1. Які реформи і в якому напрямку, на вашу думку,
необхідні вітчизняній журналістській освіті? Чому наша журналістика відстає
одночасно і від західної, і від російської журналістики? Чи не було це
закладено в самій освіті?
2. Яким, на вашу думку, основним функціям і завданням ЗМІ в суспільстві
мають навчати майбутніх українських журналістів? Чи повинні вони оволодівати
інструментарієм пропаганди, впливу на масову свідомість, маніпуляції громадською
думкою?
Олександр КРИВЕНКО, головний редактор журналу «ПіК»:
1. Галузь журналістської освіти — це добра нагода зробити
у нашому суспільстві те, що зробили в інших посткомуністичних країнах у
ширших масштабах. Я маю на увазі люстрацію — заборону на професію, умовно
кажучи. Ми не можемо і нам не потрібно виганяти людей з совєтським досвідом
у мас-медіа чи іншому бізнесі. Це було би нерозумно. Але від освіти їх
усунути — це було би логічно. Бо вони можуть тільки продукувати собі подібних.
Покійний академік Анатолій Захарович Москаленко неодноразово у моїй присутності
збиткувався над такими людьми, викоханими у старій системі, які зараз вимушені
займатися реформуванням. Нам потрібно, щоби в журналістську освіту прийшли
нові люди — практики чи теоретики, що сформувалися після 90-го року.
2. Давайте розведемо ці речі. Інструментарій пропаганди
та маніпуляції — це дуже цінна річ, ознака доброї фаховості, але не журналістів,
а інших спеціальностей — іміджмейкерів, піарівців, ідеологів, працівників
спецслужб, словом, трошки інших структур. Журналіст повинен володіти іншим
інструментарієм. У нас немає такого, щоби окремо учити журналістів, піарівців,
головних редакторів. Думаю, що потрібно вчитись усьому. І ці знання не
зашкодять журналістам. Інша справа, що це не першочергове для них. Що з
того, що він знає принципи маніпуляції громадською свідомістю, якщо він
безграмотний? На Заході у штаті газети немає посади літературного редактора
— там журналіст сам несе відповідальність за текст, який він надсилає до
газети. А у нас — маса помилок. І цій справі їх навчити — це би суттєво
полегшило працевлаштування багатьом журналістам.
Євген ЯКУНОВ, перший заступник головного редактора «Киевских
Ведомостей»:
1. У нас, при начебто великому випуску журналістів в Інституті
журналістики, професіоналізм їх падає. Таке відчуття, що вчать їх чому
завгодно, тільки не основним принципам журналістики. А головне, їх не готують
бути особистостями. Таке відчуття, що у нас усе йде до усереднення, у молодій
журналістиці дуже мало яскравих особистостей.
2. У принципі, журналіст повинен розуміти, що будь- який
факт, який він віднайшов, якимось чином грає пропагандистську роль. Не
буває безликих фактів. З їх сукупності журналіст вибирає те, що відповідає
його баченню, ідеології, принципам. У нашому суспільстві, на жаль, журналіст
не може не бути пропагандистом. Він у будь-якому разі обслуговує якісь
сили, тенденції. Та він повинен розуміти, до чого реально приведуть його
дії, а не бути сліпим знаряддям пропаганди. Якщо вже журналіст грає у якісь
ігри, то принаймні він повинен у них розбиратися. Він повинен засвоювати
психологію пропаганди — це стовідсотково.
Якщо ж говорити про головне завдання, то журналістика —
це інструмент пізнання суспільством дійсності. Журналіст служить очима,
вухами, нюхом для читачів, при цьому покладаючись на свій особистий життєвий
досвід. І коли журналіст починає відходити у якусь іншу галузь, припустімо,
займатися тим, що має робити держава: намагатися поліпшувати наше життя
— то виходить не журналістика, а що завгодно: політика, шоу, пропаганда.
Микола ПРОКОПЕНКО, директор Укртелерадіоінституту:
1. По-перше, треба розширити перелік закладів журналістської
освіти. Всі вони повинні змагатися за свого студента, за свого висококваліфікованого
викладача, за свою газету або телекомпанію. Дещо слід було б реорганізувати
в організації самого навчання у вузах, запровадити норми, властиві для
навчання у західних університетах: право студента вибирати певний курс,
свого викладача, свій напрям. Ясна річ, має бути і право вузу визначати,
що може студент, видавати йому диплом чи ні.
Далі, навчання має проводитися в умовах реальних газет,
реального теле- або радіовиробництва. Якщо у навчальному закладі немає
умов для випуску газети, апаратури для телезйомки — то у нього треба відбирати
ліцензію на право навчання.
2. Передусім, журналіст має засвоїти писані і неписані
правила журналістської етики. І найголовніше з них звучить, як і в лікарів:
не зашкодь! Не зашкодь своїми писаннями суспільству і людині. Далі, професія
має базуватися на широкій гуманітарній освіті, на практичних навичках сучасного
журналістського процесу. І ще, у нас журналіст має бути людиною, орієнтованою
на національні, державні цінності.
