Запитання виникають буквально з першої частини першої статті,
що формулює завдання кодексу: «охорона основ національної безпеки України,
особи, власності, суспільства та держави від злочинних посягань». Чи є
охоронна функція основним завданням кодексу? Це, скоріше, політична декларація,
а завданням кримінального закону має бути визначення діянь, які є злочинами,
та заходів відповідальності за їх вчинення.
Особлива частина починається з розділу «Злочини проти основ
національної безпеки України», і тільки потім ідуть розділи про злочини
проти життя, здоров’я, волі, честі, гідності особи, проти прав громадян.
Знову попереду держава, а вже потім людина! Але найважливіше те, що цей
розділ містить положення, які, як на мене, несумісні з уявленням про правову
демократичну державу. Стаття 105 «Державна зрада» майже дослівно повторює
статтю 56 чинного КК (яка, у свою чергу, багато в чому повторює склад зради
Батьківщини з КК радянських часів): «Державна зрада, тобто діяння, умисно
вчинене громадянином України на шкоду суверенітету, територіальній цілісності
та недоторканності, обороноздатності, державній, економічній чи інформаційній
безпеці України: перехід на бік ворога в умовах воєнного стану або в період
збройного конфлікту, шпигунство, надання іноземній державі, іноземній організації
або їхнім представникам допомоги в проведенні підривної діяльності проти
України». Чи скоює державну зраду правозахисник, який збирає факти про
порушення прав людини з метою ознайомлення з ними світової громадськості?
Або, наприклад, Президент України, коли підпише міжнародну угоду, а потім
Верховна Рада її не ратифікує з мотивів завдання шкоди обороноздатності?
Звичайно, це ніяк не можна назвати державною зрадою, але де тому гарантії
в 105 статті? «Допомога в проведенні підривної діяльності» є не що інше,
як необгрунтоване обмеження свободи слова і свободи інформації: в умовах
відкритого суспільства громадяни мають природну можливість вільно спілкуватися
із закордонними організаціями та приватними особами у будь-якій сфері.
Криміналізувати такі дії можна тільки у випадку, коли йдеться про насильство
або заклики до насильства. Ту ж саму ваду — порушення свободи слова і свободи
інформації — має стаття 104 «Посягання на територіальну цілісність і недоторканність
України»: говорити можна тільки про насильницькі дії, вчинені з метою зміни
території або державного кордону й публічні заклики чи розповсюдження матеріалів
із закликами до вчинення таких дій. Відсутність слова «насильницькі» повинна
одразу виводити такі дії з-під сфери застосування кримінального права.
Тому в такому вигляді ст. 104 стає безглуздою. Із сепаратизмом безглуздо
боротися кримінально-правовими заходами! Дивує і стаття 109, яка визначає
шпигунство. Окрім передавання та збирання відомостей, що становлять державну
чи військову таємницю, шпигунством є ще й передавання або збирання за завданням
іноземної розвідки «інших відомостей для використання їх на шкоду інтересам
України». З погляду міжнародно-правових стандартів про свободу слова збирання
та поширення будь-якої інформації, котра не оголошена таємною, мають бути
визнані правомірними незалежно від мотивів, якими керувалася особа, збираючи
інформацію. І взагалі, хіба слідчі й судді мають визначати, в чому полягають
інтереси України? З цього погляду не витримує критики і стаття 304 «Передавання
іноземним організаціям відомостей, що становлять службову таємницю», бо
українське законодавство взагалі не визначає, що таке службова таємниця.
У цьому ж розділі проекту КК міститься і такий явний анахронізм,
як стаття 108 «Шкідництво». Вона теж заслуговує на повне цитування: «Дія
або бездіяльність, спрямовані на підрив промисловості, транспорту, зв’язку,
сільського господарства, грошової системи, торгівлі або інших галузей економіки
України, а також діяльності органів державної влади з метою ослаблення
держави, якщо діяння вчинене шляхом використання діяльності підприємств,
установ, організацій або шляхом протидіяння їх нормальній роботі, — карається
позбавленням волі на строк від 6 до 15 років із конфіскацією майна». Немовби
маємо сталінські або брежнєвські часи, коли вся економіка була державною,
і охоронялася з особливою ретельністю. Очевидним анахронізмом виглядає
також стаття 194 — «ухилення від надання фінансово-господарчих документів».
Ця мрія фіскальних органів криміналізує звичайний службовий проступок і
переводить його в ранг злочинних дій. Важко коментувати статтю 400: «Добровільна
здача в полон через боягузтво і легкодухість карається позбавленням волі
на термін від 10 до 15 років». Мимоволі знову згадуєш великого вождя і
вчителя, який сказав, що військовополонених серед радянських людей немає,
а є тільки зрадники Батьківщини. Хто б міг подумати, що стара луна відгукнеться
у кримінальному законі молодої держави, яка вважає себе цивілізованою?
Якщо порівняти санкції особливих частин чинного КК та проекту,
то можна побачити, що загалом проект більш жорстокий. Чи можна зменшити
рівень злочинності, застосовуючи жорсткіші покарання? Кримінальний закон
все суворішає, а злочинність усе зростає. Посилання на те, що жорстокішає
суспільство, і що необхідно враховувати громадську думку, можна зрозуміти.
Але, на мою думку, не можна вченим йти на повiдку загальнообивательської
думки, що нібито більша кара затримує злочинця («бандитам — тюрми!»).
Проект КК містить низку статей, що криміналізують діяння,
які цілком можуть охоронятися заходами цивільно-правової, або дисциплінарної,
або адміністративної відповідальності. Це статті 160, 161 (ухилення від
оплати аліментів та від оплати коштів на утримання непрацездатних батьків),
162 (зловживання опікунськими правами і залишення підопічних без нагляду
й допомоги), 176 (самовільне зайняття земельної ділянки та самовільне будівництво),
178 (привласнення знайденого або чужого майна, що випадково опинилося у
винного), 205 (фальсифікація засобів вимірювання), 210 (порушення антимонопольного
законодавства — фактично передбачається відповідальність за протидію діяльності
Антимонопольного комітету України). Такі діяння не є настільки суспільно
небезпечними, що вимагали б кримінального покарання, і їх теж доцільно
усунути.
Деякі статті містять у собі склад злочину, що вже передбачений
іншими статтями й тому видаються непотрібними. Так, шахрайство з фінансовими
ресурсами (ст. 201) є звичайним складом шахрайства, затяте ухилення від
погашення кредиторської заборгованості (ст. 202) є одним із видів невиконання
судового рішення, відповідальність за яку передбачена статтею 354 проекту,
примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань
(ст. 208) або міститиме у собі склад злочину проти особи чи проти власності,
або не становитиме того ступеня суспільної небезпеки, який характерний
для злочинів.
Надзвичайно важливими є питання про застосування мір покарань,
не пов’язаних із позбавленням волі, й узагалі про наслідки, які буде мати
новий КК для кримінально-виконавчої системи. Проте це тема окремої розмови.
