Угода про асоціацію з Європейським Союзом — черговий фрігійський ковпак, який українські правителі натягують на себе лише для того, щоб хоч на якийсь час вгамувати роздратування всередині й зовні держави. 1792 року, за місяць до повалення монархії й за півроку до своєї страти, Людовик XVI одягнув фрігійський ковпак — символ французької бідноти, — щоб хоч якось задобрити повсталий люд. Король був не готовий до епохальних змін, самодержець не збирався добровільно йти геть...
Угода з ЄС виявиться «фрігійським ковпаком» і для українського короля, якщо суттєвих змін не відбудеться. Нам потрібні якісні перетворення. А чи стануться вони без системного перезавантаження, ментального переосмислення, цивілізаційного дозрівання? Ключ до наших проблем захований значно глибше, аніж нам того хотілося б. Більшість із нас відчуває це, меншість — чимдалі частіше обговорює. В одних від цього розпач, а в інших відверте роздратування.
Сьогодні нам не було б так прикро, якби головною причиною сущих проблем був лише чинний політичний режим. Якщо метафорично прийняти його за дах нашої суспільної будови, то мусимо визнати, що аварійний стан спільної оселі — не від дірявої крівлі. У жахливому стані й усе решта, на чому вона тримається. У нас серйозні проблеми з фундаментом, який символізує наш усвідомлений дотеперішній національний досвід, а також зі стінами, що змуровані з нас із вами — спільноти українців.
ПАНУВАННЯ ПОДІЇ НАД ІСТОРІЄЮ
Шумовиння, мотлох, бруд... Вони сторицею заповнили інформаційний простір. Призначення клерків і звільнення другорядних радників, нагородження негідників та показове приниження підлабузників, ток-шоу з істериками й імітація серйозних розмов між дискредитованими особами, партійні скандальчики та якісь дрібні заколоти, тендерна гризня за черговий мільйончик і чорнуха в Інтернеті, злив дези та обсмоктування компри; куми, брати, свати, коханки, коханці й марнославство — все це домінанта для нашого щоденного самоаналізу. На всьому цьому формуються найвищі очікування і найглибші прогнози. В усьому цьому ефектність нашого буття. Із цього, врешті-решт, народжуються думки і мрії на завтра, наступні роки, а відтак і десятиліття. У процес втягнуті не тільки філістери, а й шановані журналісти, експерти, митці, науковці, політики, бізнесмени і навіть духовенство.
Пожинаємо наслідок домінування форми над змістом, підміни Істини бутафорною підробкою. Свого часу радник Франсуа Міттерана, відомий інтелектуал Режіс Дебре поставив діагноз такому стану соціуму — медіократія. Найтемнішим місцем сучасного суспільства він назвав блакитний екран. Інтелектуальна дискусія катастрофічно примітивізувалася, перемістившись на майданчики телевізійних ток-шоу.
Нас із вами може заспокоювати те, що він так говорив про Францію ще в другій половині ХХ століття. Мовляв, у нас нічого особливого — все те саме. Чим ми гірші за французів? Однак варто зважити на одне принципове «але». Сумуючи з тогочасного французького сьогодення, Дебре мав із чим порівнювати. Добі медійного маскульту, яка розпочалась, на його думку, 1968 року, передували періоди розквіту інтелектуальної традиції в університетських аудиторіях, а згодом і в літературних об’єднаннях. Вони й понині залишаються фундаментальним досвідом для «легковажного» медіократичного французького суспільства. За аналогією з ним, інтелектуальну розслабленість можуть дозволити собі й багато інших націй з тривалою та усвідомленою інтелектуальною традицією. Їм є на що опертися.
