Попри гучні святкування 200-річчя битви під Бородіном у Росії, українські ЗМІ у своїй більшості виявилися байдужими до цієї теми та її українського контексту (читайте «День» №158, четвер, від 6 вересня 2012 — «Патріотичні» фанфари під Бородіном»). Чи не єдиним телевізійним ЗМІ, який присвятив частину програми у прайм-таймі обговоренню вищезгаданої річниці та українському складнику цієї події, став телеканал «Інтер», програма «Велика політика із Євгеном Кисельовим».
Зокрема, канал показав документальний фільм Кіри Толстякової про війну 1812 р. та плани Наполеона щодо України. Стрічка потребує окремої розмови, однак сам факт того, що українське телебачення нарешті взялося до таких тем, — уже варте уваги. Адже протягом 21 року незалежності українці не сформували концептуально своєї оцінки подій не те що на кшталт Наполеонівських війн (начебто «не наших», але таких, які безпосередньо вплинули на Україну) та інших важливих для Східної Європи та Європи в цілому процесів, а й подій своєї власної історії.
Бородінська битва 1812 року, 200-ту річницю якої щойно з помпою відзначила Росія, й досі цікава для військових істориків. Адже, з одного боку, зустрілися дві майже рівні армії — приблизно по 130 тисяч вояків, у росіян було дещо більше гармат. Французи, котрі перебували у вразливішій позиції нападника, завдали росіянам більших втрат: за різними даними, 38—45 тисяч проти 30—35 тисяч у самих французів. Як наслідок, поле бою залишилося за французами, росіяни відступили, столиця Росії впала. І попри це, Бородіно ніяк не можна вважати поразкою Росії.
Секрет цього парадоксу пояснює вислів римського імператора Октавіана Августа (27 р. до н. е. — 19 р. н. е.). За його словами, «не слід розпочинати битву чи війну, якщо немає впевненості, що за перемоги виграєш більше, ніж втратиш за поразки. Ті, хто домагається малих вигод ціною великої небезпеки, схожі на рибалку, який вудить рибу на золотий гачок: відірветься гачок — і ніяка здобич не відшкодує втрати».
Отже, головні проблеми, які напередодні Бородінської битви стояли перед французькою армією в Росії. Це, по-перше, надзвичайна віддаленість театру воєнних дій від баз забезпечення військ. Це зараз літаки військово-транспортної авіації долають такі відстані за години, а кораблі — за дні чи тижні. А 200 років тому, щоб просто прохарчувати й озброїти армію, вози мусили прямувати тисяча за тисячею місяцями по бездоріжжю. Будь-яке перерізання комунікацій супротивником перетворювало (і, зрештою, перетворило) армію на досить безпорадну установу. А ще можна додати знамениті російські дороги, які завдяки дощам чи снігові могли стати серйозною перешкодою без жодного втручання людини. Цікаво, що, як відомо історикам, Наполеон завдяки шпигунам цілком був у курсі цих проблем кампанії в Росії, однак знехтував ними.
Ще однією проблемою війни в Росії була малозаселеність її просторів. Армія в кількасот тисяч просто не мала можливості самозабезпечення, як у Європі, тобто майже не мала кого «обдирати» по ходу свого просування через убогі та поодинокі населені пункти. До речі, російські воєначальники грамотно скористалися з цього чинника й застосували проти Наполеона тактику «випаленої землі», не наважуючись на вирішальну битву, оскільки це загрожувало втратою армії.
Ще однією колосальною проблемою для Наполеона залишалася незавершеність війни в Іспанії. І російське командування це прекрасно усвідомлювало. Ось як, наприклад, говорив французькому послові російський імператор 1811 року: «Іспанці неодноразово були побиті, але вони не були ні переможені, ні підкорені. А між тим, вони не так далеко від Парижа, як ми: у них немає ні нашого клімату, ні наших ресурсів. Ми не підемо на ризик. За нас — неосяжний простір, і ми збережемо добре організовану армію... За нас воюватимуть наш клімат і наша зима». Опір іспанців скував 200 тисяч французьких солдатів, які в іншому разі могли б піти в Росію та істотно змінити ситуацію.
