Коаліція, «пакети», імплементація, влада, опозиція... Всі ці слова в столичній політтусовці стали ледве не сленговими. Тим часом провінція живе своїм зовсім не банальним життям: вирішує свої проблеми, має свій погляд на «коаліцію і пакети». Регіональний зріз, або політична осінь-2002 — погляд «знизу» — в матеріалах кореспондентів «Дня».
Вітер гнав вечірньою вулицею Соборною останнє жовте листя і полум’яні слова, що лунали з мегафона. Друга чи третя дія «акції», що називалася мітингом опозиційних сил «Повстань, Україно!», чомусь ставилася бiля будівлi облмуздрамтеатру. «Акторів» було більше, ніж публіки, серед якої я зустрів свого доброго приятеля Віктора Очеретянка.
— А ви не були тут із самого початку? — запитав він.
— Не був, — кажу. — Оце йшов у своїх справах, зустрів вас.
— О, то й не все чули. Захід цікавий, з якого боку не глянь, — продовжував молодий кандидат історичних наук Віктор Очеретянко, запалюючи цигарку. — От тільки-но виступав комуніст. Згадавши, що колись йому некепсько велося, звернувся до всіх із закликом гідно зустріти 85-річчя Великого Жовтня. Потім узяв слово рухівець. Назвавши себе жертвою комуністичного режиму, розповів про сталінські репресії, голодомори і таке інше, а далі взявся й за Кучму.
Перепало Президенту і від комуністів, і від рухівців, і від соціалістів, і від «Батьківщини». За місцевих депутатів, які найактивніше скуповують територію Хмельницького, за продажних місцевих чиновників, за бідних учителів, які тягнуть жалюгідне існування, за дівчат і молодиць, які на заробітках в Італії, Ізраїлі, Португалії і ще хтозна- де. Ще — за податки, що беруть за горло, і за прожитковий мінімум, на який ні жити, ні вмерти...
Їхали вздовж дороги дорогі автомобілі, йшли перехожі. Слова, уривки текстів, що лунали з мегафона, наздоганяли їх. Так само листя, що падало з холодних і мокрих дерев, відносилося вітром. Не виступав, але стояв на трибуні мітингу відомий у місті націонал- демократ Богдан Теленько. Потім я запитав у пана Богдана про його враження від перебування на трибуні у компанії з ідейними супротивниками.
— Незатишно було. Однак я виконав волю своєї партії, — відповів він. У пошуках особистої рівноваги він склав повноваження голови облосередку УРП і наразі не залишає надії, що «колись відбудеться «чиста» права опозиція», де для нього знайдеться місце. Гадає, що це станеться не без участі оновленого президентського оточення, яке показує «клас політичної гри». Поки що ж ситуація, наче у темному лісі: ген там, угорі, гойдається, шумить кронами дерев, а внизу тихо, як на цвинтарі. «У всіх вересневих акціях протесту, разом узятих, брали участь 1579 громадян», — повідомив для «Дня» заступник начальника управління МВСУ у Хмельницькій області Василь Гнап.
Управління внутрішньої політики облдержадміністрації опитало 1300 представників усіх верств населення — молодого, середнього і старшого віку. «23,4 відсотка опитаних заявили, що залишилися байдужими до акцій, а 35,3 відсотка опитаних підтримали, та не взяли участі в цих акціях. 35,7 відсотка засуджують дії опозиції», — познайомив з деякими результатами дослідження начальник цього управління Григорій Гоцький.
То, здавалося б, місцевій владі не треба було переживати за результати акцій. Хай би йшла, вступала в діалог з опозиціонерами. Аж ні. О тій самій порі, коли у призначеному місці збиралися учасники, на головному майдані міста вправлялися у майстерності картингісти. Досі тут чогось подібного не було й у помині. Ревіння двигунів, здавалося, чули у найвіддаленіших окраїнах, пилюка стояла стовпом, сморід і чад вихлопних газів долинав (нечувана річ!) до найвищих кабінетів облдержадміністрації і міської ради.
Обурювалися і йшли геть від усього цього випадкові перехожі, яким оті картинги і мітинги «не в голові».
— Поки київські політичні еліти роблять спроби опанувати технології інформаційних поєдинків, обговорюють схеми стосунків з громадянським суспільством, займаються дипломатичними вправами, місцева влада вирішує свої власні питання. Бо опинилася поза пильною увагою президентського оточення, — вважає завідувач кафедри соціальних і гуманітарних дисциплін Хмельницької філії Міжрегіональної академії управління персоналом Сергій Білошицький.
Пересічний громадянин Леонід Лисий поділяє міркування науковця:
— То місцева влада виводить людей на вулиці.
— Що ви маєте на увазі?
— Хіба ж ви з неба впали, що не знаєте? Он на вулиці Курчатова вода заливала підвал будинку. Пожильці сигналізували, куди слід, просили-благали: робіть щось! Їх не чули. Як кажуть у народі, терпець урвався. Вийшли на дорогу, заблокували транспортний рух. А то на території міського пляжу, де відпочивають діти і дорослі, заходилися будувати автозаправочну станцію. Як відповіла громадськість на цей виклик? Стала у пікети. Іншу АЗС почали будувати у заплаві річки Південний Буг. Тоді громадськість дружно вийшла на вулицю Зарічанську.
— ...в Києві дядько?