Не так давно у приватній розмові Віктор Небоженко висловився про українську чи то інерційність, чи то нецілеспрямовану активність приблизно так: «Розумієш, у нас немає структурованої інтелектуальної традиції, відсутній відповідний досвід». До речі, розмова відбулася на святковому прийомі з нагоди Дня взяття Бастилії, і йшлося про ймовірність результативного соціального протесту в Україні. Та й справді, звідки взятися цьому досвіду, такій традиції, якщо звільнившись від колоніального пресингу, який тривав століттями, ми одразу потрапили на пануючий в усьому світі тріумф медіократизму, де форма глумиться над змістом. Прикрість лише в тім, що до цієї постінтелектуальної епохи чи не всі наші сусіди підійшли зі значно міцнішим фундаментом, аніж ми. Уже згадуваний Режіс Дебре влучно підмітив: «Подія починає панувати там, де немає Історії». У цьому сенсі українці потерпають значно більше за багатьох своїх сусідів. У тих Подія нехай і витісняє на периферію Історію, однак її пласти уже встигли утрамбуватися ґрунтовним базисом.
Це абсолютно не означає, що наше минуле — то чистий аркуш. Навпаки, українці пройшли крізь колосальні метаморфози перемог і трагедій. І що найголовніше, підтвердили в добу Романтизму свою ідентичність, бо попри потужний тиск метрополій, все ж постали у своєрідному реєстрі націй разом з іншими європейськими народами. Наприкінці ХVIII та впродовж XIX століть українцям з величезними зусиллями і всупереч заборонам таки вдалося окреслити свою інакшість. Саме в цей період формалізувалися сучасні європейські нації. Водночас, романтичний сплеск раз по раз захлинався то в заборонах, то в репресіях, то в геноциді. Тим часом наша «офіційна» історія оброблялася й писалася не в Києві, не у Львові, не в Харкові... Її фабрикували чужинці, й за межами нашої держави.
ГЕРМЕНЕВТИЧНЕ ПРОВАЛЛЯ
Райнгарт Козеллек стверджував, що історія сама по собі не є розумною, на відміну від її аналізу. У цьому він повторює твердження свого вчителя Ганса-Георга Гадамера, який, у свою чергу, зазначив, що головним у пізнанні історії є її «розуміння». Обидва були представниками філософської герменевтики. За судженням того ж таки Козеллека герменевтика шукає істину між тим, як все відбувалося насправді, й тим, як це було занотовано сучасниками. Можна сказати абсолютно точно: українці — нація герменевтичного провалля. Допоки нашу історію писали загарбники, ми були позбавлені повноцінної можливості пошуку Істини у власній історії, а відтак і формування сенсу свого майбутнього. Розмаїта буттєва емпірика наших предків, пережиті ними здобутки й утрати не перетворювалися на досвід для їхніх нащадків. Українці були позбавлені змоги осмислювати, як це робили інші. Саме це і можемо вважати втраченою інтелектуальною традицією. Якраз про це в інтерв’ю «Українській правді» нещодавно зазначив знаний літературний критик Едвард Навотка, котрий сказав: «Україна ніяк не почне розказувати власну історію». Ймовірно, він мав на увазі розповіді і про минуле, і про сьогодення, і про майбутнє.
Усе зазначене свідчить про нагальну потребу в надолуженні втраченого національного дискурсу. Наголосимо, саме дискурсу, а не дискусії, бо вона є лише однією його складовою. Дискурс — це практика постійної інтеріоризації, тобто відтворення спільного досвіду. Досвід же є осмисленням нашого колективного буття. Буття минулого, сьогоднішнього чи завтрашнього. Обмірковуючи свою екзистенцію та постійно відтворюючи спільний національний досвід у мові, звичаях, оцінках, вчинках або цілепокладанні, ми увесь час наповнюємо нашу спільноту сенсом.
Читач риторично зауважить: «а хіба ми не боремося за мову, не відновлюємо традицій, не намагаємося контролювати владу чи не обстоюємо свободу слова?» Все воно так, але в нашому дискурсі панує Подія, тобто хаотичність, випадковість, буденність, поверховість, «сьогоднішній день», тактика, а не стратегія. Громадські контролери переважно моніторять наслідки, але не можуть чи не хочуть добратися до причини. За нинішніх обставин їхня діяльність часто ефектна, але далеко не завжди ефективна. Більшість опозиційних політиків не мислить себе в якісно іншій політичній площині. Вони готові боротися з владою, але нізащо не зруйнують нинішньої системи координат. Їм навіть страшно уявити, що політика втратить бізнесовий сенс. Наші письменники пишуть прекрасні книжки, успішно змагаються за європейські премії, але лише епізодично висловлюють своє «фе» стосовно того, з чим живуть в Україні. Телевізійники намагаються позиціонувати політичні ток-шоу як серйозну дискусію. Насправді ж, для них це таке саме реаліті-шоу, як і «Дом-2» чи «Фабрика зірок». Усе це споживає пересічний люд, засвоює та узагальнює. Одним словом, отримує хибні засновки й робить такі ж висновки.
