Спробую відповісти В.Пелевіну («Виборець — жертва PR- кратії» «День» від 19.01.00)
Для початку зауважу тільки, що Пелевін у статті дещо лукавить, звертаючись до «професіоналів», оскільки багато із поставлених питань прямо стосуються його творчості і методів «розкрутки» його як письменника. Однак, перейдемо до справи.
Саме поєднання «виборчі технології» отримало у світлі останніх президентських виборів якесь дивне і страшне звучання. Відверто кажучи, такий підхід просто бентежить. Бо що, коли Лютер прибивав до дверей собору свої 95 тез проти папства, це не було виборчою технологією? Заперечувати тут, певно, марно, тому візьму на себе сміливість просто сформулювати поняття виборчих технологій. Найбільш виправданим виглядає таке формулювання: «Виборча технологія — це будь-який спосіб комунікації політика зі своїми виборцями, який має на меті переконати їх у необхідності голосувати саме за його кандидатуру».
Зрозуміло, що демократичний політик прагне не до абстрактно уявлюваного «щастя всього людства», а саме до переобрання. Пишномовні питання щодо «користі для суспільства» обмежуються у значенні цинізмом самої демократичної системи. Це, безумовно, недолік, але водночас і перевага — до чого приводить беззавітне служіння щастю людства ми знаємо на сумному прикладі історії нашої країни.
Тепер перейдемо до окремих питань, сформульованих В.Пелевіним.
Він стверджує, що «іміджі живуть своїм власним життям» і «не відображають реальності, а модифікують її». Автор розсудливо не наводить хід своєї думки, який привів його до таких чудових висновків. А даремно. Помітити мимовільно існуючі іміджі насправді досить важко.
Безперечно, бувають іміджі, які існують віртуально, без зв’язку з конкретним суб’єктом. Це іміджі історичних діячів і, особливо, фундаторів релігійних напрямків, факт фізичного існування яких не завжди можливо встановити достовірно. Іноді соціологи розважаються, з’ясовуючи, який з таких віртуальних іміджів більше подобається народу. Однак, коли йдеться про сучасну політику, нічого такого не спостерігається. Як дотепно зауважив один із російських фахівців з політичної реклами, іміджмейкери не можуть зробити з мухи слона — ну хіба що хом’ячка. Хом’як з мухи — дуже багато, але ж хом’як не справить враження царя звірів… Політичні іміджі завжди зумовлені особистими якостями самих політиків і окремо не існують.
Не тільки політичний іміджмейкер, але й письменник змушений працювати не з віртуальними, а з цілком реальними об’єктами. Ще Лев Толстой говорив, що вигадати можна все, крім психіки. Психіки не можна було вигадати тоді, не можна і зараз. Можна, звісно, «приклеїти» імідж одного об’єкта до іншого (як це було у виборчій кампанії «Ведмедя», який ішов на виборах як «колективний Путін»), але це залишається реальний імідж реального об’єкта, просто трохи спрощений з метою полегшити розуміння.
Автор пише, що іміджі «вицвітають, якщо постійно не вливати у них нові гроші». Однак тут він явно видає бажане за дійсне. Ніякої «інфляції іміджів» насправді не відбувається. Просто політик повинен нести людям певну інформацію, а інформація має тенденцію застарівати. Причому застарівати швидко. Не можна висуватися на третій термін, маючи у запасі розповіді про те, що ти зробив перед обранням на перший.
Пелевін вважає, що картина громадської думки створюється рейтингами. Очевидно це наслідок того, що він десь чув про такого роду технології. Дійсно, існують технології формування думки виборців (а частіше — виборчого штабу супротивника) за допомогою фальшивих рейтингів. Тут, однак, варто зробити низку обмовок.
По-перше, дані спеціальних досліджень свідчать, що вплив рейтингів на суспільну свідомість не такий великий, як це видається авторові. По- друге, більшість ЗМІ вміщує тільки дані серйозних центрів, які дають досить надійні результати. «Способи збору інформації про стан громадської думки» у серйозних служб абсолютно прозорі. По-третє, якщо людина довіряється нікому не відомим організаціям, то чому винними мають бути соціологи?
Приклад із останньої виборчої кампанії: 15 жовтня керівник виборчого штабу О.Мороза І.Вінський назвав фахівців провідних соціологічних служб України «шаромижниками від соціології» і подав дані дослідження, проведеного одним із «штабів Президента», згідно з якими О.Мороз виявився на другому місці після Л.Кучми. Певно, результати подібних досліджень (які пізніше виявилися не дуже професіональними фальшивками) підштовхнули Мороза до виходу з «канівської четвірки». Правильними виявилися ті прогнози, які давалися саме «шаромижниками», яким вдалося цілком реально передбачити результати і Л.Кучми, і О.Мороза. Та хто примушував І.Вінського вірити не серйозним соціологічним центрам, а «результатам», які потрапили йому до рук невідомо як?
Зауважу також, що, на мій погляд, дешево фальсифікувати можна тільки сам факт проведення дослідження. Досить завести «кишенькового соціолога», щоб він вигадував рейтинги. Фальсифікація ж даних дослідження — заняття, очевидно, таке ж або навіть ще дорожче, ніж проведення самого дослідження.
«Чи не є сучасні технології обробки масової свідомості розвитком розробок геббельсівської та сталінської пропаганди?» Якоюсь мірою, безумовно, — так. Хоча б тому, що великі пропагандисти минулого загалом нічого особливого не винаходили — вони зверталися до людей, які хотіли їм вірити. Без цього «хотіння» ніякі технології не спрацюють.
