутнього комунізму… Потім на постаменти потягнули списану військову бронетехніку — дешево і оригінально. І так було завжди — щороку відкривалися нові і нові пам’ятники і монументи. Коли не було кому, ставили монументи річницям — 50-річчю СРСР, наприклад. Вже потім, працюючи у будівельно-монтажному тресті, я побачив «процентовки» виконаних робіт на численних монументах, які разюче відрізнялись від таких же документів з будівництва шкіл, лікарень, житлових будинків.
МІЛЬЙОНИ ЗА «ХУДОЖНІСТЬ»
Саме тоді я довідався про те, про що і зараз намагаються не говорити. Будівництво монументів і всіляких монументальних комплексів є найвигіднішим з усіх можливих будівельно-монтажних робіт. Секрет такої вигідності в тому, що на будь-яку роботу будівельників завжди є певна ціна, відхилитись від якої, якщо і вдається, то не набагато. А хто визначить ціну монумента, присвяченого річниці чогось видатного? Звичайна цеглина чи бетонна брила стає в монументі «частиною художнього задуму» і починає коштувати щонайменше вдесятеро дорожче. До цього ж і якість зовсім не обов’язкова. Пам’ятник — не квартира чи лазня, тут нема кому поскаржитись на те, що за місяць після здачі об’єкта щось вже розвалилося чи вимагає ремонту. Ось показували нещодавно по російському ТБ як руйнується монумент радянським воїнам у берлінському Трептов-парку. А монументу цьому лише кілька десятків років. Скажу більше — будувати монументи неякісно навіть вигідно: завжди буде можливість періодично вибивати фінансування на ремонт пам’ятника, яке виділяють завжди швидше і щедріше, ніж гроші на ремонт теплотрас чи протікаючих дахів. Як не дати грошей на «святу справу», у кого підніметься рука проголосувати проти чи не підписати потрібну «платіжку»? З давніх давен навколо спорудження монументів ситно годувалося обмежене коло виконавців, яким цю роботу доручали. Тут і тільки тут можна було призначати самому собі такий гонорар, який хочеш, аби тільки не занадто в очі кидалось. Я не пригадую жодного випадку, коли витрачання коштів, на проектуванні, будівництві чи реконструкції «ідеологічних» об’єктів по-справжньому контролювалося. Навіть у нові часи певної свободи преси, окремі скандали навколо цієї теми призводили лише до того, що занадто допитливі ЗМІ отримували купу додаткових проблем. Я зовсім не здивуюсь, якщо виявиться, що автори і виконавці нових монументів незалежності будуть ті самі, що й у монументів часів брежнєвського маразму. Яка різниця чий маразм, аби гроші вчасно виділяли і більше!
РОЗСЛАБТЕСЯ І ОТРИМАЙТЕ ЕСТЕТИЧНЕ ЗАДОВОЛЕННЯ
Можна тільки уявити, скільки людей вже розраховують на заробіток із тих ста мільйонів, які щедра столична влада виділяє на монумент Незалежності. Скоріше за все, ці гроші вже давно розписані і заплачені виконавцям, можливо під цей кошторис вже профінансовано кілька інших більш скромних об’єктів. Знову привезуть до столиці сільських дядьків із Прикарпаття, які в ударному темпі лупатимуть граніт, базальт, бетон та інші складові. Лупатимуть швидко, і ні жар, ні холод, ні протести окремих інтелігентів не спинять їх. Бо на 2002 рік, без сумніву, вже заплановано ще одне масштабне і дороге монументальне будівництво у Києві, а можливо, і не одне. Бо коштів у нас може не вистачити на соціальне чи промислове будівництво, тобто на таке, де можна підрахувати кожен встановлений унітаз чи приварену трубу і запитати, в разі чого, куди поділись труби, через які має щось текти чи витікати. Через символ нічого не витікає. Коли у фонтані чи каскаді чергового монумента не тече вода ніхто не піде скаржитись до жеку. Бо високі і недосяжні ідейні горизонти, яких сягають задуми будівельників-монументалістiв, сягають набагато вище за якісь там труби чи арматуру. Бо в монументі, який саморуйнується, теж є своя символіка. Нове архітектурно- монументальне диво, яким нас обдарують наступного літа, стане невід’ємною частиною пейзажу, око звикне до нього, як звикло до потворної баби з мечем на схилах Дніпра. Як і згадана баба, цей монумент буде символізувати нашу епоху саме такою, якою вона є. І ми маємо бути навіть вдячні за те, що отримаємо пам’ятник, що повністю відповідає духу і звичаям нашого часу. Перефразовуючи затертий афоризм, зауважимо, що народ має саме такі пам’ятники, на які заслуговує. и
