Сьогодні в Київському національному університеті імені Т. Шевченка завершує роботу триденна Міжнародна наукова конференція «Людина — Світ — Культура», приурочена до 170-річчя філософського факультету. Підсумки дискусії, зрозуміло, ще підбиватимуть, поки ж що «День» попросив своїх експертів висловитися на головну тему.
...І томик Платона
Володимир ШКОДА, доктор філософських наук, професор, Харьківський національний університет:
Знову і знову філософи силкуються прояснити смисл своїх занять, намагаються відповісти на запитання: «Що таке філософія?». Особливо кумедний вигляд це має тоді, коли вони починають розмірковувати про предмет філософії, її метод та інші атрибути. Атрибути того, що прийнято називати наукою. Вважаючи ці вправи цілковитою нісенітницею, я хотів би поговорити про статус філософії як соціального феномена. Відповісти на запитання: як вписується цей феномен у пострадянську дійсність. А ще точніше, яке в цій дійсності місце філософа, та що його чекає в майбутньому?
Сьогодні незрозуміло, з яких стратегічних цілей суспільства, з якої, так би мовити, логіки буття випливає потреба у філософській освіті. В епоху комунізму, хоч як би до неї ставитися, ця логіка була залізною. Статус філософії був гранично ясним і цілком виправданим. Тоді партія, яка керувала державою, відверто оголошувала своїм головним завданням виховання народу. В складній ідеологічній системі, що охоплює всі групи населення, філософія була представлена теоретичною дисципліною, покликаною брати участь у формуванні точно визначеного типу світогляду й озброювати, як тоді казали, радянських людей передовою методологією. Була досить солідна історико-філософська база, що реабілітувала цей тип світогляду.
Нічого подібного ми сьогодні не маємо. Ніхто, наприклад, не може пояснити, що це за предмет такий, який за одним і тим самим підручником вивчають майбутні фізики, композитори, працівники фізичної культури, громадського харчування тощо. Можна тільки думати й гадати. Чи це — ідеологічний бронепоїзд, що стоїть на запасному шляху, поки духовні батьки підшукують для народу національну ідею? Чи важливий чинник гуманізації освіти та всього суспільного життя? Справді, за патологічного перекосу вищої школи в бік технікознавства з метою збереження гуманітарних крихіток філософію потрібно культивувати. Чи філософію тримають тому, що її тримають у західних університетах? Але цей аргумент слабкий, бо тримають не в кожному університеті, й також часом зі здивуванням. Чи не знають, що з ними робити, з філософами, якщо розпустити? Мабуть, ці запитання періодично виникають і в кабінетах високої влади. Адже не може стандартний курс філософії повільно, але неухильно зменшуватися без її відома. Остання новація — занесення до цього курсу всіх раніше самостійних філософських дисциплін — нічого хорошого не віщує. Взагалі, порівняно з радянськими часом курс філософії поменшав приблизно на сорок відсотків.
Офіційна філософська спільнота в нашій країні практично повністю складається з викладачів. Дивно, що існує професія, яка в житті суспільства ніяк себе не проявляє. Що може робити людина з дипломом філософа? Які можуть бути до неї запитання? Що вона може сказати людям? На жаль, нічого. Твори наших філософів — для внутрішнього користування. Ніхто їх не читає, та й не для того їх пишуть. А щоб захистити дисертацію, щоб не було проблем із черговим переобранням. Більша частина цих людей зайнята важкою, по суті, технічною роботою в студентській аудиторії. З тих, хто пише, багато несуть на собі рідні плями радянської філософії. Ці дві обставини — неухильне скорочення філософських курсів і філософствування в дусі вчорашнього дня — начебто не залишають для філософії жодних шансів на виживання. Можуть сказати, що в західній культурі до філософії є споконвічне тяжіння, так само, скажімо, як до поезії. І цивілізованим суспільствам слід підтримувати цю традицію. Порівняння філософії з поезією чудове. Але ж не вчать поезії на факультетах і не видають дипломи, котрі засвідчують, що ти вивчився на поета.