— Та не в столиці, а в Хмельницькому. І не дядько, а рідний батько чи не менш рідна теща, чи дорогий тесть стоять за отими об’єктами. Зловживаючи службовим становищем, сприяють своїм близьким родичам у бізнесових справах. Погляньте довкіл: що це робиться!
— Ви були серед тих, хто виходив на вулицю?
— Не був. Бо підвал будинку, де живу, ще не затопило, і автозаправки по-під вікнами ще немає.
Така «політологія» знизу. Процес обміну враженнями відбувається скрізь. У ветхому будинку на вулиці Кам’янецькій замерзає самотня Н. З. Цвігун, 1931 року народження. Її трудове життя минуло на цегельному заводі, від якого й одержала це житло тодішня ударниця комуністичної праці. Трубу, з якої подається тепло, відрізали й заварили попід стіною будівлі. Пішла племінниця Н. З. Цвігун на рідний тітчин завод, аби спитати, чому так брутально вчинили. Почула: «Гадали, що колишня ударниця вже переставилася». А від «простих» людей інше почула. Буцімто цього будинку вже давно на карті немає, хтось навіть квартиру одержав замість «знесеної» будівлі, а земельна ділянка під нею переписана на вельми впливову особу.
Чи правда це? «Тяжко правду шукати, та ще тяжче з нею жити», — сказав настоятель Свято-Дмитрівського приходу отець Володимир, сусід «воскреслої».
Сумного сторожа цукроварні зустрів я у далекому від Хмельницького селищі Антоніни, де руїни панського палацу і панського парку. Цей середніх літ чоловік на ім’я Василь охороняє «мертвий» завод. Розповів: «Довкола тисяч шість гектарів угідь, де вовки у бур’янах виють. Не було цукрових буряків, то не запустили й завод. Що робити? Йди, кажуть, сторожуй за «спасибі», аби не розтягнули устаткування. Пішов... Ті виїхали на заробітки за кордон, ці вдома пропадають, тут тільки дай іскру, то таке займеться...»
Пішов би Василь на опозиційний мітинг, якби запросили. Селище Антоніни поки що залишається поза увагою політичних сил. Ні праві, ні ліві, ні центристи тут, як мовиться, й не ночували. Одначе ліві настрої панують. «Пожив по-людськи за комуністів», — туга і відчай охопили чоловіка.
У Хмельницькому якось лідери всіх політичних сил об’єдналися у «Подільську асамблею». Невдовзі знову роз’єдналися. «Виступали з цікавими, іноді й принциповими пропозиціями. Передусім — кадровими. Та влада на те не зважала. Люди зневірилися, що можна щось путнє разом зробити, то й розбіглися по своїх партквартирах», — пояснив для «Дня» один з фундаторів «Подільської асамблеї» Іван Дунець, голова облосередку НДП.
Завідувач кафедри соціальних і гуманітарних дисциплін Сергій Білошицький вважає: «Головний урок від української опозиції для місцевої влади полягає у тому, що влада зайве переконалася: політична провінція за будь-яких обставин житиме за іншими законами, ніж метрополія. Головне для неї — не спалювати за собою кар’єрні мости, орієнтуючись у контактах на весь спектр існуючих і потенційних лідерів країни.»
На думку С. Білошицького, цьому сприяють такі фактори:
1. Відсутність у провінції потужної інфраструктури опозиційних сил, яка могла б щось реально протиставити місцевій владі. Апатія населення та пасивність «одержавлених» ЗМІ забезпечують достатню соціальну підтримку місцевим правлячим елітам. Це дозволяє владі мінімізувати увагу до регіонального політичного життя.
2. Переконання значної частини місцевого істеблішменту в тому, що протистояння «опозиція — Президент» має не внутрішньополітичне, а зовнішньополітичне підгрунтя (боротьба США та Росії за стратегічний контроль над українськими ресурсами). Поступове ствердження в масовій свідомості подібної інтерпретації конфлікту сприяє дистанціюванню від нього політично активних громадян і керівників усіх рівнів.
3. Інтенсивність політичної боротьби та обсяги задіяних у ній ресурсів переконують спостерігачів у серйозності намірів опозиції та сил, які за нею стоять. Перемога влади за таких умов не виглядає гарантованою. Тому більшість політиків тимчасово втратила інтерес до керівних посад у державних органах, що також підсилює потенції місцевої правлячої еліти, яка практично одержала карт-бланш у власних справах до президентських виборів.
Відтак політолог С. Білошицький робить несподіваний висновок: «Продовження конфлікту відповідає інтересам регіональної правлячої еліти, оскільки дозволяє максимально корисно для себе використати цей період, не втрачаючи шансів пережити у владному статусі вибори за будь-яких обставин». Зрозуміло, для цього місцева влада має слідувати чiтким правилам «візантiйської політики»:
— уникати публічних контактів з представниками політичної опозиції та виступати перед Києвом в якості гарантів політичної стабільності на місцях, аби не викликати невдоволення Президента;
— демонструвати громадськості професійний, а не політичний підхід до розв’язання соціально-економічних проблем на своїх територіях та підтримувати неформальні стосунки з емісарами від опозиції, аби розраховувати на гарантоване політичне майбутнє;
— збільшувати особистий вплив на керованість усіх процесів в регіоні, аби підсилити свої аргументи у можливих діалогах з лідерами країни.
...Схоже, хмельницький політолог має рацію. Одначе колишній ударниці комуністичної праці Н.З.Цвігун від того тепліше не стане. Чи перезимує після листопаду?..
