Стаття Ю.Щербака «Україна — США: стратегічне партнерство, інтереси та цінності«(День. — 2 квітня 2005 р.) оприлюднена у переддень візиту Президента України до США. Незалежно від результатів візиту й підписаних документів, вона відбиває не просто особисту позицію колишнього посла України у США. Зважаючи на його заслужений авторитет у колах, що формують зовнішню політику держави, не буде перебільшенням сказати, що стаття пропонує алгоритм, що його має обрати Україна у своїх стосунках із найпотужнішою державою світу. І якщо при цьому пригадати, що призначення послів у ключові країни-актори міжнародної політики як правило є результатом закулісних домовленостей між різноспрямованими групами за інтересами, то статтю можна вважати маніфестом певних політичних і бізнесових кіл. При цьому не забуваймо, що Ю.Щербак завжди був послідовним прихильником курсу на євроатлантичну інтеграцію. Того курсу, що його сповідує нинішня влада та який підтримується більшістю населення країни. Оскільки поради й пропозиції Ю.Щербака в такій ситуації важитимуть багато і для влади, і для суспільства, хотілося б зробити кілька зауважень стосовно інтонації статті й деяких аргументів щодо формату стратегічного партнерства України зі Сполученими Штатами.
Насамперед, видається надмірною авторська пафосність щодо США та їх зовнішньополітичної стратегії. Не є секретом, що США ніколи не намагалися ощасливити інші народи. Проголошений ними свого часу похід за права людини та за демократію мотивувався аж ніяк не турботою про долю інших народів, а винятково національною користю. Можна передбачити заперечення, що, мовляв, США зацікавлені у демократичній Україні, адже вони надали моральну підтримку помаранчевій революції. Але не можна забувати й того, що США зацікавлені у слухняній демократичній Україні. І не можна виключати, що у разі демонстрації демократичною Україною непослуху США легко підуть на підтримку якого-небудь «сучого сина», аби він був покірним.
Відтак не дуже переконливо виглядає аргумент, що «Україна не може обійтися без США як одного з надійних гарантів її незалежності, як країни зрілої демократії та громадянського суспільства». Щоб всебічно оцінити вагомість цього аргументу, автор озирається на нашу історію. У середньовіччі Україна обрала гарантом незалежності Річ Посполиту. На той час це була одна з найдемократичніших європейських держав. Щоправда, демократія в ній була доволі своєрідна — винятково для шляхти. Тобто, шляхтич робив те, що хотів, а посольство те, що йому належало. Таким був порядок речей там, де хтось один привласнював собі право вирішувати долю інших. Тепер роль найшляхетнішої (найдемократичнішої) держави привласнили собі США. Було б наївно думати, що вони не скористаються статусом одноосібного володаря світу для маніпулювання ситуацією в Україні. Але чи буде демократичною країна, піддатлива маніпуляціям ззовні? Досвід минулого перебування України під правлінням Росії, теж супердержави, хай і регіональної, змушує застерегти від романтизації майбутнього україно-американського (чи американо-українського?) стратегічного партнерства.
Інша, породжена євроатлантичним романтизмом теза статті, яка викликає певний скепсис, звучить так: «Щоб стати стратегічним партнером США, треба насправді, з глибокого внутрішнього переконання, а не на словах, приєднатися до антитерористичної коаліції, поставивши на службу спільній справі весь оборонно-розвідувальний потенціал держави».
Отже, США мають бути визнані іманентно антитерористичною державою. Чи так це? Згадаймо, що таке тероризм. Він являє собою засіб досягнення цілі одним із політичних акторів шляхом залякування суб’єкта(тів), що стає(ють) йому на перешкоді або не бажають стати помічниками на його шляху до поставленої мети. Протягом попередньої історії українцям не раз доводилося ставати об’єктом терору: розправи над повсталими козаками й селянами у середньовічній Речі Посполитій, а потім у царській Росії, пацифікації у Другій Речі Посполитій, Голодомор, «розстріляне відродження», репресії проти упівців, «психушки» у радянські часи. Все це було політикою державного тероризму. Російська держава, приміром, і зараз здійснює політику державного тероризму на Кавказі.
А що ж США? Вони завжди засуджували радянський державний тероризм, у т.ч. в Україні, засуджують нинішній російський тероризм. Але й самі ніколи не гребували політикою державного тероризму, залякуючи своєю військовою потугою інші країни. Згадаймо Кубу, Гренаду, Сербію, Ірак. Ситуація в Іраку особливо ілюстративна. Інтервенція США у цю країну виправдовувалася підозрами у наявності там зброї масового ураження. І коли такої зброї там не виявилося, ще очевиднішою стала справжня причина інтервенції — прагнення поставити під свій контроль нафтові родовища цієї країни (за лексикою Ю.Щербака, «Сполучені Штати у своїй зовнішній політиці надають великої ваги питанням глобальної енергетичної безпеки, враховуючи зменшення світових паливних ресурсів»).
