Оцінюючи діяльність відомого політичного лідера, завжди шукаєш історичні паралелі, що дозволяють ширше розглянути особистість цього політика у подібних умовах. Це дає можливість роздивитися риси характеру, передбачити лінію його поведінки у нових історичних обставинах і передбачити її наслідки. Попри всю умовність цього жанру, такі екскурси в історію цікаві, оскільки дозволяють виявляти деталі, які у даній ситуації явно не впадають в око або не здаються важливими, але в інших умовах можуть мати величезне значення. Це — як рушниця, що висить в кутку сцени і не може не вистрілити наприкінці п’єси. Як описано в психології, люди весь час грають в одні й ті самі ігри, де виконують звичні для них ролі, щоразу підсвідомо ініціюючи ситуації, що відповідають їхній натурі.
Пригадаємо основні особливості приходу до влади Горбачова. Він очолив партію і країну тоді, коли всі зрозуміли, що потрібні зміни, що диктат однієї партії слід замінити м’якшими формами керування державою. У нашій ситуації Ющенко приміряється на царство тоді, коли діючий Президент із метою покращання керованості державного апарату намагається розділити свої повноваження шляхом встановлення конструктивних відносин і налагодження взаємовідповідальності гілок влади.
Що було характерним для Михайла Сергійовича? Велеречивий і незрозумілий для народу, він не вмів виразно і конкретно викласти свої цілі й створював своїми фразами ореол незбагненності рішень влади для простих смертних. Чим більше він говорив, тим менше було зрозуміло, про що він говорить. Але разом із тим він викликав інтерес у простих людей, які раніше уявити собі не могли, що до них можуть ось так спуститися з владного Олімпу. Певну частину народу, яка не звикла до прийомів публічної політики, або, кажучи сучасною мовою, до піар-технологій, і не встигла знайти імунітет до подібних дій; образ політика, напрочуд відмінного від звичних політичних діячів, підкуповував своєю несхожістю на інших. Це призвело до того, що на Заході, який мав справу тільки з горбачовськими деклараціями, він користувався більшою популярністю, ніж у своїй країні, де люди стикалися з результатами його діяльності. Якщо на Заході у вітринах магазинів виставляють те, що продається всередині, то у нас, як кажуть в Одесі, вітрина і магазин — дві великі різниці. Головне вітчизняне ноу-хау — це використання чорного ходу як основного, коли всі важливі події в політиці й бізнесі відбуваються «під прилавком». Будучи для Заходу демократом, у своїй країні Горбачов залишався привілейованою фігурою, навколо якої крутяться всі, а інші погляди не враховуються за визначенням. Разом із тим він не мав широкої підтримки всередині партії, на якій трималася система керування державою, і в суспільстві, більшість якого залишалася глядачами. Крім невеликого кола своїх радників, які часто переслідували свої різноспрямовані інтереси, він не мав на кого спиратися в організації і проведенні своєї політики. До того ж, сформувавшись як політик у роки застою, він не володів навичками дій у кризових ситуаціях, коли від швидкості прийняття рішень і оперативності вчинків (до речі, не обов’язково правильних) часто залежить виживання. Горбачов показав себе політиком, який не здатен самостійно зробити рішучий крок і постійно потребує підтримки інших людей. Не випадково саме за часів Горбачова у радянській історії на широкій публіці вперше з’явилася перша леді. Однак жінка може змінити долю чоловіка, але не його характер.
Чим пильніше вдивляєшся в дії й оточення Віктора Андрійовича, тим більшу подібність, іноді просто вражаючу, виявляєш із «першим радянським демократом». Починаючи зі схожості обох у манері загравання з масами, зокрема добре знайомої інакомовності висловлювання: слова розумієш, а значення вислову залишається незрозумілим. Як відомо, більшість політиків кажуть одне, а думають інше. Наприклад, останнім часом усі розуміють наміри Президента Кучми реформувати політичну систему, але те, що насправді хоче зробити Президент, — для всіх загадка. А у випадку з Ющенком усе з точністю до навпаки: те, що він говорить, зрозуміти неможливо, а те, чого хоче, — розуміють усі.
