Щасливі обличчя людей, прапори на машинах, спільне виконання національного гімну... Це не просто європейський чемпіонат із футболу в Україні, це — запит на позитив. Євро — історична подія, яка дає шанс стерти кордони, що нас роз’єднують. Всі — від малого до великого, від галичан до донеччан, від села до міста — охоплені сьогодні енергією єдності. Спорт став тією силою, що об’єднала громадян. Вдалий старт збірної України і перемога над Швецією за кілька годин зробила більше, ніж наші політики за багато років. Хлопчик Тимур своєю кількасекундною реакцією на гол Шевченка прославив Україну набагато більше, ніж спеціально вкладені рекламні гроші. Футбол поки залишається єдиним фактором, що здатний об’єднати українців. Запит на єднання існує, але що нам заважає використовувати його в повсякденному житті через місяць, два, три...? Що ще нас може об’єднати? Які риси, події, факти, сфери?
«НАЙВАЖЛИВІШІ ЧИННИКИ, ЯКІ ОБ’ЄДНУЮТЬ КРАЇНУ, ІНІЦІЙОВАНО ЗНИЗУ»
Тетяна НАГОРНЯК, кандидат політичних наук, доцент кафедри політології Донецького національного університету:
— Спортивні досягнення завжди були одними із символів України й зокрема Донецького регіону. Це відігравало важливу роль як усередині країни, так і за її межами. Україну пізнають за хлібосольністю, футболом і вродливими дівчатами. А для Донбасу впізнаваним і об’єднувальним чинником є насамперед футбол. Тут завжди були розвиненими і дитячий футбол, і спорт для людей з обмеженими можливостями.
Я вважаю, що найважливішими факторами, що об’єднують країну, є ті, ініціативи яких ідуть знизу. Якщо поглянути на маркери, котрі продукує уряд під час Євро, — це розвиток, подолання чого-небудь. Усе це важливо, але не завжди наші керівники створюють цінності, які були б характерними для українського народу й мали б наші особливості. Нині дуже багато програм із розвитку міст, їхнього брендингу. Мені подобаються програми Львова, Одеси, Івано-Франківська. Адже там ініціатива — якраз знизу, відповідно до потреб громадян. Міські структури Києва й Донецька часто бувають «глухими», тому їхні програми з брендингу є не такими точними й повними і часто не відображають усіх реалій. Для цінностей, які могли б нас об’єднати, дуже важливо визначити, що є регіоном, які його позитивні риси, а які — негативні. Потрібно про це говорити. Адже ми справді пишаємося багатьма речами: нашим мистецтвом, творчістю, футболом. Що ж до соціальних питань, то мені здається, що найважливіший чинник, який об’єднує, — це діти.
«НА ПІДМОГУ УКРАЇНСЬКОМУ ПРОЕКТОВІ ПОВИННІ ПРИХОДИТИ НЕПОЛІТИЧНІ ПЕРЕМОГИ»
Остап ДРОЗДОВ, автор і ведучий політичної програми «Прямим текстом» телеканала ЗІК, Львів:
— Коли Шевченко забив переможний гол, я верещав так, що зірвав голос. І все враз стало неважливим — і те, що в національній збірній України немає жодного україномовного гравця; і те, що наш фартовий тренер Блохін є одномовним-російськомовним; і те, що слова нашого Гімну соромно проспівували вголос; і навіть те, що зірка Фейсбуку — шестирічний Тимур — виявився сином нардепа-«тушки». Усе відходить на задній план перед самим фактом Перемоги. Це означає, що запит на позитив, на внутрішній спалах патріотизму б’є фонтаном. Це не просто запит на позитив — це загальнонаціональна вимога, загальнонаціональний ультиматум: настав час