Ситуація нагадує становище офіційної церкви. Але тільки з одного погляду: і державна філософія, й офіційна церква, перетворившись на формальні інституції, втратили свіжість безпосередності та значною мірою перестали відповідати своєму споконвічному призначенню. Втім, церква абсолютно не стурбована проблемою виживання. Її підживлює багатовікова традиція. Сьогодні вона живе не стільки словом і духом, скільки обрядовою практикою, що втратила інтимність таїнства, але все ще здатна впорядковувати повсякденне життя людей. А головне, на мій погляд, те, що цю практику добре оплачують парафіяни. У наш час усе отримує економічне вимірювання, в церкви справа поставлена добре. Ці дві інституції зведені тут не випадково. Філософія та релігія завжди були близькі як духовні запомоги людині в стані світоглядних криз.
Але життя філософії й релігії не замикається в стінах університету та храму. У слов’янській душі завжди жевріє споконвічний потяг до безпредметних, з погляду прагматиків, роздумів і містичних споглядань. Потяг до самобудівництва внутрішнього світу. Сьогодні він набирає сили. Виявляється в розширюваній мережі неформальних об’єднань, у яких люди культивують різні духовні практики. Там немає звичного поділу на релігію, філософію та науку. Цей синкретизм привабливий, бо відповідає духу часу, тобто мисленню несистемному в хорошому значенні, спонтанному, позитивно еклектичному. Нова релігійність, що органічно включає в себе і філософствування, і формальні побудови, що нагадують науку, поширюється. Завдяки нічим не обмеженій свободі викладання вона вже проникає в університетську аудиторію ніби приватним способом.
Такий стан справ не влаштовує, передусім, офіційну церкву. Хоча, як сказано раніше, їй не загрожує те, що загрожує державній філософії. Церква, мабуть, більше, ніж держава стурбована духовною цілісністю нації. Нову релігійність вона тлумачить як забобон, як духовну розпусту. А засіб проти цього — «орозумління». Можна припустити, що цей процес здійснюватиметься і за лінією державної освіти. Це вже почалося в Росії. На філософських факультетах ось-ось з’явиться спеціальність «теологія». Таким чином, життєві колізії невідворотно змінюють розстановку сил, що традиційно курирують духовну сферу. На що в цих умовах сподіватися філософії? Всихаюча гілка може, звісно, ще протриматися. Якщо Україна багатітиме. Тоді адепти цієї екзотичної інтелектуальної практики, як зауважив один західний філософ, і надалі отримуватимуть протягом усього свого життя «хоча й не дуже розкішну, але все ж досить пристойну платню». Попри свою абсолютно очевидну некорисність.
P.S. Моя аспірантка, тобто людина, якій я передрікаю сумне майбутнє, прочитавши мій опус, вигукнула: «Благаю, вигадайте що-небудь у дусі happy end!». Вигадайте, зрозуміло, не в значенні реформ, які порятують філософію, а, так би мовити, в літературному значенні. І я, здається, вигадав. Одне велике українське видавництво протягом останніх трьох або чотирьох років тричі видавало томик Платона. Тепер готується ще й українське видання. Видавництво, зверніть увагу, приватне. Отже, видає те, що беруть на ринку. Ходову художню прозу, зрозуміло, детективи, а ще календарі, поради городникам… І томик Платона. У хорошій компанії Платон, чи не так? Отже, хоч яку б ахінею несли викладачі філософії, хоч які б нісенітниці видавали під виглядом докторських монографій, а існує в людей споконвічне і незмінне тяжіння до філософської класики. Отже, читають. А якщо й не читають, а просто, купивши, ставлять на поличку, то це також щось означає. Наш філософ все-таки має шанс. Що потрібно робити, щоб не втратити його?