Особливо дивує той пункт, у якому Пелевін розмірковує на теми «примусового управління свідомістю», у т.ч. — нейролінгвістичного програмування. Зрозуміло, використання таких методів має бути обмеженим (краще спеціальними законами про охорону психічного здоров’я), але зовсім не з тих позицій, які диктуються автором.
«Хороший комунікатор, як, наприклад, Рейган або Жириновський, користується технікою НЛП несвідомо. Тому до таких людей не може бути претензій — це свого роду талант, яким людина користується інтуїтивно. Та зовсім інша річ, коли методики шизоманіпулювання вивчаються і застосовуються свідомо», — пише В.Пелевін, і важко з ним погодитися.
По-перше, уявімо собі ситуацію. Політик Н. «від природи» володіє методами НЛП. Він переконує натовп повірити у будь-яку ахінею. Це йому начебто «можна». Та от одного жахливого дня він прочитав розумну книжку і з’ясував, що він користується саме НЛП. Що йому тепер із собою робити? Тепер же цього начебто й не можна?
По-друге, наскільки можна зрозуміти, жодна така методика не дається «від народження». Навіть маючи здібності, не можна засвоїти такі методики «теоретично», не впливаючи на реальних людей. І тут уже байдуже, чи вчився ім’ярек таким технологіям, знущаючись над своїми батьками, студентами чи однокурсниками з вивчення НЛП. У світі боротьби з «неправильними» технологіями В.Пелевіна не знаходиться місця для людей, бо кожного можна звинуватити у використанні «недозволених» методик спілкування.
Інтерес В.Пелевіна викликає і внутрішній світ технологів. Власне, на мою думку, цей інтерес радше є особистим літературним інтересом автора і не становить суспільної цінності. Ніхто ж не цікавиться спеціально внутрішнім світом стюардеси, вимушеної усміхатися всім пасажирам? Ну хіба що психолог авіакомпанії… Зрештою, фахівці з виборчих технологій мають таке ж право на психічний суверенітет, як і будь-який інший громадянин.
Відразу варто зауважити, що думка В.Пелевіна щодо того, що «PR-фахівці по черзі обслуговують сили протилежні» не цілком відповідає дійсності. Просто тому, що у наших умовах послугами таких фахівців користуються звичайно представники центристських напрямів, суперечності між якими звичайно досить умовні. У гіршому разі йдеться про висвітлення різних поглядів на одну проблему. Представники ж дійсно протилежних поглядів — крайні ліві і крайні праві, взагалі до послуг фахівців не звертаються, посилаючись на своє «безгрошів’я», а насправді — просто не довіряючи людям інтелектуального праці. Тому значної частини проблем, зворушливо описаних автором, взагалі не виникає.
«Чи дає їм насолоду усвідомлення того, що вони можуть привести до влади будь- якого ідіота?» — запитує В. Пелевін. Мабуть, так. Щоправда, жоден технолог не може похвалитися таким досягненням. Клінічні ідіоти не здатні навчитися говорити. Що ж до ідіотів побутових, то вони, якщо і потрапляють у владу, то без допомоги іміджмейкерів.
«Презирство» до клієнтів, зокрема, тому й безглузде, що клієнти систематично обходяться без допомоги фахівців і їх зневажати — собі дорожче. Крім того, треба пам’ятати, що самі фахівці далеко не завжди мають безпосередньо контактувати з кандидатом (хоч це і бажано, і виправдано), а якщо й контактують, то радше як обслуговуючий персонал. Чому у В.Пелевіна не виникає таких же сумнівів із приводу перукарів?
Презирство ж до основної маси виборців — характерна хвороба не тільки і навіть не стільки політичних технологів, скільки творчої інтелігенції взагалі. Представники цієї групи населення взагалі «народ» люблять, але не реальний, а ними самими вигаданий. Дискусію на цю тему можна продовжувати практично нескінченно, причому — з рясним цитуванням інших творів В.Пелевіна.
Окремої відповіді також вимагає питання щодо тих нових технологій, появи яких нам слід чекати найближчим часом. Насправді, можна з упевненістю сказати, що нічого «особливого» громадянам якраз не загрожує. По суті, ніяких нових технологій не буває. Під «новизною» технологій розуміється розкриття якихось особливостей виборчого процесу, характерних для стану даної групи виборців у даному місці і в даний час. Простий приклад: якщо у цьому сезоні модний жовтогарячий колір, то політтехнолог цілком може порекомендувати кандидату вдягнути оранжеву футболку на зустріч у молодіжній або жіночій аудиторії. Про існування ж якихось дійсно «нових» методів впливу на людську психіку («психотропна зброя» тощо) я, наприклад, багато чув швидше на рівні не цілком наукової фантастики. Тому можливість обговорювати цю тему залишу «профспілці військовослужбовців».
І заключний акорд: «Може, варто створити спілку громадян, примусово підданих PR-впливам?» За цією логікою, ми маємо створювати спілки громадян, яких примусово навчали у школі. Адже освіта у нас загальна, а задіяні там механізми соціалізації куди могутніші і дійовіші від тих, що застосовуються у виборчих кампаніях, хоча б тому, що обрушуються на ще менш підготовлену дитячу психіку. Тоді вже точно на нашу психічну повноцінність ніхто не зазіхне!
Безумовно, питання впливу на виборців, застосування «брудних» технологій вельми важливі і мають вирішуватися на законодавчому рівні. Однак не можна серйозно обговорювати питання «запобігання впливу» всіх людей взагалі, на тій підставі, що вони впливають один на одного. Виборчі технології — природна складова демократичного процесу. Вплив політика на людей (навіть і за допомогою PR- фахівців) не злочин, а така ж нормальна складова суспільного життя, як і вплив батьків на дітей.
