Стаття політолога Володимира Фесенка «Пристрасті за коаліцією» («День», 16 вересня 2004 р.) досить глибоко розкриває кризу парламентської більшості у Верховній Раді України, її негативні наслідки та шляхи подолання. Все це добре, але як бути з основним постулатом діючої влади про забезпечення політики стабільності та наступності?
Сьогодні, не зважаючи на кризу парламентської більшості, Президент України, у силу його конституційного, а ще більше фактичного статусу, здатен забезпечити продовження цієї політики, хоч і з деякими поправками на політичну ситуацію. З усього видно, що глава держави не робить з цієї кризи велику проблему, а значить не бачить необхідності вживати політичних заходів для її подолання. Фактично криза парламентської більшості віддана на вирішення самій більшості та уряду, а ще більше — фактору часу.
Для парламенту ця ситуація означає не що інше, як повернення до улюбленої ним практики ситуативної більшості, коли голос навіть окремого народного депутата України іноді на вагу золота.
Тобто Україна знову повертається до політичної практики 1990-х, про яку хтось сказав: ні Богу свічка, ні чорту кочерга. Це повинно насторожувати основних претендентів на президентську булаву.
Зрозуміло, що забезпечення політичної стабільності та наступності в діяльності влади після виборів-2004 стане одним із ключових завдань державної політики, незалежно від того, хто на них переможе. Адже влада повинна бути владою, а не мітингом чи благодійницькою організацією. Та й стабільність і наступність влади не виключають ні структурних, ні інших реформ різних сфер суспільно- політичного життя держави. Більше того, ці реформи їх потребують, бо інакше самі реформи матимуть початок і не матимуть кінця. Так вже було на початку 1990 х, і знаємо, чимвоно скінчилось.
Однак без парламентської більшості у Верховній Раді України новообраному президенту підтримувати політичну стабільність та наступність влади буде досить важко, якщо взагалі можливо. Багато хто вважає, що в діючому парламенті під нового президента шляхом переформатування буде утворена й нова постійно діюча парламентська більшість. Наскільки це ймовірно, важко сказати, але щось на зразок ситуативної більшості — цілком реально.
Однак у будь-якому випадку це буде слабка підмога для політики стабільності та наступності новообраного президента, який для виконання передвиборних зобов’язань та особливо забезпечення другої хвилі реформ (пенсійної, аграрної та багатьох інших), потребуватиме більш дієвої підтримки парламенту. А якщо ще враховувати, що оновленій владі доведеться також здійснити перехід від діючої традиціоналістської до праволіберальної моделі політичної системи (за А. Гальчинським), бо інакше реформи не підуть, то потреба в парламентській більшості зростає в геометричній прогресії.
Тому, на нашу думку, чи не варто майбутньому главі держави подумати не над переформатуванням діючого парламенту, легітимність якого від цього тільки знизиться, а над достроковим припиненням повноважень парламенту та проведенням позачергових парламентських виборів? Ці вибори й можуть привести до формування повноцінної парламентської більшості.
З другого боку, розпуск парламенту — це нібито надумана ідея. Адже тринадцять років живемо без позачергових парламентських виборів і від цього смаку до демократії не втратили. Дійсно, проводити такі вибори ще не навчились, зате знаємо, як їх уникати. Так, на зорі Незалежності України був створений конституційний прецедент, коли після виборів президента Леоніда Кравчука у 1991 р. Верховна Рада України, не зважаючи на те, що вона не відображала співвідношення політичних сил у суспільстві, не була розпущена через протидію більшості її складу, причому як від колишньої Компартії, так і від частини націонал-демократів.
І який був результат цього прецеденту? Парламент не міг відігравати ніякої ролі, крім гальма соціально-економічних та політико-правових реформ, які сам і проголошував. До чого це призвело — теж відомо.
Якби тодішній глава держави все ж розпустив парламент у 1992— 1993 рр., як цього вимагали прибічники класичного парламентаризму з числа представників демократичних партій та організацій, що зібрали на підтримку проведення всеукраїнського референдуму з питання народної довіри до парламенту понад два мільйони підписів українських громадян, то президента й саму Україну чекала б, напевне, дещо інша суспільно-політична доля, ніж теперішня. Але цього не сталося, бо й не могло статися в умовах, коли процес державотворення був відданий на відкуп державній бюрократії старого зразку. Недивно, що після вищезгаданого прецеденту інститут розпуску парламенту в конституційних текстах згадується лише один раз: коли впродовж 30 днів сесії парламент не може налагодити свою роботу (фактична недієздатність парламенту). За десять років свого президентства Л. Кучма також ні разу не розпустив Верховну Раду України, хоча юридичних і тим більше політичних підстав для цього було більш ніж достатньо. Президент Польщі Л. Валенса тільки за одну каденцію двічі розпускав польський Сейм, і ніхто не вважав це чимось аномальним.
