Тотальне впровадження системи засобів масової комунікації (ЗМК) й інформаційних технологій в усі сфери буття призвели до радикальної трансформації середовища існування людства. І, якщо в країнах розвинених демократій суспільна думка формувалася спадкоємним чином, то в посткомуністичних країнах цей процес носив революційний характер, викликаний колосальним інформаційним тиском на ментальність особистості й суспільства, які пережили два інформаційних шоки:
1. Після приходу більшовиків до влади — у форматі єдиного Союзу, коли етнічні проблеми вирішувалися силовими («великі переселення народів») методами з метою розірвати генетичний історичний зв’язок з попередніми поколіннями;
2. Після падіння інформаційної «залізної завіси» — у форматі незалежних держав, коли етнічні проблеми штучно розбурхувалися.
У свою чергу, неспроможність комуністичної ідеології спричинила певні досягнення не тільки в області демократії, але й у відродженні національних ідей. Багато як вітчизняних, так і закордонних дослідників вбачають у цьому протиріччя, оскільки розглядають націоналізм як явище чи не як прямо протилежне демократії. В цьому контексті Ф. Фукуяма заговорив про «кінець історії», тому що розпад комуністичної системи залишив демократію без альтернативи. Однак Ш. Авінері стверджує, що не ліберальна демократія, а саме націоналізм є реальною альтернативою комуністичної ідеології й, як наслідок, — історія триває.
Імовірно, відсутність дуального підходу до розуміння термінів «націоналізм» і «демократія» та їхнього співвідношення обмежує аналіз розвитку суспільних процесів у посткомуністичних країнах. Вірогідно, така однобічність викликана тим, що суспільні процеси розглядаються крізь призму процесів економічних, адже саме на цих підставах прийнято вважати, що нації й націоналізм виникають у результаті:
— по-перше, індустріалізації;
— по-друге, тотального впровадження системи ЗМК — маніпуляцій суспільною свідомістю, коли «демократія» ототожнюється з позитивом, у той час як «націоналізм» — з негативом.
Однак якісні категорії неоднозначно сполучаються з теорією і, як наслідок, дослідження «націоналізму» у категоріях «добре» або «погано» не дає об’єктивного результату. При цьому людський фактор часто густо зводить нанівець спроби систематизації процесу й, відповідно, неминуча споконвічна диференціація:
— з одного боку — термін «демократія» вважається аналогом терміна «ліберальна демократія», у той час як останній містить у собі дві категорії;
— з іншого боку — ігноруються розбіжності між демократіями, що народжуються, і усталеними демократіями, характерними для держав із протяжними у часі традиціями суверенності.
Контент терміну «демократія» включає громадянство й границі. Однак критерії громадянства і границь вивести з логічних побудов неможливо, тому що практично завжди ці границі проходять не тільки по географічній карті, але й по душах людей. Відповідно, процес демократизації припускає врегулювання цих питань незалежно від того, чи має модель внутрішні ресурси для їхнього логічного дозволу. Природно, що демократичний принцип самовизначення може сприяти їхньому дозволу, але сама логіка демократії не надає специфічних критеріїв для впливу ні на електоральну поведінку громадян, ні на визначення того, які саме етнічні групи й території мають бути включені в формат нації-держави. А історія націоналізму свідчить, що такі об’єктивні критерії в реальному житті недосяжні. Недосяжні, тому що формування нації завжди супроводжувалося соціальними потрясіннями. Відповідно, незважаючи на жорстокі технології реалізації, саме націоналізм постає джерелом демократичних перетворень.
Оскільки ідеї демократії досить універсальні, логічно було б поширити принцип влади народу повсюдно, але це припускає, що повсюдно повинні пройти демократичні перетворення й що саме цих перетворень повсюдно бажають народи. Однак такі припущення не витримують перевірки реальністю: демократія завжди виникала в окремих співтовариствах. І, як вважає Г. Нодія: «Подобається нам це чи ні, націоналізм і є та історична чинність, що дозволила об’єднати політичні організми в демократичні моделі правління». Але в будь-яких націях неминуче перебувають етнічні групи, формальних лідерів яких не влаштовує їхній політичний ранг і, як наслідок, експлуатація етнічних засад може потрясати основи демократії й призводити до насильства. Саме через відсутність загальновизнаних критеріїв приналежності до нації виникають конфлікти, урегулювання яких практично не можливе на основі раціональних рішень: географічні сусіди практично завжди мають взаємні територіальні домагання, типовими засобами вирішення яких є війна.