МИСЛИТИ КАТЕГОРІЯМИ УСПІХУ, ПЕРЕМОГИ, ЗВЕРШЕНЬ, ЄДНАННЯ. Один Бог знає, чи Україні в наступних матчах так само поталанить. Зрештою, як на мене, це — неважливо. Важливо вловити і не розгубити адоративне відчуття гордості за своїх, за свою, за свого, за себе. Невипадково саме спорт став тією цариною, де синьо-жовтий колір перестав бути політичним кольором, а тризуб — приватизованим символом. Мене важко назвати футбольним фанатом — я навіть не вболівальник. Але не можу стримати усмішки, коли бачу, як шестирічна малеча з двоколором на щічках тримає руку на серці під час виконання Гімну. Цей Тимур, даю гарантію, не знає слів Гімну. Гадаю, він тримає руку на серці тільки тому, що несвідомо мавпує десь раніше побачений жест. Але з цього все й починається! Україна — погана країна для проживання в ній. Україна так і не стала рідною домівкою для мільйонів тих, хто День Незалежності вважає буднім днем. І на підмогу українському проектові повинні приходити неполітичні перемоги. Вони заражують, вони сіють позитивні флюїди, яким неможливо опиратися. Нехай це сьогодні буде футбол, завтра — бокс, післязавтра — музика. Не радіти за власні успіхи — дико й дивно. І я маю велику надію, що люмпенізовані перекотипольні донеччани подивляться, з якою гордістю англійці чи французи огортаються своїми прапорами, і самі в себе запитають: а чому я так не роблю? Чому я такий черствий до своєї власної країни? Чому вони тішаться своєю ідентичністю, а я її не маю взагалі? Маю велику надію, що позитив — дуже заразний, і на переможному голі гравця в синьо-жовтій футболці голос зриватимуть навіть ті, хто ніколи не пишався Україною. Треба всього-на-всього перелаштувати свої мізки на лад громадянського позитиву. «Це — моя Україна!» — так повинні сказати всі ті, хто тут хоче померти, не зважаючи на те, хто де народився і виріс. Тимур колись виросте, гляне на свої стадіонні фотографії й скаже: «Это был день, когда я стал украинцем». Бо переможний гол забив не Шевченко — Україна. НАША З ВАМИ УКРАЇНА.
«НАС БАГАТО ЩО МОЖЕ ОБ’ЄДНАТИ: ЕКОЛОГІЯ, БОРОТЬБА ЗІ ЗЛОЧИННІСТЮ...»
Тарас ЛІТКОВЕЦЬ, політолог, заступник декана історичного факультету Волинського національного університету імені Лесі Українки, політичний оглядач радіостанції «Луцьк»:
— Мені пригадується віршик із часів так званого застою, коли все, що доброго траплялося в тодішньому Радянському Союзі, беззаперечно вважали заслугою тодішнього генерального секретаря Комуністичної партії Леоніда Брежнєва. У складі тодішнього київського «Динамо» були футболісти на прізвища Буряк і Балтача (останній, здається, нині живе у Лондоні). Отож вболівальники й придумали: «Гол с подачи Буряка забивает Балтача. Это личная заслуга Леонида Ильича». Нинішня українська влада аналогічно проектує футбольні перемоги на себе й записує собі в актив. У народу нині така ейфорія, суджу по своїх численних знайомих, наче й ціни стали меншими, й сонце яскравіше світить... Але ця ейфорія мине. Я не великий знавець футболу, та все ж знаю, що виграти у Швеції — це не те, що виграти у Франції... Проте футбол, спорт загалом — чи не єдині нині речі, які можуть об’єднати українців, чи, можна сказати точніше, громадян України. Бо ні мова, ні релігія, ні трактування історії, яке різне по дві сторони Дніпра, не об’єднують, а лише роз’єднують.