В Україні відбувається імітація національного інтелектуального дискурсу, йому бракує структурованості, масштабу, глибини. «Легковажність» як інтелектуальний тренд може дозволити собі хто завгодно, але не ми. На відміну від багатьох інших, у нас великий баласт неперетравленого досвіду. Нам треба надолужити втрачене, а може, й вкрадене...
УКРАЇНСЬКІ «ДЕКАДИ ПОНТІНЬЇ»
Анрі Бергсон доводив, що правильна постановка проблеми — це майже її вирішення. Що ж, українській інтелектуальній еліті варто, врешті-решт, вийти з катакомб, припинити вдовольнятися діогенівським аскетизмом. Замкнена комірчина для духовних рефлексій. Прагматичним роздумам потрібен протяг, тобто жваве обговорення. Кожна справді Велика революція неможлива без свого Просвітництва...
Нам бракує українських «декад Понтіньї», такого собі інтелектуального Давоса. Свого часу французький письменник Поль Дежарден придбав абатство Понтіньї та почав організовувати там десятиденки філософських і літературних диспутів. Щоліта у вільній та невимушеній обстановці кращі європейські інтелектуали обговорювали не лише важливі філософські чи літературні, а й соціальні та політичні проблеми. На цих декадах формувався студент Сартр, їх мав честь відвідувати Микола Бердяєв. Це був справжній салон, далеко не для всіх охочих. Тут кращі з кращих формували порядок денний для мислячої частини Європи.
Нам потрібне подібне місце інтелектуального паломництва. Цей формат аж ніяк не можна підмінити Ялтинською конференцією «YES», яка, попри свою важливість, таки віддає гламуром світської тусовки. Щось бажане мало втілитися в «Першого Грудня», але все вийшло якось дуже сором’язливо й під надто разючим світлом софітів.
Українські «декади Понтіньї» мають бути такими ж інтелектуальними, камерними і контргламурними, як ті французькі у першій половині ХХ століття. Мислячим українцям варто з надією чекати і сприймати з вірою висновки дискусій, які тут точитимуться. Саме тут має формуватися порядок денний для національного дискурсу, саме тут мають правильно формулюватися проблеми, а відтак і варіанти їх вирішення. Саме таке середовище могло б висунути на гребінь хвилі нового національного лідера.
Семантичні асоціації, інтуїція та сума інших факторів підказують, що такий дискусійний майданчик можна було б організувати, скажімо, на базі Українського католицького університету. Хоча це могла б бути й Могилянка або будь-яке інше місце, яке надихало б до пошуку української національної Істини.
Нехай навіть якийсь скептик і скаже, що годі нам балаканини. Заперечимо — це не так. Наша системна криза в тому й полягає, що продуктивної балаканини у нас було явно замало. У час, коли іншим була доступною розкіш філософствувати, наші предки займалися чим завгодно, але не цим. Виживали, існували, копирсалися, оспівували, оплакували, але не філософствували. На схилі своїх літ у надзвичайно цікавому інтерв’ю журналу «Шпігель» Мартін Гайдеггер доводить, якими екзистенційно важливими є звичайні, здавалося б, роздуми чи то філософствування. Вони далеко не завжди наштовхують на точний рецепт порятунку, однак удосконалюють наше світосприйняття, нас, наші дії. «Декади Понтіньї» збиралися впродовж багатьох десятиліть. Сам процес мав не менше, а може, й більше значення, аніж результати цих зібрань.
