Cьогодні у Київ прибудуть члени Центрального Проводу Народного Руху України, який наступного дня розпочне свою роботу. Звичайно, зараз Рух вже не той, що був у 1998 році, коли на парламентських виборах за партійними списками за нього проголосувало понад 20 вiдсоткiв, завдяки чому його фракція у Верховній Раді стала другою за чисельністю. За два з половиною роки, що минули з того часу, НРУ пережив втрату свого лідера, внутрішній розкол, нищівну поразку на президентських виборах і, як наслідок, перехід на другі ролі в українській політиці. За даними соціологічного опитування, проведеного Фондом «Демократична ініціатива» у грудні минулого року, за очолюваний Удовенком Рух готові проголосувати всього лише 4% опитаних, що співмірно з такими партіями, як СДПУ(о), НДП та «зелені». Але оскільки нові парламентські вибори з теми для роздумів політологів починають переходити у розряд реальної політики, інтерес до НРУ буде зростати. Навіть якщо Президент не підпише новий закон про вибори за пропорційною системою і наступний парламент ми знову обиратимемо на змішаній основі. Цьому підвищенню інтересу буде сприяти не лише (чи, можливо навіть, не стільки) рухівська активність, скільки очевидність того сумного факту, що для значної частини нашого населення (яке, до речі, після кожного владного скандалу дедалі більше «відходить» від політики) весь партійний спектр країни залишається поділеним на комуністів та рухівців.
Звернемо увагу, що в центрі процесу буде власне Рух, а не десятки політичних структур, котрі у різний час виходили і відколювались від нього, навіть зберігаючи назву і емблему. Останніми відчули це на собі прихильники Юрія Костенка, вплив яких поза стінами парламенту і міністерськими кабінетами продовжує невпинно падати. Було б несправедливо ставити таку феноменальну живучість Руху виключно у заслугу його нинішнім керівникам. Просто колись поява Руху на політичній арені була своєчасною і доречною. Завдяки цьому суспільство могло поділити себе на українських «торі» і «вігів», тобто на консервативну і прогресивну частину. Перші стали зватись комуністами, другі — рухівцями. Досі чи не в кожному селі чи райцентрі вам безпомилково назвуть місцевих «рухівців» чи «рухівця». Якщо ж ви запитаєте про наявність членів інших некомуністичних партій, то цим поставите у незручне становище і себе, і людей, котрі і не здогадуються, що у них діють «структури» доброго десятка партій.
Останні події у розбурханому політичному житті країни знову спрацювали на користь Руху. Певна консервативність і зваженість, за яку дорікали керівникам Руху їхні більш нетерплячі колеги, дозволила партії не дати втягнути себе у нинішнє касетно-наметове протистояння. Рухівці не пішли у колони організованих владою «захисників Контитуції», водночас стримано поставившись до палких обіймів між прихильниками Мороза і Костенка, продемонстрованих біля наметів, у яких ніхто не живе. Бо це їм потрібно бути на передньому краї, а не партіям, які мають сталий авторитет і не потребують сумнівного для нього підживлення. На користь Руху зіграла і відсутність представників партії у Кабміні, дії якого очікує незабаром не дуже висока оцінка тих, хто сподівався справжніх реформ, а не боротьби навколо газової труби і безглуздих маніпуляцій із правописом.
Спроби розколу, які пережив Рух, насправді лише очистили партію від діячів, котрі занадто буквально розуміли найближчі цілі, хижо хапаючись за «посади і гроші», як казав колись на з’їзді Руху теперішній ідеолог Костенко. Не можна сказати, що ті, хто залишився з Удовенком, абсолютно вільні від людських спокус, проте більшість керівної частини партії мислить таки стратегічними, а не скороминущими категоріями. У підсумку позиція очікування і аналізу, яку зайняв Рух після президентських виборів, принаймні не нашкодила партії, дозволивши залишитись у авангарді симпатій виборців, хоча і з меншим, ніж хотілося б, відсотком прихильників.