Із системології відомо, що для трансформації системи потрібен механізм запуску процесу. Особливо велика роль такого механізму в соціальних системах, коли, зібравшись у великій кількості, юрба втрачає самоконтроль і потенційно являє сліпу руйнівну силу. Як показує І. Прангішвілі: «Практично всі значимі історичні події, включаючи революції й геноцид, були проявом масової істерії через різні спускові механізми», а каталізатором таких процесів була система ЗМК. А так як в демократіях, що народжуються, прагнення до незалежності й прагнення до демократії збігаються, то саме націоналізм постає спусковим механізмом початку процесу демократизації. Однак якщо для лібералізму свобода особистості є головною політичною цінністю, то націоналізм віддає пріоритет колективним інтересам. Звідси виникає питання про співвідношення понять «нація» і «особистість».
Поняття «нація» і «особистість» пов’язані безпосередньо, що становить основу розбіжностей між сучасним націоналізмом і етнічною орієнтованістю попередніх історичних періодів. Якщо сутність етнічної орієнтованості зводиться до поняття «родина», коли суспільство розглядається як родина, яка походить від загальних предків, то нація створює уявлення про себе як про цілісну особистість — систему — із яскраво вираженим характером. Відповідно, національна самосвідомість особистості має два аспекти:
— по-перше, нація розглядається як співтовариство людей, організованих навколо ідеї про самовизначення;
— по-друге, нація визнає, що існують певні закони взаємодії й взаємного визнання прав: нація може усвідомити себе тільки в контексті історії людства.
Незважаючи на те, що на емоційному рівні ліберальний індивідуалізм є дезінтегруючою ідеологією, саме суспільствам, які сповідують лібералізм, вдалося досягти стабільного цивільного миру, у той час як ідеології єднання практично завжди призводили до соціальних катаклізмів. Спроби об’єднати світ на основі універсальних ідеологій, наприклад, як християнство або комунізм, тільки призводили до наростання міжетнічної ворожнечі. І, «хоча моря крові були пролиті в ім’я дотримання «національних інтересів«», єдиною організацією, яка включає в себе всі нації миру, стала не світова Церква або комуністичний інтернаціонал, а Організація Об’єднаних Націй. Організація, яка заснована саме на принципах націоналізму — поваги до національної незалежності, непорушності національних кордонів і т. п.
Сьогодні принцип націоналізму одержав у світі більш широке поширення, ніж принцип лібералізму: Західна Європа — батьківщина націоналізму — далеко обійшла інші частини світу в розробці нових схем міжнародних об’єднань. А досягнення найвищого рівня об’єднання держав відбулося не через заперечення націоналізму, але, навпроти, усіляко сприяючи зміцненню націоналізму.
Природно, що каменем спотикання тут є саме дуалізм націоналізму, який полягає в тім, що націоналізм з одного боку — це політологічна категорія, з іншого — етнічна. Саме з дуалізмом природи націоналізму пов’язане уявлення про те, що як би існує два види націоналізму, котрі часто густо диференціюють як націоналізм «гарний» і націоналізм «поганий». І, хоча сьогодні цілком очевидно, що це два елементи однієї системи, у посткомуністичних країнах ще знаходяться політики, які експлуатують цю тему під час виборчих кампаній. Таке відношення до націоналізму не тільки не сприяє формуванню єдиної нації-держави, але формує відцентрові сили, які призводять до регіональної поляризації й етнічної нетерпимості.
Однак такий прояв націоналізму виникає не із завищеної етнічної самооцінки, але через відсутність виходу емоцій на політичному рівні: коли у різних етносів однієї нації немає підстав для прояву гордості за свою державу, вони починають пишатися або приналежністю до певної раси, або своєю мовою, або культурною ідентичністю. Тобто націоналізм фактично створює реальні умови для формування демократичних інститутів. Але.