Нарешті, ще однією проблемою Наполеона залишалася його нездатність забезпечити континентальну блокаду Англії. Як наслідок, англійці зброєю та грошима підживлювали опір Наполеонові, особливо на периферії Європи — в Іспанії, Португалії, Росії. Власне, відмова Росії від участі в континентальні блокаді, попри зобов’язання, взяті 1808 року після поразки від французів, і послужила формальною причиною походу Наполеона на Росію.
Отже, Наполеон рушив на Москву. Від початку московський похід Наполеона Бонапарта мав украй велику авантюрну складову. У Наполеона й до 1812 року було чимало авантюр, деякі з них не менш провальні. Це, зокрема, спроба захопити Єгипет у 1798 — 1801 рр., завідомо проблемна з огляду на панування в Середземному морі на той час ворожого Франції британського флоту.
Водночас чимало спонтанних рішень французького імператора приносило йому шалений успіх. Історики підрахували, що пропорція виграних та програних битв у Наполеона була майже 2:1. Вочевидь, незмінність перемог призвела до запаморочення від успіху. Носієм ідеї про російське «авось» цього разу виявилася зовсім не Росія. «Головне — ув’язатися в бійку, а там вирішимо, як її вигравати», — довго залишалося гаслом Наполеона. «Я йду на Москву і за один чи два бої все закінчу», — самовпевнено казав Наполеон.
Однак військово-стратегічні прорахунки Наполеона — далеко не все в його поразці. Не меншими були й політичні. Він, зокрема, навідріз відмовився проголосити скасування кріпацтва в Росії, хоч в інших завойованих країнах Європи скасовував навіть значно ліберальніші феодальні пережитки. Наполеон співпрацював із тими, з ким йому було зручно, зокрема з польською аристократією, а не з тим, з ким було вигідно. Як наслідок, він навіть не спробував організувати антиурядову селянську війну в Росії. Це ж саме, але ще більшою мірою, стосувалося й України. Як писав один із найбільших істориків наполеонівських воєн, уродженець Києва та вихованець Київського університету Євген Тарле, «у Наполеона було розуміння історичного існування України». Однак Наполеон назвав похід на Росію другою польською війною. Йому було значно зручніше розмовляти з інтегрованими в європейський контекст заможними польськими магнатами, аніж вишукувати залишки української аристократії або, тим паче, прямо звертатися до розкозачених селян України.
Як наслідок, після битви під Бородіно та місячного перебування в Москві кавалерія Наполеона практично зникла, артилерія була значно слабша за російську, що, власне, й призвело до логічного завершення кампанії.
Між тим, у Лівобережній Україні 1783 р. і в Правобережній 1795 р. Росія запровадила фактичне рабство, звичне для Московії, з правом продажу кріпаків, навіть без землі, тобто цілком як африканських рабів. Кріпаків було повністю позбавлено права переходу, на них було поширено печерно відсталі загальноросійські закони. Поміщик міг продати кріпака, обміняти на будь-яке майно, розлучити чоловіка з жінкою і батьків із дітьми. Таким чином, у час, коли вся Європа звільнялася від особистої залежності, в Україні процес пішов у зовсім протилежний бік. 1771 р. у Криму хан скасував рабство, а 1780 р. в Австрійській імперії взагалі було скасовано панщину.
Фактично, встановлення указом Катерини ІІ кріпацтва ліквідувало соціальні завоювання Визвольної війни Богдана Хмельницького, якими українське суспільство користувалося 135 років. Навіть за часів польської влади в Україні не було права панів продавати селян. Від пана до пана передавалися лише маєтки, що ніяк не позначалося на селянах та їхніх повинностях. Кріпосне право на цих землях обмежувалося виплатою чиншу або панщиною. Ніколи до Московського панування в Україні не було порядків, які передбачали можливість продажу людей як рабів — без землі й навіть із розлученням сімей. Щоправда, кріпацтво не поширювалося на колишні землі Війська Запорізького та щойно відвойовані у турків землі Півдня України, а також на тих, хто мав папери, в яких було б доведено його реєстрове козацьке походження. Але такі папери мали далеко не всі.