Розпуск парламенту — це зміна еліт, прилив свіжої політичної крові, яка додає здоров’я державному організмові, а не підточує його сили, як стара кров. Зрозуміло, що це питання не потрібно ані надто спрощувати, ані перебільшувати. Воно є технічним і політичним питанням одночасно. Головне правило розпуску парламенту, його основний сенс — це те, що політичний суддя влади — народ — повинен самостійно вирішувати, які політики мають представляти його інтереси в парламенті наступного скликання. Такою є основа парламентської демократії.
Звичайно, завжди є ризик того, що новий склад парламенту не зміниться або стане ще гіршим, ніж попередній. Але це не страшно, якщо в державі нормально відбувається політична структуризація суспільства, зокрема, формується двопартійна система. Для нормального функціонування парламентської демократії з використанням розпуску парламенту потрібна двопартійна система з домінуючою роллю в ній партій класичних консерваторів і соціал-демократів. Але щоб така система сформувалась сьогодні в Україні, потрібно об’єднати принаймні Партію регіонів та блок «Наша Україна» з одного боку, та соціалістів і СДПУ(О) або хоча б соціалістів і комуністів під егідою соціал-демократизованих соціалістів — з другого.
Фахівцям зрозуміло, що це майже фантастика, проте спроби вибудувати центри парламентсько-партійної системи були й залишаються популярними. Зокрема, на правому фланзі — після парламентських виборів 2002 р. та на лівому фланзі — у зв’язку з проведенням конституційної реформи, до якої долучилась ліва опозиція, й підготовкою до парламентських виборів-2006.
Якщо ж новообраний президент України все ж не ризикне розпустити парламент, очевидно, на законних підставах, то він повинен ініціювати зміни до Конституції України 1996 р. та законодавства про парламентські вибори з метою введення норми про обрання половини складу Верховної Ради України кожні два роки. Це буде асиметрична компенсація інституту розпуску парламенту, і, як свідчить практика країн, де парламенти оновлюються частково, цей спосіб їхнього формування цілком забезпечує приплив свіжої політичної крові, а також відповідність між політичним представництвом та співвідношенням політичних сил у суспільстві тощо.
Якщо норма про часткове обрання парламенту буде ухвалена Верховною Радою України, то наступні парламентські вибори 2006 р. можуть бути лише проміжними або частковими. Після цього Україна плавно еволюціонуватиме до президентської форми правління, до якої може схилитися будь-який з переможців президентських перегонів-2004.
Постійно оновлювана на проміжних виборах Верховна Рада України дійсно могла б стати гарантом політичної стабільності та наступності влади. Головним чином, завдяки періодичному оновленню парламентської більшості, яка разом з парламентською опозицією відображала б зміни в реальному співвідношенні політичних сил в українському суспільстві. Крім цього, на засадах проміжних виборів можна було б формувати Верховну Раду Автономної Республіки Крим, обласні, районні та міські ради, а також у разі створення — й другу палату парламенту (з терміном повноважень шість років).
За таких умов саме президентська форма правління з її жорстким поділом влади тощо, а не парламентська форма правління може стати основою конституційної реформи, яку змушений буде провести той, хто стане президентом України на виборах-2004.
Президентська республіка також означатиме, що в конфліктах між законодавчою та виконавчою владою помітна роль належатиме всеукраїнським референдумам, а в партійній системі може утвердитися домінування двох партій — консервативної та соціал-реформістської орієнтації. Контури цієї системи чітко проглядаються у вигляді блоків партій, які підтримують двох основних кандидатів на пост президента України. Тобто її не треба придумувати, як це вимагає впровадження парламентсько-партійної системи (можливо, в цьому одна з головних причин невдачі конституційної реформи), а тільки певним чином легалізувати. Президентсько-партійна система завжди даватиме чітку парламентську більшість та конструктивну парламентську опозицію.
Щодо інших партій, то їхнє парламентське існування буде значно обтяжене через зниження підтримки виборців. Навіть сьогодні дія президентсько-партійної системи вже приводить до фактичної декомунізації лівого електорату та врівноваження впливу на нього соціалістів та комуністів, що само по собі є стратегічним успіхом перших.
По суті, все це Україна могла мати вже на початку 1990-х рр., але тоді не вистачило знань і політичної волі. Тепер є знання та досвід, а от чи стане політичної волі та мудрості — знову велике питання. Наприклад, щоб вибори-2004, особливо в заключній фазі, не перетворити на бій гладіаторів, переможець якого повинен обов’язково вбити свого супротивника. (У нашому випадку йдеться, зрозуміло, про політичну «смерть» опонента). Бо якщо таке станеться, Україна буде відкинута в суспільно-політичному розвитку далеко назад і знову, як у 1990-ті рр., у Верховній Раді України запанує ситуативна парламентська більшість (з її принципом — крок вперед, два кроки назад), а про стабільність та наступність влади можна буде тільки мріяти.