Нинішня навколофутбольна ейфорія нагадує мені Латинську Америку, як нагадує мені її й сама Україна. Навіть економічні показники багато в чому однакові, однакова кількість як бідного люду, так і відсоток багатого. І саме спорт, зокрема футбол, дає можливість бідним людям вирватися з нужди, тому він там мало не релігія. Щоб досягти економічного розвитку, потрібні більш структурні потужності. А футбол — це значно легше й простіше. Та й для людини тут більше шансів, бо все залежить від твоєї фізичної форми, від твого організму. Для українців є лише дві шпаринки, дві можливості, дві теми, завдяки яким вони можуть заявити про себе у світі нарівні з іншими, навіть більш розвинутими країнами. Це — культура і спорт. Бо співаємо гарно, танцюємо гарно й у футбол граємо непогано... Але Україна завжди має проблему з політичною волею. Нас насправді багато що може об’єднати. Та ж екологія, бо й багаті, й бідні хочуть дихати чистим повітрям; боротьба зі злочинністю, бо кожен вболіває за свій достаток, навіть якщо в когось це мільйон доларів, а в іншого — батьківська хата на хуторі, де вирощує бульбу. Проте в нас держава, а точніше — влада — ще дбає не про народ, не про його об’єднання, а про добробут окремих осіб, окремих соціальних груп.
«ЯКБИ УКРАЇНСЬКИЙ ГРОМАДЯНИН ВІДЧУВАВ СЕБЕ ЗАХИЩЕНИМ У ПРАВОВОМУ СЕНСІ, ТО ЦЕ НАЙКРАЩЕ ПРАЦЮВАЛО Б НА ЄДНІСТЬ»
Віталій МАСНЕНКО, доктор історичних наук, професор, завідувач кафедри історії та етнології України Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького:
— Питання єдності української спільноти, безперечно, одне з найголовніших, тому було приємно бачити, як такі події, як Євро-2012 та результативна участь у ньому української збірної, сприймаються із таким захопленням, єднанням людей. Причому незалежно від їхніх мовних характеристик, ідеологічних уподобань, регіональних тощо. Тобто всі відчувають себе українцями, належними до цієї держави. Можна було бачити, як кілька днів їздили автомобілі з прапорами, а вночі після гри спостерігався взагалі такий ейфорійний підйом. Це, безперечно, плюс, але це лише приклад, який лежить на поверхні. Насправді дуже багато речей мають працювати на єдність нації. На жаль, нинішня влада або не розуміє, що вона повинна працювати на таку єдність, або — інколи навіть виникає враження — іноді зумисно десь створює деякі процеси, які йдуть у протилежному напрямку, — скажімо, як цей сумнозвісний мовний закон, який практично закладає таку міну вповільненої дії, яка врешті повинна призвести до розділення України, адже безумовно будуть глибокі негативні наслідки.
Отже, треба багато що міняти в політиці влади й працювати на єдність української спільноти. А що може працювати — тут є питання більш дражливі, які суперечать цій єдності. Це й різні оцінки якихось історичних подій, професійні, мовні суперечки тощо. І тому до цих питань треба ставитися дуже виважено, дуже обережно, але при цьому проводити послідовну політику історичної пам’яті, яка повинна мати виразне українське державне обличчя, не копіювати сусідні держави, а шукати власний підхід, який був би сприйнятий в усіх регіонах України. Принаймні тверезомислячою частиною українського суспільства. Це один момент. А по-друге, мовне питання справді потребує дуже виваженого підходу, і не можна чинити таку річ, як зі згаданим мовним законом. Навіть національні меншини, на які буцімто розрахований цей закон, висловлюють незадоволення подібним підходом. Я бачив, що є звернення єврейської громади та інших громад, які говорять, що цей закон працює тільки на підвищення статусу російської мови й не дозволяє піднімати статус тих мов, які справді потребують захисту й допомоги з боку держави. Власне, сама держава відмовилась від виконання своєї функції, що чітко прописана в Конституції, — це захист державної мови. І, відповідно, це теж один зі шляхів консолідації нації, який має бути представлений. Причому тут треба проводити широку роз’яснювальну кампанію, розповідати, в чому смисл державної мови, смисл мов спілкування на рівні національних меншин... Цього ми, на жаль, не бачимо.
Також для єдності треба, щоб був цілісний інформаційний простір, який був би заповнений національним державним продуктом і працював би на єдність України як держави. На жаль, найбільші в нас «дірки» присутні, коли цього єдиного простору немає. У нас панує хто завгодно — сусідні держави, інтернаціональні якісь корпорації, а власного простору немає.