На зустрічі з Горбачовим також ходили натовпи народу, захопленого «соціалізмом з людським обличчям». У порівнянні з іншими політиками визнання однією п’ятою виборців здається неймовірним успіхом. Як кажуть, на безриб’ї і рак риба. Але нарівні з цим спостерігається невизнання Ющенка політичним бомондом. Ющенко не користується довірою консервативної політичної еліти, оскільки як політик, котрий уміє домовлятися з іншими сторонами і несе відповідальність за свої слова, він дуже слабкий. Невизнання його пануючою елітою призвело до того, що він очолив бунт невдах, які, проявившись у системі влади й отримавши свій шанс, не змогли його реалізувати. У результаті Ющенко все-таки прийшов до необхідності співпраці з пропрезидентськи налаштованими політиками, але розгубив всі можливі позиційні переваги. І чи не здається дивним, що людина, яка шукає підтримки і визнання у Президента, ніяк не хоче прийняти і визнати дітище цього Президента — більшість у парламенті. Що це — відсутність розуму, брак політичного досвіду чи едипів комплекс?
Особливості управлінського стилю діяльності Ющенка було сформовано ще за колишнього режиму, коли для більшості лише лояльність до начальства гарантувала підвищення. І якщо подивитися на сходинки кар’єри лідера «НУ», то можна побачити, що він зазвичай був серед «улюбленчиків», коли прихильність і розташування вищестоящих дозволяли йому підніматися службовими східцями. Єдиноборства, прямі зіткнення, відкрите суперництво — це не його стихія. Не любить він цього і намагається всіляко уникати. Таким чином, в умовах сьогоднішньої політики, яка поки ще більше схожа на бої у підворіттях, обряд ініціації — посвячення в чоловіки, коли на ділі доводиш свою спроможність у середовищі собі подібних, — наш герой не пройшов. Сьогодні можна констатувати цілковиту відсутність досвіду рішучих дій: реалізовувати свою програму і досягати успіху в умовах лютого опору йому не доводилося.
На посту голови НБУ можна було задовольнятися професійними знаннями й уміннями, які й були основними. На посту прем’єра багато що залежало від якостей людей із його команди, і хоч він залишався її обличчям, уже не він був рушійною силою цієї команди. Але для того, щоб змінити суспільство, недостатньо хорошої команди — тут необхідна дієздатна організація. А ось вона якраз і відсутня. Є лише надмірна група претендентів на вищі державні посади. А ось організації — саме організованої структури, дисциплінованої і керованої, здатної інтегрувати суспільство, — нема. І найголовніше: Ющенко за своїми особовими якостями не здатен ні створити її, ні керувати нею. Дедалі більше виказує він волюнтаристські методи управління, а за таких умов, як відомо, змінювати шило на мило недоцільно.
Як політичний діяч, Ющенко провалив найважливіші свої політичні проекти, не використавши надані йому шанси. Мається на увазі прем’єрство і «перемога» на виборах. Він добре виглядав як політичний діяч, коли був поза політикою. Але чим далі, тим менше він виправдовує видані йому аванси. Погана навченість Віктора Андрійовича не дозволяє прогнозувати йому блискучу політичну кар’єру, дуже часто його доля залежить не від нього самого, а перебуває у чужих руках. Чи зможе Ющенко переступити через самого себе, адже саме таким чином він досяг усього того, що має сьогодні.
Але Ющенко, хоч як це дивно, виконує у політиці свою роль: роль опудала, що примушує суб’єктів пануючої політичної еліти діяти. І в цьому його значення важко переоцінити. Присутність Ющенка дає імпульс розвитку нашiй політичнiй системi. Але тільки у певній дозі, як ліки, що у певній кількості — порятунок для організму, в іншій — смерть. За Ющенком немає організованої політичної сили — є запит і є дрібні політичні суб’єкти, які мають амбіції, але не мають ресурсів. Цих ресурсів не вистачить на те, щоб побудувати нове, але щоб розвалити те, що є, їх цілком може бути достатньо.
Наш вітчизняний Горбі ризикує повторити політичну долю свого попередника — слугувати символом нереалізованих можливостей і виконувати дрібні ролі у рекламних кліпах. Для країни так буде краще, адже другого розвалу вже не потрібно. Зміни при владі необхідні. Але вирішувати все з позиції сили, як це прийнято у наших політиків, це і не сучасно, і не надійно. А там вже недалеко і до нормальної співпраці різних політичних сил в інтересах країни.
