Московський городничий, який зробив своєю політичною «фішкою» територіальні претензії до України, який з рідкісною постійністю з’являється в Севастополі і вимагає віддати українське місто, яке Лужков називає «11 префектурою Москви», Російської Федерації, досі використовує надзвичайно сумнівну псевдоюридичну аргументацію. Дійсно, тези типу «Віддай, це моє!» або «Я хочу Севастополь!» мало вражають, передусім, міжнародну громадськість, адже крім простого бажання мати чуже, необхідні якісь більш або менш переконливі підстави.
Ось і Лужков обгрунтовує свої домагання тим, що нібито 1954 року, коли Кримську область передали зі складу РСФРР до складу УРСР Севастополь переданий не був, тобто, нібито Крим Україні передали без Севастополя.
Для мене, уродженця Севастополя, це більш ніж дивно. 1955 року у зв’язку з появою на світ вашого покірного слуги, мої батьки отримали документ із гербом УРСР, написом «Свідоцтво про народження» і підписами працівників севастопольського РАГС. Потім я закінчив у Севастополі середню школу, навчаючись за програмами міністерства освіти УРСР, і отримав атестат, де навіть була графа — «українська мова та література». У 16-річному віці мені видали паспорт громадянина СРСР, оформлений чомусь двома мовами: російською та українською (в повній відповідності до радянської конституційної норми про союзно-республіканське громадянство). На будівлі севастопольського міськкому компартії (а СРСР був партійною державою!) золотом сяяли букви: «Севастопольський ДК КПУ». На всіх табличках біля входу до адміністративних будівель був присутній герб УРСР і написи на двох мовах. Дивні, однак, речі відбувалися в «непереданому» Україні місті... Так і в «брежнєвській» Конституції РСФРР немає жодного слова про Севастополь, а в «брежнєвській» Конституції УРСР — він тут як тут, разом із Києвом як міста республіканського підкорення України.
У Великій Радянській Енциклопедії в статті «Севастополь» можна прочитати: «Севастополь — місто республіканського підкорення Кримської області УРСР».
Аргументи Лужкова зводяться до того, що нібито 1948 року Верховна Рада та Рада Міністрів РСФРР дарували Севастополю особливий статус, внаслідок чого він перестав бути частиною Кримської області й не міг бути автоматично переданий разом із нею. Дійсно, 29 жовтня 1948 року Президія Верховної Ради РСФРР видала Указ «Про виділення міста Севастополя в самостійний адміністративно-господарський центр».
Документ цей складався з однієї пропозиції, а саме: «Виділити місто Севастополь у самостійний адміністративно-господарський центр зі своїм особливим бюджетом і віднести його до категорії міст республіканського підкорення».
На виконання указу була видана Постанова № 1082 Радміну РСФРР. Але чи перетворився після цього Севастополь в окрему адміністративну одиницю РСФРР, виділену і виведену зі складу Кримської області? На це запитання цілком визначено можна відповісти: ні. Адже й після 1948 року, як і до нього, всі структури Севастополя підкорялися Кримській області: міліція — управлінню МВС Кримської області, освіта — управлінню освіти Кримської області, охорона здоров’я — управлінню охорони здоров’я Кримської області. І найголовніше — севастопольський міськком компартії підкорявся кримському обкому. А севастопольці й після 1948 року продовжували обирати у своєму місті депутатів Кримської обласної ради. Як це узгоджується із заявою Лужкова, що «відтоді з’явилися дві юридично незалежні одиниці — Кримська область та місто Севастополь»? До речі, у всіх виданих після 1954 року довідниках адміністративно-територіального розподілу республік СРСР у багатьох місцях ми читаємо: «Севастополь, Українська РСР». Довідники ці, ясна річ, видавалися в Москві... Не менш сумнівна заява Лужкова про те, що «ніколи витрати на утримання міста Севастополя не проходили через бюджет Української РСР». Спростувати цю брехню дуже легко. Досить узяти всі бюджети УРСР після 1954 року і скрізь ми там знайдемо Севастополь та його фінансування Україною. А ось у бюджетах РСФРР після 1954 року місто Севастополь зникає. Твердження ж Лужкова про те, що нібито після 1954 року Севастополь фінансувався міністерством оборони СРСР — зі сфери фантастики. Міністерство оборони СРСР фінансувало Чорноморський флот як частину радянського ВМФ та Збройних сил, але не місто Севастополь.
Найцікавіше, що жителі «неприєднаного» (за Лужкововим) до України міста Севастополя 19 грудня 1954 року брали участь у виборах суддів і народних засідателів Української УРСР. На якій такій підставі, якщо Севастополь не був частиною УРСР?