В посткомуністичних країнах постійно мусується саме етнічна складова націоналізму, а неузгодженість національної політики неминуче тягне національну ідею у формат етнічних напруг. Реальність таких напруг викликана тим, що, якщо в країнах розвинених демократій перехід від традиційної до демократичної моделі суспільства відбувався поступово, чим і забезпечувалася історична спадкоємність, то в посткомуністичних країнах відбувається перехід від комунізму, який не має нічого спільного із традиційним суспільством. Відповідно, колапс комуністичної ідеології припускає не стільки рух уперед, скільки віртуальне повернення до того історичного етапу, на якому була перервана демократизація суспільства, коли процес формування нації супроводжується прагненням відновлення держави на основі історичної пам’яті. Однак тут існує щонайменш дві серйозні проблеми:
— по-перше, у нинішніх кордонах ці держави на момент формування комуністичної системи не існували, що дозволяє політикам завдяки монопольному володінню системою ЗМК мусувати проблеми територіальних домагань;
— по-друге, народи цих держав більш не ізольовані інформаційною завісою від іншого світу. І, як наслідок, прагнення позбутися комуністичної ідеології неминуче призводить до прагнення возз’єднатися із зовнішнім миром, який значно змінився за період існування комуністичної системи.
При цьому для посткомуністичних країн існує в певному сенсі унікальна ситуація, яка пов’язана із тим, що в неросійських — в етнічному розумінні — регіонах комунізм розглядався не стільки як політично, скільки як етнічно ворожа сила, і, як наслідок, перемога над комуністич незважаючи на те, що російський народ не менш інших постраждав від комуністичної ідеології, русофобія усе ще домінує в умах народів. Саме з цієї причини націоналізм виступив і як провідна сила в боротьбі проти комунізму, і як основа демократизації посткомуністичних держав.
Однак в Росії значення націоналізму в посткомуністичному розвитку виявилося найбільш складним. Так як Росія до жовтневого перевороту 1917 року була імперією, то в період домінування комуністичної ідеології ця роль фактично злилася з роллю Росії як лідера комуністичного табору. Тобто й поширення комуністичної ідеології, і поширення російського впливу й досі сприймаються як той самий процес. І сьогодні імперська ментальність усе ще домінує в умах як практично всієї системи управління, так і переважної більшості росіян і, як наслідок, регулярно проявляються домагання до колись «братніх республік».
Однак справа тут зовсім не в націоналізмі, але в загальній слабкості демократії в посткомуністичних країнах, яка викликана тим, що:
— по-перше, будівельниками демократії виступили ті ж самі кадри, які ще вчора будували принципово прямо протилежне суспільство («яку партію не будуємо — все рівно виходить КПРС»);
— по-друге, у цих будівельників існує природничий страх відповісти за період правління у комуністичні часи («у всьому винні євреї і США»).
Відповідно, система управління посткомуністичної держави вимагає сильної влади, що з одного боку — викликає обѓрунтовані побоювання повернення до авторитарного режиму, яке й спостерігається в ряді посткомуністичних країн. З іншого — відсутність жорсткої вертикалі влади може призвести до розпаду держави, і ознаки цього процесу — на поверхні.
А так як націоналізм як ідеологія в таких умовах працює найкраще, цілком природно, що авторитарні тенденції носять відверто етнічне забарвлення. І вкрай негативну роль у цих процесах відіграють політики, які заради збереження влади або повернення до влади, використовують технології, побудовані на маніпуляціях етнічною й національною свідомістю. Відповідно:
1. Термін «нація» — термін політологічний, який поєднує у собі згоду різних етносів створити єдину націю-державу.
2. Націоналізм як феномен — це складна система, яка має цілий ряд елементів. В свою чергу, націоналізм — один із ключових елементів демократії, але природничий дуалізм націоналізму при його використанні як ідеології може призводити як до позитивних, так і негативних наслідків.
3. Комунізм (як властиво й фашизм) у тріаді «нація — націоналізм — інтернаціоналізм» виокремив і використовував виключно моноетнічний елемент — нацизм (Росія — для росіян, Німеччина — для німців і т.п.).
4. В світі етносів значно більше, ніж націй. При цьому, назва нації може співпадати з назвою етносу. Але в державі, яка намагається бути сталою, не може бути «титульної нації», може бути лише державотворчий етнос. Відповідно, голодомор українського народу означає не етнічну, а національну (всіх етнічних груп які на той час мешкали на території України) трагедію;
5.Функціонування в Україні політичних сил, які використовують побудовані на етнічному підѓрунті політтехнології, складає неминущу загрозу національній безпеці України. Ця загроза полягає в тім, що на даному етапі розбудови країни створення на етнічному підѓрунті двопартійної системи, неминуче призведе до розколу України.