Немає сумніву, що викладені вище міркування цілком до снаги інтелектуалам правих партій, які розуміють, що й цього разу шлях до політичного виживання неминуче веде до співпраці з Рухом. На порядок енергійніші і матеріально забезпеченіші за рухівців провідники ПРП мусять зі скрипом погоджуватись на невигідний для себе розподіл місць у передвиборчому списку блоку цих партій. Тому що блок із Рухом об’єктивно більше потрібен партії Пинзеника, ніж партії Удовенка. Метушливе вовтузіння на іншому кінці правого флангу, де рухівці Костенка вже заплутались, здається, постійно з кимось об’єднуючись під патронатом партії «Батьківщина», лише підкреслює здатність власне Руху створити блок трьох-чотирьох партій і пройти на чолі цього блоку до майбутнього парламенту. Дипломатичний жест Геннадія Удовенка, який вкотре запросив «костенківців» бути не четвертими, а одними із чотирьох у блоці з Рухом , ПРП та КУНом, лише підкреслив тверді позиції так і не розколотої партії.
Всі названі переваги нинішнього Руху значною мірою перекреслюються невеликим впливом партії на політичні процеси в країні. Дуже потрібний під час виборів, Рух не отримує в підсумку реальних важелів впливу, поступаючись менш авторитетним, однак більш послідовним у досягненні своєї мети конкурентам. Той факт, що серед рухівської верхівки немає жодного «олігарха» чи хоча б якого розпорядника фінансових ресурсів, може сподобатись виборцям. Але партія без коштів неминуче має пристати до тих, хто ці кошти має. Мова не про особисте збагачення партійних керівників, а про елементарні умови існування партії, які вимагають як серйозних грошей, так і людей, здатних дати цим грошам раду. І з першим, і з другим у Руху відчутні проблеми. Досить лише прослідкувати за висвітленням роботи партії у пресі, щоб побачити явну упередженість більшості ЗМІ до Руху, який чомусь досі не зник, хоча мав би це зробити, за їхніми прогнозами, ще у минулому столітті. Можна навіть стати інколи на їхній бік, спостерігаючи, як величезний авторитет Руху розтринькується потроху випадковими людьми, які дбають виключно про себе.
Призначене на цей тиждень засідання Центрального Проводу НРУ, який має визначити порядок проведення чергового з’їзду партії, не матиме широкого розголосу в країні. Кореспонденти найпопулярнішого російськомовного каналу країни навряд чи виходимуть в ефір на прямий зв’язок з-під дверей залу засідань. Вони б прийшли туди обов’язково, якби відчували запах нового розколу Руху, розповідати про який так любить наш політичний бомонд. Розколу Руху ні на Проводі, нi на з’їзді не станеться. І не тому, що всередині партії немає протиріч. Є суперечки, є конфлікти. Досить лише згадати історію про складення Удовенком своїх повноважень голови партії. Відсутність дійсно авторитетного і визнаного всією партією кандидата на голову Руху призвела до такого розкиду думок, що нинішній голова зрозумів поспішність своєї заяви. Одна із частин Руху ще готується до підтримки свого кадидата на посаду голови в той час як інша, більш поміркована, зняла це питання аби запобігти конфронтації. Називати себе наступниками Удовенка провідні рухівці бояться чи не сильніше, ніж вірогідні наступники Президента Кучми.