Ще одне — це б працювало на єдність, якби ми мали справді адекватне ставлення державних інституцій, можновладців, чиновників до українського громадянства. Якби український громадянин відчував себе захищеним у правовому сенсі, захищений від корупції, від зловживань судів і правоохоронних органів, то це б якраз найкраще працювало на єдність. І люди б розуміли, що бути громадянином України — це не просто мати відповідний документ, паспорт, це є дуже вагома соціальна позиція або соціальна ніша, яка дозволяє людині почуватися захищеною не тільки всередині держави, а й за її межами. На жаль, у цьому наші можновладці теж не виявляють розуміння ситуації.
«НАЦІЯ ФОРМУЄТЬСЯ ЛИШЕ ТОДІ, КОЛИ З’ЯВЛЯЄТЬСЯ ЕЛІТА, ЯКА ФОРМУЛЮЄ ПРОГРАМУ ДЕРЖАВНОГО РОЗВИТКУ»
Геннадій МАХОРІН, кандидат історичних наук, доцент кафедри філософії, політології та історії Житомирського національного агроекологічного університету:
— Запит на єдність суспільства є завжди, і він не ініційований футболом. Зрозуміло, що події Євро-2012, змагання нашої збірної за перемогу об’єднує українців, адже це потужний чинник зростання патріотичних почуттів, це сприятливий момент в нашій історії, який, безумовно, дасть свій моральний та емоційний поштовх.
Але все одно Україні потрібно готувати речі, які розраховані на майбутнє. Мені здається, що ми втратили емоційний заряд, який нам принесло відновлення української державності 1991 року; момент, коли була змога створити цілісне, національно свідоме суспільство. Потрібно було проводити чітку артикульовану політику, задекларувати позиції. Це стосується, перш за все, мовного питання: одна мова для всіх державних службовців. Зі свого досвіду знаю, що переважна частина російськомовного населення сприйняла б це спокійно. Усі були б готовими перейти на українську, якби це було чітко доведено. Тоді батьки дітям казали б, що потрібно вчити українську мову, бо тільки так вони зможуть реалізуватися в державному житті.
Інша проблема, що в нас немає таких національних лідерів, репутація яких була б абсолютно безсумнівною. Наприклад, письменник Валерій Шевчук, відомий філософ Мирослав Попович, філософ Вадим Скуратівський, відомий журналіст, кореспондент газети «День» Ігор Лосєв — це люди, перед розумом яких я схиляю голову й які, на жаль, не залучені як інтелектуальний потенціал держави.
Чому в часи української національної революції 1917—1918 років народ український консолідувався? Тому що на чолі тих подій були історик Михайло Грушевський, письменник Володимир Винниченко, економіст Христофор Барановський та інші. Це доводить той факт, що влада повинна залучати до керівництва державою інтелектуальну силу, мистецьку та наукову еліту. Тільки тоді відбудеться формування нації, тому що нація формується лише тоді, коли з’являється еліта, яка формулює програму державного розвитку. Функція еліти — поширити цю програму серед широких верств населення. Те, що населення усвідомлює необхідність держави, є сигналом про утворення нації.
На жаль, у нашій державі все робиться для того, щоб розколоти суспільство, порушити його мовну, культурну, територіальну цілісність. Для подолання цього потрібен підхід до формулювання національної ідеї. Акцентувати увагу треба на об’єднавчих чинниках. Серед них сьогодні на першому місці — побутові проблеми, проблеми простого виживання. У такій ситуації людям не до духовних запитів.
Але всупереч усьому українська нація може об’єднатися навколо ідеї пропагування України у світі. Чим людина підкріплює свою любов до Батьківщини? Вірою у свою державу, в її перемоги. Вболівання за перемогу в чемпіонаті Європи з футболу має бути поширене в різні сфери: культуру, науку, економіку тощо. Україна має активніше висувати своїх людей на Нобелівську премію, на участь у різних мистецьких форумах, міжнародних програмах. Розумних і талановитих українців є багато.