На початку ХІХ ст. царський уряд Павла І заборонив будувати церкви у стилі козацького бароко, зокрема типові для козацької України трибаневі церкви. Натомість почали споруджувати церкви за московсько-казанським зразком, у так званому московському синодальному стилі.
Перепис 1740 — 1748 рр. свідчив, що в семи полках Гетьманщини (практично, територія трьох з половиною областей) було понад тисячу шкіл, в усіх із них викладання було українською мовою. Це означає, що в кожному більш-менш значному селі була своя школа, не кажучи про міста й містечка. 1804 р. цар видав указ, яким заборонялося навчання українською мовою. Практично це означало цілковиту ліквідацію українських шкіл, яка розпочалася ще в середині XVIII ст. Наслідки національного гноблення кардинально позначилися на стані освіти в Україні: перепис 1897 р. показав, що в Україні стало менше ніж 15% письменних, тоді як за двісті років до того їх було понад 50%.
Запалити смолоскип антикріпацького повстання в Україні було легше легкого, тим паче, що повстання й так періодично спалахували. Проте замість того, щоб підтримати повстання мільйонів обурених кріпацтвом в Україні (та, цілком імовірно, в Росії), Наполеон на власний ризик обрав «синицю в руці» — заручився підтримкою десятків тисяч польської шляхти.
Відчуваючи хиткість своїх позицій в Україні, царат 1812 р. у паніці пообіцяв українцям відновлення козаччини та оголосив в Україні мобілізацію козаків і селян-кріпаків. Більшість ополченських полків було сформовано на Полтавщині й Чернігівщині; козачих — також на Київщині та Поділлі. Серед організаторів козачих полків на Полтавщині був і славнозвісний український письменник Іван Котляревський. Загальне число учасників цих полків в Україні досягнуло 60 000. Їм було надано традиційного українського козачого характеру.
До речі, якщо для росіян війну 1812 року цілковитою мірою, без натяжки можна вважати Вітчизняною, то для України це було б величезною натяжкою. Адже ця «вітчизна» щойно перед тим скасувала Гетьманщину, козацький полковий устрій та запровадила в Україні кріпацтво.
Російське командування не мало довіри до українських полків, тому їх не було вислано на фронт супроти французів. Воєначальники-українці, зокрема Петро Котляревський (однофамілець письменника), воювали переважно з Персією і Туреччиною. Проте в кампаніях 1813 — 1815 рр. у Європі українські полки вже брали повноцінну участь. Усього українці сформували 15 кінних полків. Але після перемоги цар переступив через свої обіцянки. Частину українських полків було розформовано, а частину переведено в улани — без жодного обіцяного козацького самоуправління.
Для Росії війна з Наполеоном, хай би яким передовим був устрій, запроваджений ним у Франції та інших підвладних йому територіях, — все одно Вітчизняна. Адже вона означала захист національної незалежності. Для України ця війна — лише черговий епізод обману.
Перемога над Наполеоном зрушила Росію до стану глибокої реакції. 1817 р., у час, коли в Європі навіть у пересічних містах відкривалися нові університети, в Україні було закрито Києво-Могилянську академію, через два століття після заснування. Натомість у Києві було створено російський університет ім. Святого Володимира, завдання якого міністр освіти С. Уваров характеризував так: «Університет Св. Володимира — моє творіння. Але я першим ліквідую його, якщо він не виконуватиме своєї мети... поширювати російську освіту і російську національність». 1831 р. відбулося скасування царатом Магдебурзького права на українських землях.
Утім, французька кампанія і знайомство російських офіцерів з Європою призвели до досить несподіваних наслідків: руху «декабристів» та масового зародження сумнівів у доцільності царату. Але то вже інша історія.