Безперечно, що Удовенкові вже ніколи не бути Президентом, і навіть не претендувати на цю посаду. Чи так це погано для партії? Скільки молодих і перспективних політиків пішли у політичне небуття через свої занадто ранні амбіції! Тому навряд чи на найближчих рухівських форумах ми побачимо суперечку молодих партійців за посаду голови Руху. Зараз набагато важливішим є питання успіху на парламентських виборах та виборах до місцевих органів влади. Пропорційна система дає Руху непогані перспективи збільшити свій вплив шляхом прийняття до партії людей, що жадають депутатських мандатів усіх рівнів. У зв’язку з цим можливе відновлення високого на початку дев’яностих рейтингу Руху у східних областях, частково втраченому через занадто «західний» ухил керівництва партії. Якщо рухівці зможуть уникнути міжусобиць і боротьби за неіснуючу поки у них владу, наступний партійний з’їзд може чи не вперше в історії Руху бути не «з’їздом об’єднання», яке завжди закінчується розколом, а з’їздом справжніх однодумців. Однодумців щодо того, що без Руху вони ніхто, а з Рухом потенційно друга в країні політична сила. Просто ніби сказано, а як важко це зрозуміти. Чи зрозуміють?
Як не дивно це звучить, але за будь-якого висліду процесів в Русі напередодні і після з’їзду, авторитет партії серед виборців залишиться майже не змінним. Тільки хто цим скористається?
КОМЕНТАР
Василь СТОЯКІН, політолог, Дніпропетровськ:
— Кожна партія в своїй окремій ситуації формується за тими законами політичного життя, які існують в даній країні. Тому визначення традиційної європейської правої партії пов’язане виключно з тим, чи визнається ця партія традиційно європейською правою іншими традиційними правими партіями в окремо взятій країні. Точно така ж ситуація у нас: наскільки РУХ визнається іншими правими партіями як права, настільки він і правий. Характерний в цьому відношенні приклад — це Конгрес українських націоналістів. КУН вважається і називає себе правою партією. Але тут сам КУН, тобто окремі його представники, не соромлячись кажуть, що в програмі партії дуже багато соціал-демократичних моментів. Це пов’язано не з тим, що вони сильно відрізняються від Організації українських націоналістів або від Консервативної партії Великої Британії, а саме зі специфікою ситуації в країні. Якщо зараз у нас запитаною є соціал-демократична ідеологія (це специфіка менталітету населення), то відповідно, будь-яка права партія в наших умовах виявиться трiшки соціал-демократичною. І природно, якщо її прикласти на ситуацію в тій же Великiй Британії, вона виявиться значно лівішою тих самих британських консерваторів. У Європі існує маса різних «правих» варіантів — найбільш правий і найбільш консервативний в особі Великої Британії. Є країни, які самі по собі лівоцентристські: Іспанія, Італія, Франція. Я не виключаю, що, якщо ми подивимося через італійську призму, то можливо, наші праві партії за італійськими поняттями виявляться навіть занадто правими, щоб отримати якийсь успіх на виборах. А якщо ми подивимося через призму Великої Британії або Сполучених Штатів, то результат виявиться зовсім іншим.
РУХ — це два окремих феномени на двох етапах свого існування. Це феномен єдиного більш- менш загальнонаціонального руху, який визначав взагалі всі політичні сили, направлені на незалежність проти комуністичної системи. І зовсім інший феномен — це РУХ після отримання незалежності. Це феномен дуже корисної партії, яка дуже потрібна владі. І РУХ Чорновола, і РУХ Удовенка, і РУХ Костенка в рівній мірі були дуже приємні конкретному існуючому правлячому режиму, незалежно від того, це режим Кравчука чи Кучми. Коментуючи думку, яка з’явилася зараз про те, що до загибелі Чорновола були причетні спецслужби, я наприклад, абсолютно не розумію, з яких міркувань його повинні були ці спецслужби вбивати.
Виборчий феномен РУХУ дуже простий — наші виборці мислять вельми раціонально: з одного боку — голосувати за комуністів не хочеться, з іншою — голосувати за «Прогресивну автомобільну партію» також не хочеться, тому що завжди себе ловиш на думці, що ти єдина людина, яка знає про існування цієї партії. Звідси висновок: треба голосувати за партію, яка проти комуністів і при цьому гарантовано пройде в парламент. РУХ — єдина помiтна некомуністична партія. Хоч я не знаю, як буде на наступних виборах — тут ще не можна сказати нічого напевно.