Три філософські питання
Сергій КРИМСЬКИЙ, доктор філософських наук, професор:
— Кінець ХХ і початок ХХI століття характеризуються виникненням у найрізноманітніших сферах знань, включно із точними науками, проблематики універсального, загального. Скажімо, це проблема ноосфери (взаємодії природи, біосфери та людського розуму), це проблема загальної теорії поля, яку фізики називають теорією всього; це проблема розвитку всесвіту загалом; це проблеми футурології; це проблема глобально взаємопов’язаного світу. Можна перераховувати й далі. Усі ці проблеми мають своїм стрижнем питання універсального загального значення. І в цьому сенсі сама конкретна наука, сам розвиток цивілізації й ставить нині питання, якими історично завжди займалася філософія. Тобто проблеми загальних, універсальних структур людської присутності у світі сьогодні виростають із конкретної проблематики. І в цьому сенсі значущість філософії дуже своєрідним способом посилюється. З одного боку, лунають голоси: мовляв, відбувається присмерк філософії, оскільки те, чим вона займалася, стало предметом конкретних наук. З іншого боку, саме конкретні науки ставлять питання про необхідність філософії.
Філософія завжди проблему універсального пов’язувала із загальними методами дослідження, з проблемою знання про знання. У цьому розумінні раніше добре характеризував філософію міф про Тезея та нитку Аріадни, за допомогою якої йому вдалося вийти з лабіринту чудовиська. Отже, якщо у ХVII—XIX століттях філософію цікавила «нитка Аріадни», тобто метод руху в лабіринті, то нині філософію цікавить сама Аріадна, інакше кажучи, проблема людини. Людина — універсальна істота, яка поєднує в собі одночасно природу й суспільство. Приблизно таким чином філософія, почавши зараз займатися загальними проблемами людинознавства, позначає й досліджує стратегічні траси смислу людського буття.
Філософія була й залишається дисципліною, котра вирішує на шляхах пошуку загального три основні питання. Перше: як жити, не знищуючи природу. Друге: як жити, не знищуючи самого себе. І третє: як жити, не знищуючи історію, тобто свої традиції, коріння буття та своє минуле. Перераховані три фундаментальні питання й визначають сьогодні основні напрями досліджень. Це проблема екології (збереження навколишнього середовища), проблема духовності (побудова світу особистості) та проблема культури (збереження історичних цінностей). Ці напрями найбільш інтенсивно розробляються. У прив’язці до проблеми людини постають і такі специфічні проблеми, що їх раніше не вирішувала філософія, як проблема іншого: іншого суб’єкта, іншої особистості, іншої цивілізації. Якщо ще в середині ХХ століття Сартр зауважував, що інші — це пекло, то нині ми приходимо до ідеї толерантності, солідарності, розуміння іншого не як ворога, а як партнера. На початку ХХI століття дуже актуальною є проблема суб’єкта, з яким ми шукаємо зв’язок. Тому дуже великого значення набуває теорія комунікації, теорія спілкування і зв’язків між людьми, особливо у глобальному світі. Також актуальною є теорія рішень, бо стало зрозуміло, що немає поганих і абсолютно вдалих рішень, немає навіть оптимальних рішень. Рішення можуть бути достатніми, що залежить від рівня очікувань й успішності діяльності суб’єкта.
Однак велику частину у філософському житті посідають проблеми освіти, вивчення й популяризації світового досвіду філософії. Адже російська й українська філософії були багато років відірвані від світової філософії. Пропагуються найбільші досягнення філософської думки ХХ століття в західному світі. Актуалізується історія філософії, особливо української. А ще років 20 тому питання ставилося так — філософська думка в Україні. Питання української філософії розробляється, з’явився цілий ряд монографій на цю тему. Ми багато не знали, а зараз маємо право говорити про певний самостійний напрям національної філософської думки.
Що стосується національної ідеї, відповідальність за формування якої сьогодні багато хто покладає саме на філософію, то, безумовно, філософія зайнята світоглядним забезпеченням людини. Але сьогодні це проходить крізь призму духовності, на відміну від радянської епохи. І національна ідея є складовою частиною проблеми духовності — розвитку особистості й смислу творчості життя. Духовність — не ідеологія. Сучасна філософія зайнята не ідеологією, усвідомленням позицій певного класу, як це було за часів СРСР, вона зайнята проблемою духовності, внутрішнього світу людини.
Сьогодні ми намагаємося ставити свої проблеми, відмінні від питань, які розглядає західна філософія. Ми повинні пропагувати свою філософію.