Що стосується пропаганди й інструментарію управління громадською
думкою, то це дещо некоректна постановка питання. Якщо під пропагандою
розуміти таке невинне поширення корисних знань, норм, то будь ласка. Проте,
якщо мати на увазі саме маніпулювання свідомістю, то нам такі знання не
потрібні. Ми вже багато десятиріч боремося за ідеали чесної, справедливої
журналістики, і нам потрібна відповідальність за свої дії.
Зиновій КУЛИК, шеф-редактор журналу «ПіК»:
1. Відсотків на 90 я підтримую шановного директора Інституту
журналістики Володимира Різуна, оскільки він, на мою думку, викладає абсолютно
сучасну, базовану на реаліях сьогоднішніх інформаційних технологій програму
підготовки журналістів. Хіба що, вважаю, кількість практики треба збільшувати,
причому практики спеціалізованої. Хотів би додати, що існує кілька точок
зору на журналістику, але можна їх розділити на романтичну, яка абсолютизує
свободу слова, без врахування інтересів держави, інтересів різних верств
суспільства, і достатньо прагматичну, яка фактично сьогодні є панівною
в демократичних суспільствах. Інтереси держави мають враховуватись у першу
чергу, а все інше — в другу.
2. Інформаційне завдання журналістики не можна абсолютизувати.
Інформативна її функція займає певне місце, відсотків сорок, але не більше.
Інші функції — навчання, підвищення культурного, освітнього рівня читачів,
слухачів, глядачів. І не останнє місце займає пропагандистська функція.
Є два значення пропаганди: негативне, яке означає «брехня», «поширення
цілеспрямовано дібраної інформації для маніпулювання суспільством», і первинне
— поширення, яке є дуже важливою функцією журналістики. Особливо на перехідному
етапі розвитку суспільства поширення демократичних ідей — це одна з її
функцій.
На масову свідомість впливає все, що є в нашому ефірі.
Маніпуляція громадською думкою? Перепрошую, якщо замінити слово «маніпуляція»
словом «формування», то цим займаються всі інформаційні відомства всіх
інформаційних держав, і не тільки. Починаючи від служб паблік рілейшнз
невеличких фірм, і закінчуючи прес-секретарями посадових осіб — усі вони
формують громадську думку. І якщо студент хоче обрати собі таку спеціальність,
він мусить прослухати сучасний курс.
Ігор ЛУБЧЕНКО, голова Національної спілки журналістів
України:
— Нас глибоко турбують питання підготовки нових кадрів
працівників засобів масової інформації. Адже сьогодні в Україні є десятки
видань, у редакціях яких немає й одного професійного журналіста. Безрадісне
становище в більшості районних і міських газет: із п’яти-шести працівників
редакції, як правило, двоє-троє — пенсійного віку, а заміни їм немає.
Ці проблеми ми обговорювали днями на засіданні секретаріату
Національної спілки журналістів. Директор Інституту журналістики Національного
університету імені Тараса Шевченка Володимир Різун, директор Центру журналістики
і РR В’ячеслав Мойсєв, декани факультетів журналістики Інституту лінгвістики
і права Григорій Кривошея та Кримського екологічного університету, секретар
НСЖУ Людмила Хорошилова поділилися досвідом підготовки журналістських кадрів.
Викристалізувалося головне: журналіст ХХI століття має бути високоерудованою
людиною, відчувати свою роль у суспільстві, дотримуватися етичних норм.
Його підготовка має починатися на шкільній лаві. Наступного навчального
року спільно з Інститутом журналістики будемо відроджувати конкурс старшокласників
«Шанс», переможців якого приймуть до Інституту за співбесідою.
Вважаємо за потрібне — і ця ідея знайшла підтримку в ректора
Національного університету академіка В.В.Скопенка — організувати літні
курси для старшокласників, які цікавляться журналістикою, групу в університетському
ліцеї.
Засоби масової інформації дедалі більше потребують журналістів
— доскональних знавців певних галузей — політології, економіки тощо. Тому
гаряче схвалюю пропозицію В.В.Скопенка, щоб студенти, які отримали ступінь
бакалавра на природничих факультетах, могли отримати (природно, за бажанням)
в Інституті журналістики магістерський диплом.
Сьогодні в Україні є майже 20 структур, які готують журналістські
кадри. Рівень деяких із них далеко не найкращий. Тому ми сподіваємося —
і готові співпрацювати в цьому напрямку — на координацію, поглиблену спеціалізацію
роботи.
Спілка — і на засіданні секретаріату це особливо наголошувалося
— виступає за те, щоб студент ще у вузівських стінах працював, стажувався
в конкретних редакціях. Ми за відновлення творчих майстерень, де б троє-п’ятеро
студентів опановували глибини професії під керівництвом відомих майстрів
пера та мікрофона.
Ольга ТАУКАЧ, генеральний директор ТК «Гравіс»:
1. Основна проблема сучасної журналістської освіти, на
мою думку, полягає в низькій загальній культурі, також і мовній, сьогоднішніх
студентів. Коли спілкуєшся із практикантами, виникає враження, що їх не
вчать узагальнювати факти, бачити за окремим деревом — ліс, за конкретною
дією — тенденцію. Філософія, психологія, політологія мають стати базовими
предметами, оскільки формують здатність виявляти причинно-наслідковий зв’язок
подій і явищ. Безумовно, вимагає змін і так звана літня практика. В ідеалі
студент має стажуватись у тому засобі масової інформації, де має намір
працювати в майбутньому. А загальна проблема нашої журналістики і, до речі,
не тільки її — це мазохічне задоволення культивованого комплексу меншовартості.