Лужков заявляє, що оскільки в документах 1954 року про передачу Кримській області Україні Севастополь не згадується, значить, він Україні не передавався. Але в цих документах так само не згадується Євпаторія, Феодосія, Керч, Джанкой, Ялта тощо. За логікою Лужкова, ці міста також Україні в складі Криму не передавалися. У цьому окремому передаванні не було ніякої необхідності, оскільки Севастополь був такою самою невід’ємною частиною Кримської області, як і вищеназвані міста. Лужков забуває (можливо, і навмисно), що Севастополь і до 1948 року, і після нього не був перетворений на самостійну адміністративну одиницю, що замикається на столицю РСФРР або СРСР. Севастополь продовжував перебувати в складі Кримської області. Очевидно, московський мер тут щось усвідомлено плутає. Нехай би він пригадав дещо з історії міста, яким сам керує. Коли Москва отримала статус окремого адміністративного регіону РСФРР, усі її структури припинили підкорятися керівним органам Московської області, московський міськком перестав підкорятися Московському обкому, замикаючись безпосередньо на ЦК КПРС. Ось тоді, дійсно, виникли дві самостійні окремі юридичні адміністративні одиниці — місто Москва й Московська область. Те ж саме сталося з Києвом в УРСР, коли Київ був вилучений зі складу Київської області. Але нічого подібного в Криму не відбувалося з містом Севастополем. Його ніхто зі складу Кримської області не вилучав.
Між іншим, ще 1999 року цікава відповідь Лужкову та йому подібним у стінах Ради Федерації Росії дав її міністр закордонних справ І. Іванов: «Де знаходиться Севастополь? В Україні, і ви чудово це знаєте... Куди депутати обиралися від Севастополя? До Верховної Ради України. Порушувалося це питання кимсь? Не підіймалося... Офіційно заявляю, немає жодних правових підстав повернути Севастополь...» Дійсно, немає. До речі, перші севастопольські депутати Верховної Ради Української РСР (А. Коровченко і М. Кулаков) були обрані 1955 року. Варто також нагадати ще одну пікантну обставину: до 1954 року командуючих Чорноморським флотом (місце служби й проживання — місто Севастополь) обирали депутатами Верховної Ради РСФРР, а після 1954 року почали обирати депутатами Верховної Ради України. З чого б це раптом, пане Лужков? Між тим, у цьому є певна закономірність: наприклад, командуючих Закавказьким військовим округом (місце служби та проживання — місто Тбілісі) обирали депутатами Верховної Ради Грузинської РСР, Туркестанського військового округу (місце служби та проживання — Ташкент) — депутатами Верховної Ради Узбекистану тощо.
Ю.М. Лужков останнім часом любить погрожувати Україні зверненням до Міжнародного суду щодо Севастополя. Та все ніяк туди не звернеться, очевидно, в глибині душі розуміючи, що його аргументи хороші лише для озброєної агресії проти сусідньої держави, але ніяк не для міжнародної юстиції...
Та й «аргументи» Лужкова щодо Криму цілком гідні його севастопольських аргументів...
Довгий час у Севастополі основним «промоутером» ідеї про «непередане» Україні внаслідок постанови Ради Міністрів РСФРР від 1948 року місто був сумно відомий антиукраїнський діяч, опікуваний Москвою, деякий Олександр Круглов. Він жонглював цією постановою №1082, «як циган Сонцем», цитуючи, а головне, коментуючи його на всі лади з найдалекосяжнішими висновками. Улюбленим його твердженням було: «Цю постанова ніхто й ніколи не скасовував». Подібне екстремісти московські та севастопольські активно вселяли й Борису Єльцину, і Руслану Хасбулатову (тогочасному голові Верховної Ради Росії). Але, про всяк випадок, О. Г. Круглов (очевидно, особисто для себе) вирішив поцікавитися в компетентних юридичних органах: скасовували чи ні горезвісну постанову №1082? І ось яку відповідь він отримав: «Відповідно до Вашого запиту, що надійшов з Апарату Уряду Російської Федерації, повідомляю, що постанова Ради Міністрів РСФРР від 22 жовтня 1948 року номер 1082 «Питання міста Севастополя» визнана постановою Ради Міністрів РСФРР від 25 квітня 1968 року номер 264 «Про визнання деяких рішень Уряду РСФРР із питань державного планування такими, що втратили силу» (пункт 23 Переліку) такою, що втратила силу». Під текстом відповіді, надісланої Міністерством юстиції РСФРР 5 жовтня 1992 року, стоїть підпис начальника управління систематизації законодавства Н. Хованського.
Судячи з усього, Ю.М. Лужков дещо знає про цей факт, що ставить «хрест» на його єдиному аргументі, тому й не поспішає до Міжнародного суду...
Ну а сам борець за «російський» Севастополь, О.Г. Круглов, севастопольцям повідомляти про отриману ним із Міністерства юстиції Росії відповідь не став. Деякі його однодумці до цих пір продовжують із завзятістю, гідною кращого застосування, твердити про постанову 1948 року, яка «ніким і ніколи не скасовувалася»...
Таким чином, нинішня Російська Федерація не має жодних юридичних підстав претендувати на українське місто Севастополь. Проте відсутність юридичних підстав Росію в її історії ніколи не бентежила... Сучасні російські політики керуються принципом: «Якщо не можна, але дуже хочеться, то можна». Крім того, саме в українському напрямі російської політики вони свято увірували у всемогутність свого натиску і вічну лякливість та продажність української, пробачте на слові, «еліти», діючи в стилі ленінської рекомендації радянським дипломатам, які відправлялися на Генуезьку конференцію: «Справжнє враження можна справити лише наднахабністю». На жаль, у відносинах з Україною «братська» наднахабність майже завжди спрацьовувала...