Виклик часу—пошук ідентичності
Анатолій КОНВЕРСЬКИЙ, декан філософського факультету КНУ ім.Т. Шевченка, доктор філософських наук, професор:
— У різні часи й у різних суспільствах філософські знання набували різноманітного оформлення — чи поєднуючись із релігією (як у середні віки), чи взаємодіючи з наукою (як у добу Відродження та у Новий час). Вочевидь, наш час усе більше й більше загострює ці питання, які зазвичай називають смисложиттєвими. Саме тут і стає в нагоді філософія.
Бурхливі події, що відбуваються на зламі тисячоліть, зі всією гостротою ставлять перед інтелектуалами проблему пошуку нових відповідей на ці питання: «Що ж є людина, яка здатна своїм розумом та створеними знаряддями настільки перетворити світ, що навіть спроможна знищити саму себе? Що є той світ, який оточує людину, які його граничні підвалини і чи може людина в ньому й надалі існувати?»
Можна безкінечно дискутувати і будувати різноманітні теоретичні конструкції, однак спільним при цьому залишається, мабуть, одне: людина — це пріоритетний та винятковий предмет філософії, і завдання філософів — допомогти людині самовизначитись у світі.
Справді, на адресу філософії лунають закиди та дошкульні «шпильки»: мовляв, що ж це за наука чи галузь знання, яка ось вже більш ніж два з половиною тисячоліття копирсається на одному й тому самому місці! І чи варто її вивчати? То, може, «за борт її!». Такі заклики вже лунали, наприклад, у буремні 20-ті роки минулого століття у виступах ідеологів тогочасного Пролеткульту. І ось тут ми повинні чітко відповісти на ці закиди: філософія ніколи нікому нічого не нав’язує — вона лише навчає людину мислити, шукати для себе відповіді на ті питання, які людина перед собою ставить. А тому вона й вирішує питання про самовизначення людини. Але ж це і є, власне, вища міра гуманізму — допомогти визначити власне місце у світі, відшукати свої граничні підвалини, змалювати власну долю й призначення, при цьому не принижуючи гідності, не зводячи до ролі агента якихось потойбічних сил чи «гвинтика» в механізмі.
Філософія знову й знову сьогодні повертається до питання про ставлення Людини до Світу. Сучасний світ, в якому відбуваються вкрай складні та суперечливі процеси, потребує і нових пояснень. Передусім такого пояснення вимагає доба глобалізації. Справді, сучасне суспільство, яке йменують «інформаційним», «техногенним», «глобалізованим», потребує вирішення широкої палітри важливих проблем, без чого подальше буття людини стає проблематичним. Пошуки ідентичності в широкій площині означення даного поняття — особистої, соціальної, національної, гендерної тощо — актуалізують інтелектуальний потенціал філософії. Події останніх двох десятиліть засвідчують, що без відповіді на це питання подальший поступ людства неможливий.
Сьогодні вельми актуальною стає практична філософія. Ми є свідками конституювання таких галузей філософського знання, як біофілософія та біоетика, екофілософія та прикладна етика. І це засвідчує, що креативний та евристичний потенціал філософії й нині надзвичайно високий.
Важливою темою філософського дискурсу постає питання про техніку як особливу сферу світу людини. Утворена як засіб та знаряддя перетворення людиною світу для власних потреб, техніка на сьогодні перетворилась у самодостатню сутність, відірвалась від свого творця, нерідко загрожуючи самій людині. Прикладів таких загроз планетарного масштабу вже достатньо — згадаймо хоча б аварію на Чорнобильській АЕС. Отже, й тут філософія повинна сказати своє вагоме слово, знову й знову досліджуючи зміст та форми цивілізації, яку називають «техногенною».
Втрата власної ідентичності, яку сьогодні переживають вже не тільки окремі особи, але й цілі соціальні групи, більше того, — цілі народи — неминуче виражається насамперед у деформації культури у всьому її розмаїтті. Культура містить у собі одночасно й гуманістичні чинники, й дегуманізуючі можливості. Тому нагальним завданням філософії є нове дослідження змісту й сенсу культури з метою концептуалізації перших та нейтралізації других.
Отож, доки триватиме невпинний пошук людиною самої себе, який ніколи не може завершитись «останньою істиною», доти існуватиме філософія.