Наша журналістика не гірша за російську або західну, вона просто інша,
оскільки базується на іншій ментальності, інших традиціях.
2. Основна функція будь- якого засобу масової інформації
— надавати достовірну інформацію. Спрямованість коментарів, аналітичних
статей, прогнозів, безперечно, залежить від тих політичних та етичних принципів,
які сповідує власник видання. Тому головний «інструментарій пропаганди»,
яким повинні володіти сьогоднішні студенти, — це здатність до аналізу і
вміння робити логічні висновки, що, в ідеалі, не заважатимуть читачеві
скласти власне уявлення про ті чи інші процеси. Сьогодні ми живемо у відкритому,
передусім — інформаційно відкритому суспільстві. Тому наївно всерйоз думати
про можливість маніпулювати громадською думкою, опублікувавши кілька статей
в одному із численних і по-різному орієнтованих видань. Однак, безумовно,
кожний майбутній журналіст повинен уміти спрогнозувати, «як наше слово
відгукнеться».
Ігор СТОРОЖУК, перший віце-президент Національної телекомпанії
України, ведучий програми «7 днів»:
1. Наша журналістика — це журналістика УРСР, яка болісно
намагається переформуватися на журналістику незалежної держави Україна.
Завжди є баланс того, чого потребує суспільство, і того, що воно споживає.
Тому я не вважаю, що українська журналістика відстає від російської журналістики.
Вона відповідає тому, що хоче суспільство. І коли Наталя Лігачова пише
критичні статті про телебачення, то вона підштовхує і саме телебачення,
і саме суспільство до складнішого сприйняття того, що ми робимо. А цей
процес, мов рідина у сполучених посудинах, не може зрушити лише в один
бік. Одні з кращих спроб на телеринку України — це створення каналу СТБ
М.Княжицьким, грамотна робота О.Ткаченка на «Новому каналі». Як тільки
виникає можливість погодити ці суспільні потреби і пропозицію самих журналістів
чи каналу, то рівень рідини у двох посудинах підіймається. І тоді машина
їде швидше, і ми вже тоді не так відстаємо. Що ж до реформ журналістської
освіти, то вони, як на мене, повинні відбуватися у трьох напрямках. Перше
і головне — це навчання ремеслу. Незалежну точку зору журналіст має формувати
за допомогою своїх професійних навичок, які він має отримати в інституті.
Друге — визначення соціальних завдань. Кажуть, що журналіст
обов’язково щось повинен «побачити, освітити і допомогти». Це класичний
підхід на рівні ЖЕКу часів Радянського Союзу. А журналіст має впливати
на соціальну тенденцію загалом по країні. І це соціальне завдання потрібно
вибудувати як освітній план.
І третє — вузи мають формувати достатньо освічену особистість.
Я, на жаль, не бачу серед молодих журналістів людей, які читають книги
в такій кількості, як мені того хотілося б. Зате в них одна, три, п’ять
зірок на лобі: їх по телевізору показують, у трамваях упізнають. Але —
якщо вони віддають перевагу коміксам, то вони й пишуть комікси. Все-таки
потрібно бути самокритичним, тоді ти намагатимешся виправити помилки. Коли
така річ відсутня, то суспільство отримує купу зірок, яких ніхто не знає.
Їх не знають — їх упізнають.
2. Пропаганда і маніпуляція громадською думкою — не одне
й те саме. Будь-який репортаж, будь-яка публікація, як на мене, так чи
інакше маніпулюють суспільною свідомістю. Цей вплив відповідає рівню відповідальності
людини, яка говорить чи пише щось. А пропаганда — це система мислення,
свідоме формування системи цінностей і її суттєве поширення. І якщо ми
хочемо, щоб розвивалася Україна, нам потрібно орієнтуватися на цінності
незалежної країни. А для того, щоб це було саме так, ми повинні запозичити
найкраще й ефективне для свого суспільства з Росії і Заходу.
Сьогодні у нас є багато програм інформаційно-пропагандистського
характеру: УТН, ТСН, «Вікна», «Подробиці». У тому сенсі пропаганди, що
закладається якась заданість векторів. А НТВ робить інформаційні випуски
начебто цілковито незалежні, а насправді — там просто тонший механізм.
Значить, рівень подання матеріалу каналом і запити його глядача збігаються
в цьому. Якщо ми навчимо журналістів ремеслу, то ми можемо сподіватися,
що з розвитком нашого суспільства і в нас механізм стане тоншим і міра
пропагандистської залежності буде меншою, а інформаційного забезпечення
— ширшою. Якщо ж ми будемо студентів відразу навчати маніпуляції, то ми
просто з них зробимо редакторів з дуже великим внутрішнім цензором, які
просто боятимуться журналістики.
